20 червня у світі відзначають День біженців. За даними ООН, через російську агресію тільки до країн Європі змушені були виїхати майже 20% населення України. На початок квітня 2023 року в ЕС зареєстрували понад 8 мільйонів українських біженців. «Одеське життя» поговорило з Марією Левицькою, яка півтора року перебуває у Німеччині, про європейську медицину, російськомовних українців, комплекс врятованого та бажання повернутися до дому.
Вимушений виїзд
«Коли ми перетинали кордон, я ревіла всю дорогу, бо мені було не зрозуміло, що робити далі. Я не збиралася виїжджати, правда», – починає свою розповідь Марія Левицька, яка майже всю війну живе у Німеччині.
Марія Левицька
Виїзд з України був для її сім’ї вимушеним, адже Марія на той час вже мала інвалідність, а її тато хворів на онкологію – родині були потрібні ліки та догляд, які вони б не змогли отримати вдома через воєнні дії. Ба більше, захворювання дівчини не дозволяло їй рухатися швидко та у разі повітряної тривоги завчасно дістатися укриття.
«У мене розповсюджений спінальний арахномієліт. Це запалення спинного мозку, на яке я захворіла у 2018 році. Через арахномієліт у мене абсолютно не працювала нижня частина тіла. Поступово за допомогою реабілітації я почала потрохи ходити, але досі використовую тростину для пересування й рухаюся достатньо повільно. Якби я залишилася вдома, то до укриття моїм кроком я б йшла 25 хвилин», – пояснює Марія.
Через війну дівчина також втратила можливість продовжувати вдома реабілітацію, адже медцентри перейшли на роботу з пораненими, а пацієнти, які б мали отримати допомогу ще до війни, опинилися у величезних чергах. «Деякі мої знайомі чекають на реабілітацію вже 2 роки», – зазначає Марія.
Тому Левицькі вирішили їхати за кордон і 1 березня 2022-го опинилися у Німеччині. В той час у країні навіть ще не був прийнятий закон з приводу українських біженців. Чекати на нього прийшлося приблизно тиждень. «До цього люди просто висіли у повітрі», – згадує дівчина.
На щастя, родині вдалося залишитися у місті Магдебург та вчасно отримати необхідну медичну допомогу.
Як працює німецька медицина?
У Німеччині Марія продовжила свою реабілітацію, а її тато – боротьбу із раком. Через бюрократичні перепони, вперше потрапити до місцевого сімейного лікаря було нелегко, але дівчині це вдалося приблизно за тиждень.
«Перший раз потрапити до лікарні дійсно важко, але потім лікар сам розписує дні, коли до нього треба прийти. Плюс в Німеччині теж працює система знайомств. У мене за цей час з’явилися знайомі лікарі-українці, які можуть для мене отримати дозвіл на прийом за день-два, якщо мені це дійсно потрібно. Кажуть, що німецька швидка не приїжджає, якщо у тебе температура 38,5 – так, дійсно. Але в цьому випадку можна приїхати у приймальне відділення самостійно, і там вам, звісно, нададуть допомогу. Тобто коли людина вже потрапила у цю медичну систему, все працює швидко», – пояснює Марія.
Чи все лікування у Німеччині безкоштовно?
За словами дівчини, те, що в Україні коштувало шалених грошей, у Німеччині вдалося отримати майже безоплатно за допомогою страхування та пільг для людей з інвалідністю. У країні працює система «кольорових» рецептів. Червоний рецепт надає можливість отримати ліки безкоштовно, або за 5-10 євро, навіть якщо в реальності вони коштують декілька тисяч. Жовтий рецепт передбачає часткову оплату, а зелений – повну оплату препаратів.
«Вдома потрібні мені ортези, наприклад, коштували 20 000 гривень за штуку, тут я можу отримати їх безкоштовно. Одна татова онкологічна крапельниця коштувала 10-15 євро, хоча в Україні її повна вартість була понад 100 000 гривень. Навіть татові пігулки за 50 000 євро обійшлися нам всього у 200 євро, бо решту держава компенсувала».
Чому реабілітація в Україні – краще?
За словами Марії, в Німеччині для людей з інвалідністю створені всі інфраструктурні й соціальні умови для життя – їм комфортно пересуватися вулицею, вони можуть знайти роботу чи місце для розваг. Але скоріш за все такі люди ніколи не «встануть на ноги».
«Один німецький нейрохірург дуже високо оцінив мої результати з реабілітації та сказав, що у Німеччині з моїм діагнозом, я б точно так не ходила. Німці максимально адаптують людину до середовища, але тут ніхто не буде боротися так за те, щоб людина самостійно встала на ноги, як це роблять українські фізичні терапевти», – каже Марія.
Чи буває біженцям соромно?
Родина Левицьких опинилася у безпеці, але це не захистило Марію від психологічного навантаження.
«У мене було відчуття провини, що я за кордоном і можу спати ночами, поки інші ховаються від вибухів. Це як синдром врятованого. І через це я намагаюся якомога більше донатити», – пояснює дівчина.
Волонтерська допомога Україні від Марії Левицької
Марія ходить на проукраїнські мітинги, приєднується до грошових зборів, а ще вона робила й особисту справу: допомагала українській лікарні із медичними засобами. Купити їх у Німеччині без рецепта було неможливо, тож дівчині допоміг місцевий лікар-українець.
Тимчасовий захист замість повноцінного біженства
Марію, як і більшість наших співгромадян, не можна назвати повноцінною біженкою. Частіше за все люди обирають у країнах ЕС тимчасовий захист, що, на відміну від біженства, надає людям право вільно пересуватися світом, працевлаштовуватися та з часом повернутися до дому.
«У мене громадянство одне й змінювати його я явно не планую. Якби була така чарівна пігулка, яка б дозволила мені повністю відновити втрачені рухові функції, то я б за годину була б вдома», – каже Марія.
Як до українців ставляться німці?
За словами дівчини, багато німців ходять на проукраїнські мітинги, збирають допомогу постраждалим та донатять на ЗСУ. Але так роблять не всі.
«Є й ті, хто вважає, що допомагати нам не треба. Наприклад, якщо йти вулицею, особливо у патріотичних кольорах, можна натрапити на людей, яким це не сподобається. Магдебург – це місто, де колись панував Радянський Союз під час НДР, тому люди старшого віку досі на це заточені. Багато хто вірить тому, що кажуть по телевізору, а по ТВ тут говорять теж різне – це залежить від телеканалу та його власника», – зазначає дівчина.
Між тим, багато людей починає цікавитися українською культурою, із задоволенням коштують національні страви на місцевих ярмарках, слухають або навіть співають українські пісні та цікавляться українською мовою.
«На «Зелені свята», які прив’язані до Великодня, у наше місто 8-й рік поспіль приїжджають українські народні співаки, які мають окрему сцену. І біля цієї сцени глядачів цього року було набагато більше, аніж біля інших сцен. І німці, які зазвичай все тримають у собі, під наші пісні танцювали так, що любо-дорого було подивитися», – згадує Марія.
Між тим німців часто дратують українці, які за півтора року знаходження за кордоном так і не почали вивчати іноземну мову, через що із ними досі складно комунікувати.
«Німці взагалі щиро радіють, коли людина говорить із ними німецькою, хай і не завжди граматично правильно. Але багато українців не вчать іноземну, бо кажуть, що «всім нам повертатися до дому», – пояснює Марія. Сама дівчина зараз вільно спілкується німецькою.
Як себе поводять росіяни у Німеччині?
Марія каже, що на початку вторгнення вона зустрічала агресію з боку росіян за кордоном.
«Коли ми їхали на мітинги у патріотичних кольорах або вишиванках, у громадському транспорті були такі росіяни, які могли кричати щось образливе, типу: «Все одно росія переможе. Все одно ви – ніхто. Чого ви сюди понаїжджали?». І при чому зазвичай це були чоловіки-росіяни», – каже Марія.
Але, за словами дівчини, у Німеччині можна зустріти й інших громадян рф, які все ж таки все розуміють.
«Є росіяни, які ходять на українські мітинги та не бояться надягати славнозвісні кепочки «Путін – х**ло». Таких росіян вистачає», – зазначає Марія Левицька.
Чому важливо розмовляти українською за кордоном?
Багато українців, на думку дівчини, досі продовжують спілкуватися російською за кордоном, через що деякі німці вважають, що між росією та Україною взагалі немає різниці. Марія впевнена – говорити державною не тільки вдома, а й за кордоном – надто важливо.
«Ми маємо показати, що ми не росіяни й представляти рідну країну державною мовою. Це найменше, що кожен з нас може зробити, перебуваючи тут. Плюс впізнати українця, коли він говорить тут російською, не так просто. Я відповідаю людям німецькою, англійською або українською. Єдиний раз, коли я розмовляла російською, трапився на реабілітації – лікарка попросила перекласти літньому росіянину її прохання. Але чоловік навіть «дякую» мені не сказав. Тоді лікарка запитала: «Чому ви розумієте російську, а він українську – ні? Ви ж сусіди. Може, це через те, що він просто не хоче вас розуміти».
Вера Корольченко