«Злий дядько забрав у татка ножки, але татко буде мати нові ножки»
Львів. «Високозамківці» провідали поранених бійців, які проходять реабілітацію у лікарні Святого Луки, і привезли книжки від читачів
Через чотири місяці «Лучик» полетить за океан по «нові ножки»… Фото автора
На початку жовтня «Високий Замок» разом із Благодійною організацією «Глобал-Львів», якою керує Марина Портусь, просив наших читачів долучитися до збору мінібібліотеки для поранених захисників. Вкотре переконалася: наші читачі – щирі і небайдужі люди. Передали нам уже майже 200 різних книжок. І продовжують нести. За що ми їм дуже вдячні!
Ми просили також, щоб читачі приносили і кросворди, які так люблять розв’язувати-відгадувати наші захисники. Хтось щедро накупив по кілька примірників. Але були і такі, хто віддав «недорозгадані»…
31 жовтня «високозамківці» відвідали Реабілітаційний центр імені Святого Луки у Львові і привезли усю бібліотеку, яку зібрали для наших захисників читачі «ВЗ».
“Війна забрала обидві ноги, але «Лучик» не втрачає оптимізму”
У Реабілітаційному центрі лікарні Святого Луки — ідеальна чистота. Просторі світлі коридори і такі ж палати. Усюди тихо, панують спокій і затишок.
Розвантажувати автомобіль головного редактора «Високого Замку» Наталії Балюк допоміг лікар-хірург відділення хірургії Ігор Христук.
Не встигали книжки розкласти на підвіконні, як наші захисники приходили чи приїжджали на візках — щось цікавеньке підшукати для себе… При цьому жартували, що книжки — це добре, але було б ще краще, аби дівчата з редакції приходили і їм вголос читали. Вочевидь, хлопцям таки бракує живого спілкування…
Марина Портусь і Наталія Балюк розпаковують книжки.
Заходимо у палати порозмовляти з хлопцями. Раптом пані Марина усміхнулася: «А давайте я вас познайомлю з „Лучиком“. Це наш Герой! Війна забрала у нього обидві ноги, але „Лучик“ не втрачає оптимізму…».
Олег Лутчин зі Львова. Саме збирався на вулицю, бо «вже час покурити». Але як почув, що гості з редакції завітали, відклав на потім цю забаганку. На моє запитання, скільки йому років, усміхнувся: «Через шість годин мені виповниться 31 рік». Його день народження — 1 листопада.
— Мене і у школі, і у ліцеї всі називали «Лучиком». Така кличка від прізвища Лутчин. Дехто хотів «українізувати» її і кликав мене «Промінчиком».
Олег втратив обидві ноги. «Залишив» їх під Бахмутом. Захищати Україну пішов у річницю повномасштабного вторгнення росії в Україну — 22 лютого 2023 року. Займався будівельними роботами, а одного дня сам прийшов у військкомат і попросився на фронт. Вдома залишалися дружина Божена та півторарічна донечка Вікторія.
Божена благала, аби ще не йшов воювати, бо ж донечка ще така маленька, та й чоловік ніколи не служив у війську, та Олег не міг більше дивитися, як ворог плюндрує рідну землю. Відчував, що має стати на захист своєї країни…
Спочатку його й інших хлопців відправили на навчання у Старичі. Після цього — у Дружківку, що за 20 км від Бахмута.
«Лучик» поповнив ряди піхотного підрозділу. Боронив Україну чотири місяці. На початку серпня 2023-го отримав поранення.
— Ворожий дрон літав над нашим окопом, — згадує Олег. — Спостерігав. Я був провідником — бігав між позиціями. Одних людей супроводжував під кулями туди, інших — сюди: з позиції на позицію. Привів у свій окоп ще трьох хлопців. Загалом нас було шестеро. Дрон «побачив», що нас вже шестеро в окопі, розвернувся і полетів. І за 5 хвилин прилетів вже зі «скидом». Був спочатку на висоті 100 метрів, потім — 50, за секунду опустився ще на 30 м над нами. Нас з дроном відділяли якихось 20 метрів. Я не встиг вистрелити у нього. А він кинув нам гранату. Зумів відштовхнути побратима у безпечне місце, сам не встиг заховатися. Лише копнув ногою гранату, стрибнув за побратимом.
Граната розірвалася. Ніг «Лучик» уже не відчував. Хлопці допомогли накласти турнікети, бо ніхто, крім Олега, не постраждав.
— Мене виносили вісім годин. Неможливо було вийти, бо ворог стріляв безперервно. Я втратив багато крові. Про те, що мені ампутують обидві ноги, довідався у лікарні, — продовжує Олег. — У лікарні сказали: «турнікетний синдром», ноги треба відрізати. Таким чином мені врятують життя.
У Костянтинівці Олегові зробили першу операцію — ноги обрізали. Перевезли у Дружківку, там зробили повторну операцію, ще трішки підрізали. Перевезли у Дніпро, згодом — до Києва, де знову оперували, тепер ось — до Львова. У рідному місті, за словами «Лучика», йому все «ідеально зробили».
— Чекаєте на протези?
— Так, зі мною зараз працюють реабілітологи. А через чотири місяці мене відправлять у Нью-Йорк, де має відбутися протезування.
Олега Лутчина наказом Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного нагороджено нагрудним знаком «Золотий хрест».
Нагорода «Лучика».
Не наважувалася запитати Олега, як відреагувала його дружина на страшну звістку, що у чоловіка немає обидвох ніг. Але «Лучик-Промінчик» випередив моє запитання.
— Моя Божена з донечкою мене дуже підтримують. Дружина сказала, що разом зможемо все подолати.
Донечка Вікторія, якій минуло 2 роки і 7 місяців, коли приходить у палату до тата, каже: «Злий дядько забрав у татка ножки, але татко буде мати нові ножки».
Сам підійшов до військових з ТЦК і попросив, щоб дали повістку
Поруч з «Лучиком» у палаті лежить чоловік, у якого також немає обидвох ніг. Це 46-річний Олександр Тацюк із Запоріжжя.
На Олександра «Німця» із Запоріжжя чекає ще не одна операція.
— Не за себе переживаю, — каже чоловік. — За свою маму, яка зараз в окупації у Запорізькій області. Мій син також отримав поранення…
Олександр пішов воювати у червні 2023 року. Йому довго не приходила повістка. Якось йшов вулицею, побачив двох військових з ТЦК, які роздавали повістки. Сам до них підійшов і попросив, щоб і йому виписали повістку.
— Чому так зробили?
— А як? Син після поранення — сім операцій за тиждень переніс. Мама — в окупації! А я мав далі спостерігати, що агресори витворяють?!
— Як сприйняла дружина те, що ви самі попросилися на фронт?
— З розумінням. Старший син зараз відновлює здоров’я у Польщі. У нас ще є молодший син, йому лише 17 років.
Після проходження медкомісії Олександр потрапив в «учєбку». Потім у Слов’янськ, у стрілецькі війська. Його позивний — «Німець». Бо народився у Німеччині у родині військового.
— Як отримали поранення?
— Це було 21 вересня цього року. Ми змінювали позицію. Спускався сходинками у бліндаж. Ззаду почув вибух. З міномета орки лупнули. Впав, але свідомості не втратив. Тільки ноги страшенно боліли. Подумав: ноги перестануть боліти, і я встану. Але ніг не відчував. Помацав. Відчуття, що у пальцях шкарпетка з гарячим піском. Побратими схопили мене за руки і відтягнули з небезпечної точки у бліндаж. Надали першу допомогу.
— Ви бачили свої ноги?
— Ні, нічого не було видно, бо ж це трапилося вночі. Наклали мені турнікети. Там був фельдшерський пункт, зрозумів, що ноги мені відрізали. Машиною перевезли у Слов’янськ у лікарню, звідти — до Харкова, з Харкова — у Львів. Моменти, в якому місті що відбувалося, пам’ятаю не дуже добре. Був у шоковому стані.
— Чекаєте протезування?
— Це ще не скоро буде. Маю тут пройти лікування, реабілітацію. Ще не всі шви зняті. Ліва нога заживає непогано, а з правою ще треба попрацювати.
До Олександра приїжджали молодший син і сестра дружини. Бо, за його словами, дружина хворіє.
— Тут чудово годують, забезпечують усім необхідним. Але навіть за такого доброго ставлення скучаю за домом, за рідними… Дуже хочу, щоб війна закінчилася нашою Перемогою, щоб не гинули наші хлопці і дівчата. І щоб Україна була вільною.
Галина Ярема
Актуальні новини
- Группы инвалидности в Украине: виды, список заболеваний и порядок оформления
- Які пільги мають інваліди ІІ групи загального захворювання?
- Чи може виїхати за кордон чоловік, який має інвалідність третьої групи. Реальність та фейки
- Условия назначения пенсии по инвалидности в Украине
- Пенсионное обеспечение людей с инвалидностью
Залишити відповідь