У новорічні дні дуже хочеться вірити, що майбутнє буде щасливим і що дива в нашому житті все ж таки трапляються.
…В останні хвилини старого року Людмила С. щоразу загадувала лише одне бажання — дожити до наступного Нового року. Дивне бажання для молодої вродливої дівчини. Але цілком зрозуміле для її рідних, котрі страждали, дивлячись, як Людмила згасає. Через вроджену ваду серця вона втрачала сили, задихалася, не мала сил навіть хату перейти. Людмила рано втратила батька, не так давно відійшла в інший світ і мама, залишивши доньку наодинці з бідою. Все, чим могла зарадити система охорони здоров’я, — поставили діагноз, видали довідки, щоб оформити інвалідність, та порадили зробити операцію — чим швидше, тим краще. Дівчина мешкає в містечку Іршава, що на Закарпатті, отримує пенсію інваліда з дитинства. На яку операцію можна сподіватися не маючи грошей?..
Порятунок прийшов несподівано. Багато років поспіль фахівці Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова проводять консультації у медичних закладах Закарпаття. Влітку 2012 року столичні кардіохірурги організували прийом в Іршавській лікарні, куди саме того дня прийшла Людмила зі своєю тіткою.
— Діагноз підтвердився, мені порадили зробити операцію в Києві, — згадує дівчина. — Я відмовилася, бо не маю на це грошей, аж тут мені кажуть: «Усе лікування — обстеження, операція, реанімація — буде за бюджетні кошти». Ми з тіткою не повірили. Пішли. Потім таки повернулися — а раптом це справді мій шанс на порятунок?! Почали розпитувати. Василь Васильович Лазоришенець — його ім’я я запам’ятала назавжди — переконав, що в інституті з мене грошей не вимагатимуть. Я погодилася, але за однієї умови — що оперуватиме він.
Майже місяць провела в інститутській лікарні, мене прооперували, виходили, почуваюся — як на світ народилася. Шкода, що така програма з’явилася лише недавно. Тепер я вірю, що дива справді бувають».
Це диво на папері зветься «Меморандум про співпрацю», який Національна академія медичних наук України (НАМНУ) підписала із Закарпатською ОДА. Завдання місцевих медиків — брати на облік пацієнтів, яким необхідна високоспеціалізована медична допомога, і направляти до академічних інститутів, де їх лікуватимуть за бюджетні кошти. Останнє в наш час звучить настільки неймовірно, що більшість пацієнтів спершу відмовляються від такої пропозиції, бо звикли, що в лікарнях практично за все треба платити з власної кишені.
«Меморандум про співпрацю було підписано нещодавно, хоча наші фахівці вже 15 років виїжджають у райони консультувати, — розповідає Василь Лазоришенець, заступник директора Інституту ім. М.Амосова, член-кореспондент НАМНУ. — Це позитивно вплинуло на ситуацію. Пацієнти дізнаються не лише про необхідність операції, а й про те, що за неї не доведеться платити. Людмила, яку ми консультували в Іршаві, ніколи не приїхала б до інститутської клініки, якби не меморандум. Дівчина дуже погано почувалася, мала синюшний колір обличчя, ледь пересувалася — у неї був стеноз легеневої артерії, дуже запущений: правий шлуночок серця працював із подвійним чи навіть потрійним навантаженням.
— Людмилі вже краще. Очевидно, операція пройшла успішно.
— На, жаль, з операцією запізнилися майже на
20 років — якби її зробили в ранньому віці, вона була б не такою складною і тривалою.
— Хто оперував Людмилу?
— Я, як і обіцяв.
— Зрозуміло, чому вона так запам’ятала ім’я та прізвище лікаря.
— Хворих, які потребують невідкладного оперативного лікування, дуже багато. Проблема в тому, що вони не мають грошей навіть на те, щоб приїхати до Києва на обстеження.
— Василю Васильовичу, вважається, що Інститут Амосова лікує дорослих пацієнтів, але ж насправді у вас оперують і малюків, яких більше ніде не приймають?
— Щороку в Україні народжується 300—400 дітей із тяжкою вродженою вадою — відсутністю лівого шлуночка і висхідної аорти. Природа на їх порятунок відвела лише 10 днів — усі малюки, які за цей час не отримують хірургічної допомоги, помирають.
Операції складні, смертність сягає 60%, тому від цих пацієнтів усі відмовляються. Вперше таку операцію ми виконали 2010 року разом із директором інституту Геннадієм Книшовим. У Європі їх роблять уже 15 років, рівень смертності — 3–4%. Наш показник 20%. Гадаю, із часом він буде значно нижчим. Велику роль тут відіграє час: кожен втрачений день зменшує шанси на порятунок. Патологію виявляють іще до народження, тож можна заздалегідь готуватися до операції. У нас були випадки, коли дитя народжувалося в клініці ПАГу, наступного дня його перевозили до нас, а вранці вже оперували.
— Чи мають реальну перспективу меморандуми про співпрацю між НАМНУ та областями з огляду на скорочення бюджетного фінансування охорони здоров’я?
— Програма діє і діятиме. Ми проаналізували, що надає держава, що можуть забезпечити інститути. В академічних клініках щороку отримують медичну допомогу майже 155 тисяч хворих. Згідно з меморандумами області можуть направити на лікування до столиці 44 тисячі пацієнтів. Для академії цілком реально лікувати їх за бюджетні кошти. Кожен інститут має відповідні завдання і зобов’язаний їх виконати.
***
Багато років Міністерство охорони здоров’я і НАМНУ діють цілком автономно, кожен провадить свою політику, намагаючись вибити якомога більше грошей із бюджету. Ідея співпраці народилася в академії після того, як проаналізували, хто лікується в інститутських стаціонарах. Зрозуміло, кияни мають набагато більше шансів потрапити на консультацію та лікування в академічні клініки, ніж жителі обласних центрів, а тим паче маленьких містечок і сіл.
«Ми поставили собі за мету, що високоспеціалізована медична допомога повинна бути доступною для всіх жителів України, — каже Андрій Сердюк, президент НАМНУ. — Меморандум про співпрацю між Академією медичних наук і МОЗ підписали восени 2011 року. Далі треба було визначити квоти по кожному інституту і донести цю інформацію до головних управлінь охорони здоров’я держадміністрацій усіх областей. За цей час ми встигли не лише підписати меморандуми про співпрацю майже з усіма ОДА, а й прийняти близько 60 тисяч пацієнтів з різних куточків України».
Першими були найменші громадяни нашої держави — малюки, народжені в Кіровоградському перинатальному центрі, який було відкрито в лютому 2012 року. Місцеві лікарі врятували їм життя, але бракувало досвіду лікування вроджених вад, виходжування недоношених дітей з мінімальною вагою. Фахівці Інституту педіатрії, акушерства і гінекології НАМНУ запропонували допомогу — консультували на місці, найскладніших малюків забирали до себе. Для немовлят це був єдиний реальний шанс на порятунок. Відтоді їхні батьки вірять, що дива трапляються, і неодмінно розкажуть про це своїм донькам і синам, коли ті підростуть.
