Уже не один десяток років на Волині плідно функціонує Українське товариство сліпих. Про цих людей часто забуває держава, тому вони змушені дбати за себе самостійно. Волинська обласна організація УТОС не тільки словами, а й добрими справами, допомагає незрячим людям.
Найкращі масажисти – сліпі
При організації функціонує реабілітаційний центр інвалідів зору, при якому кипить-вирує життя. Окрім того, що тут мешкає понад два десятки незрячих, у центрі ще діє чимало різноманітних гуртків. Усі годі й перелічити: в’язання, макраме, домоведення, хореографія, вивчення іноземних мов, хор, шахи, комп’ютерні курси, фізична реабілітація, читання письма за Брайлем. Особливо популярні серед незрячих людей курси масажу. Багато випускників центру заробляють на хліб масажистами у лікувальних закладах Волині. Хоч у них життя й забрало зір, але наділило даром відчуття людського тіла. В Україні діє чотири навчальні центри, де люди з вадами зору можуть опанувати професію масажиста: Львів, Чернівці, Київ, Генічеськ. Також чимало на Волині працює незрячих юристів.
Мені вдалося побувати на заняттях із флористики. В ошатній кімнаті застав двох відвідувачів центру: школяра Віталика Плескуна, який родом хлопчина з Маневичів, та Таню Головій із Заболоття Ратнівського району. В дитинстві дівчина повністю втратила зір. Віднедавна Таня оселилася у центрі. Каже, що знайшла тут другу родину. Крім флористики, вона опанувала шрифт Брайля. Дівчина складає різнобарвні композиції, перетворюючи тканину у квіти. Як дивишся на виготовлені роботи, ніколи не скажеш, що це було зроблено руками незрячих. Тільки процес кропіткої праці забирає набагато більше часу, ніж у здорових людей.
Викладає курси флористики чуйна до дитячих сердець Галина Забелінська. Свою роботу в центрі пані Галина коментує словами: «Праця в людині розвиває талант. Можливо, комусь це пригодиться у житті, а можливо, хтось навіть відкриє свій квітковий магазин». Галина Степанівна, користуючись нагодою, сердечно дякує підприємцям Тетяні Максименко та Світлані Китловській, які забезпечують незрячих діток матеріалом для роботи. Адже центр виживає завдяки благодійності – владі зовсім байдуже до проблем незрячих. Але дякувати Богу, світ не без добрих людей…
Сліпі вчилися на рівні зі зрячими
Уперше на Волині осередок для незрячих створено 1959 року. Тоді ж була затверджена постанова ЦК КПРС про залучення інвалідів до суспільно-корисної діяльності. У ті часи працювало багато інвалідів на заводах не тільки Луцька, а й Волині. Люди з обмеженими можливостями виконували найрізноманітнішу роботу, виготовляючи продукцію чи не для всіх сфер промисловості. У 1980-ті роки в Україні половину низьковольтної продукції виготовляли саме незрячі. Тепер же таких заводів з інвалідами у державі залишилося зовсім мало. Керівництво заводів відповідає, що не вистачає роботи для зрячих, не кажучи вже про сліпих.
Упродовж тривалих років опікуються відвідувачами обласного реабілітаційного центру голова правління Волинської обласної організації УТОС Юрій Симончук та директор Волинського обласного центру реабілітації інвалідів зору Августин Прох. Пан Юрій – людина з надзвичайною силою волі і духу. Ще школярем він практично повністю втратив зір. Якось, одинадцятирічним хлопцем, здавав металолом. Знайшовши міну, він і не здогадувався, що то за шматок іржавого залізяччя. Вибух, окрім очей, відібрав ще й руку, однак хлопчина не занепав духом. Самостійно закінчив вечірню школу, працював у цеху меблевих цвяхів, на власні кошти наймав викладача, аби підготуватися до вступу в університет.
Раніше, за часів Радянського Союзу, незрячим у плані навчання не давали жодних поблажок. Вони вчилися в групах разом зі здоровими людьми. Юрій Прокопович наче зараз пам’ятає свій дебютний екзамен у Львівському університеті на факультеті філології. На першому іспиті писали диктант, що був уривком з «Долі людини» Михайла Шолохова. Незрячі писали звичним для себе Брайлем. Тоді як більшість здорових студентів екзамен завалило, сліпі успішно склали усі п’ять іспитів.
– Інваліди мають учитися на рівні зі зрячими, – наголошує пан Юрій. – Оцінки мають ставити за знання. Тому що роботодавцеві потрібно передусім, аби працівник знав свою справу. З поблажок не може вийти спеціаліст, а тим паче пільговий. Тепер же, під час вступу інвалідів до навчального закладу, вигадали значно простіший відбір. Початкова сучасна школа теж не може якісно прийняти дітей з обмеженими фізичними можливостями. Для незрячих немає належних умов для навчання. Також не готова громада, аби цілком нормально сприймати й виховувати сліпих. Щоб інвалід не був баластом для держави, вона має готувати його для праці. За кордоном усе зовсім по-іншому. Коли я був у Швеції, побачив там, що шведи з дитинства готують діток-інвалідів до роботи, яку ті зможуть виконувати в подальшому житті. Тому я завжди переконую батьків не забороняти незрячим дітям навчатися, віддавати їх до школи. Засвоювати шкільну програму вдома набагато важче.
Коли дивишся на цих людей, міркуєш, що наші щоденні турботи не варті найдрібнішої копійки порівняно з бідою мешканців центру. Не довелося почути жодного нарікання на долю чи негаразди. Хочеться постійно черпати в них той добрий і щирий позитивний настрій.
