Людмила Шукрута: «Наші діти – особливі. Тому і уваги потребують – особливої»

Гострою та відвертою вийшла розмова між громадськими організаціями, які опікуються проблемами людей з обмеженими можливостями та представниками влади, зокрема фахівцями департаментів освіти та культури облдержадміністрації. Говорили про інклюзивну освіту та реалізацію прав людей із інвалідністю на Кіровоградщині.

Традиційно розпочала захід, передусім, із критичних зауважень, заступник голови ОДА Галина Пастух. Вона відзначила, що у інших областях, на відміну від Кіровограда, центри соціальної реабілітації вже працюють на повну силу.

– У соціальних ініціативах Президент України Віктор Янукович поставив завдання відкрити центри денного перебування для дітей-інвалідів, щоб їхні батьки мали змогу працювати, а діти – отримувати кваліфіковану допомогу та реабілітацію, не полишаючи сім’ю, – наголосила Галина Пастух.

А от про необхідність толерантного ставлення до людей із особливими потребами більше говорила голова громадської організації «Серце матері» Людмила Шукрута. За її словами, наше суспільство ще не сприймає дитину з особливими потребами як рівноцінну, гідну уваги, піклування, поваги:

– Люди з особливими потребами, зневірившись у своїх очікуваннях, намагаються відгородитися від суспільства, закритися у вузьких рамках свого світу, а якщо і зважуються впустити туди когось, то лише таких, як самі.

Незважаючи на все це, поступово в нашій державі і, зокрема, в Кіровограді відношення до дітей з особливими потребами таки змінюється. Але найбільша біда – нерозуміння того, що вони теж мають право вчитися. Багато хто називає інклюзивну освіту в українських реаліях утопією, мовляв, не той менталітет, не те суспільство. Але ж це не означає, що в нашій державі не такі діти, як в інших країнах, що краще нічого не робити, ніж діяти й вирішувати проблеми.

За словами активістки громадської організації «Серце матері» Наталії Чущенко, двадцять років незалежності – великий проміжок часу, проте влада нічого не зробила для того, щоб люди з особливими потребами відчували себе повноцінними громадянами своєї країни. Для прикладу Наталія називає досвід Польщі:

– У Польщі за сім років для доступності інвалідів до об’єктів соціальної інфраструктури вдалося зробити справжній прорив. Там у кожному місті та навіть невеличкому селищі є пандуси та підйомники. То чому ж це неможливо у нас? Для цього потрібно лише бажання думати не тільки про себе…

Вийти з чотирьох стін

Однією з умов повноцінного життя дитини та дорослого з обмеженими можливостями є відсутність обмежень. Передовсім, на пересування. Який сенс шукати роботу чи влаштовуватися на навчання, якщо ти не можеш елементарно вийти з власного під’їзду, не кажучи вже про поїздку в транспорті!

На Кіровоградщині понад півтисячі чоловік прикуті до візочків, і кожен відчуває на собі, що таке виїхати з дверей квартири та ліфту, адже їхні прорізи не розраховані на розміри інвалідного візка, а наявні пандуси не відповідають стандартам. Та й таких немає на вході до навчальних та позашкільних закладів, вже не згадуючи про туалети в громадських місцях. Але ж це дуже важлива потреба, інакша людина буквально прив’язана до свого будинку…

Щоб змінити ситуацію, громадська організація «Серце матері» просить небагато: провести в усіх навчальних закладах області «Уроки доброти» на тему «Дивіться на нас, як на рівних» за участі дітей із обмеженими можливостями, сприяти розвитку волонтерського руху для допомоги таким діткам та розміщувати соціальну рекламу про толерантність та повагу до людей із особливими потребами та до людей похилого віку.

Цю тему продовжила і голова обласної благодійної громадської організації «Відкрите серце» Аліна Ярославська. Вона розповіла, що побувавши на заході в центрі соціальної реабілітації дітей-інвалідів та побачивши діток із обмеженими можливостями, вона трохи розгубилася, не знаючи, як поводитися, про що з ними говорити? Для цього, на її думку, потрібно мати хоча б невелику підготовку. А де брати такі знання, хто цьому навчить? – запитувала вона.

Малюють, а не жебракують

Інший аспект проблеми – як реалізувати себе в житті, турбує голову обласної громадської організації «Народна академія творчості» Ельміру Небесну. Її підопічні – люди творчі та винахідливі, що засвідчили представлені вироби дітей та дорослих із обмеженими можливостями. Від побаченого та почутого щеміло серце…Діти, які не могли малювати руками, малювали ногами та навіть зубами. І не просто малювали, а творили шедеври! Як приклад, Ельміра назвала Дашу Безкосту, яка на виручені від продажу своїх робіт кошти допомагає онкохворим діткам. Ці діти – не жебраки, вони не потребують подачок, а цілком можуть за допомогою творчості заробити собі на життя. То чому ми ставимо хрест на цих дітках? Ельміра Небесна запропонувала відродити в області фестиваль, де б діти з обмеженими можливостями та й дорослі могли демонструвати свої співочі та художні таланти.

Не обійшли ще одну болючу тему – створення на базі кіровоградського центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів денного стаціонару. Про це мами просять вже півтора року – безрезультатно. Нині у центрі на другому поверсі, де й має відкритися денна група, вже закінчують ремонт, тож надія батьків ще жевріє. Через затримку коштів там досі немає лінолеуму та плінтусів, які мають встановити не раніше квітня. А тим часом, на денний стаціонар розраховує 33 дитини, які відвідують заклад.

Якщо ж найближчим часом денний стаціонар не відкриють, голова Кіровської районної ради у м. Кіровограді Олександр Рацул матиме розмову з головою облдержадміністрації Андрієм Ніколаєнко. Заступник голови ОДА Галина Пастух теж пообіцяла, що триматиме цю ситуацію на особистому контролі.

Відчуття потрібності замість самотності

Дуже чекає на відкриття у центрі соціальної реабілітації дітей-інвалідів денного стаціонару мама Оксана. Вона працює у лікарні на пів ставки, щоб отримувати хоч якусь копійчину, а решту дня бути разом з донькою. Допомагає глядіти онучку бабуся, але їй через важкий стан здоров’я це дається дуже непросто. Тато дівчинки теж знаходиться у лікарні, тож і виходить, що дитину ні на кого залишити. Ситуація у родині критична, зважаючи на те, що донька Оксани не переносить самотності, як зрештою, й інші діти з подібним діагнозом. Тому жінка благала всіх, від кого це залежить: швидше відкрийте денний стаціонар!

Чим же особливі ці дітки? Якщо говорити про діток із синдромом Дауна та тих, хто має ураження опорно-рухового апарату, то вони дуже товариські, відкриті, цілеспрямовані. Вже якщо вони чого й хочуть, наприклад, щоб їм подали ляльку чи цукерку, то вони це обов’язково витребують. Така наполегливість їм допомагає. Зокрема, вони можуть зробити якусь поробку своїми руками чи навіть досягти значних результатів у спорті. До речі, на Паралімпійських змаганнях багатьом нашим кіровоградцям у легкій атлетиці, плаванні, змаганнях на лижах та велосипедах немає рівних. Наприклад, у 2012 році на Кубку України з плавання серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату, що пройшов у Євпаторії, наші плавці здобули одинадцять нагород, серед яких три – найвищої проби. Якщо говорити про легку атлетику, то на відкритому чемпіонаті України з легкої атлетики серед спортсменів з обмеженими фізичними можливостями легкоатлетки відділення інваспорту кіровоградської ДЮСШ №1 здобули п’ять нагород.

Мама Наталії Чущенко розповіла про 48-річного чоловіка, який мешкає у Кіровограді разом із мамою. Він збирає радіоприймачі та іншу техніку. Раніше на такі речі був попит, був і заробіток, проте зараз радіотехнікою мало хто цікавиться.

Сусіди поважають Віктора за те, що він добросовісний і привітний. Нещодавно хтось із «металістів» украв люк, так чоловік одразу ж звернувся до квартальної та повідомив, що позначив місце, де немає люка, палицею, щоб хтось ненароком не впав у колодязь. Отже, цим людям хочеться бути корисними, хочеться бути серед людей.

Коли треба виговоритися

Про духовний аспект проблеми розповів духівник громадської організації «Серце матері» отець Сергій, який править службу у храмі Афанасія Афонського, що біля заводу «Креатив». Отець Сергій розповів, що мамам, які виховують дітей з особливими потребами, необхідна психологічна допомога, можливість відверто розповісти про наболіле, таке, чого не розкажеш нікому, крім духівника. Вони зізнаються, що часто не витримують, зриваються, запитують самих себе: чому таке горе сталося саме з ними?

Коли слухаєш таких мам (а більшість родин залишаються без підтримки тата), розумієш, яка непроста їм випала доля. Одна з мам, назвемо її Анною, розповідала, що у моменти відчаю їй допомагає вирізка з газети, яку та старанно зберігає. Розповідається у ній про сонячних Божих діток, яких наш творець послав на землю з особливою метою – навчити нас добру і терпимості. Ця пожовкла від часу невеличка вирізка з газети вразила мене. Ми говорили з жінкою більше року тому, а таке не забувається.

Час від часу я цікавилася життям Анни та її доньки. Завдяки величезному терпінню та наполегливості мами, у дівчинки спостерігається значний прогрес. Проте це не означає, що дитина хвора на тяжку форму ДЦП повністю видужала. Мова про невеличкі кроки, навички, які звичайна дитина опановує за день-два, а у дитини з особливими потребами на це йде куди більше часу. Проте заслуговує на повагу величезна сила волі мам, сила їхньої любові, бажання боротися за краще майбутнє своїх дітей. Ці мами не бояться говорити про свої проблеми, бо втрачати їм вже просто нічого. Вони готові оббивати владні пороги, звертатися до місцевих газет за допомогою, відстоювати права своїх дітей на різноманітних громадських обговореннях, аби тільки був РЕЗУЛЬТАТ.

Дуже допомагають людям з обмеженими можливостями благодійники та прихожани. Перші забезпечують діток подарунками на свята, виділяють гроші на спортивні та розважальні заходи, а другі ведуть заняття недільної школи та влаштовують поїздки по святих місцях.

Можна тільки порадіти з того, що цими людьми опікується «Серце матері» на чолі з Людмилою Шукрутою, – добрим другом, організатором і порадником. Заповіді матері Терези допомагають їй і у хвилини смутку, і у хвилини радості. Її покликання – служіння людям, допомога мамам із хворими діткам. Лише діток із різною симптоматикою синдрому Дауна в організації близько двохсот! Щодня телефонують Людмилі її мамочки, – так ласкаво називає вона своїх підопічних. Заради них оббиває пороги влади, місцевих підприємців, ЗМІ, усіх небайдужих людей:

– Не уявляю, як би жила, якби не допомагала мамам особливих діток. Адже їм потрібна особлива увага.

Тетяна Левінська

Кіровоградська правда