“Не можемо допустити, щоб перемогу продовжували виборювати наші діти”, – історія кулеметника із Вінниччини (ВІДЕО)

Андрій Мельник – кулеметник другого батальйону другої стрілецької роти 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Фото: Суспільне

“Немає іншого шляху, окрім перемоги”, – так вважає оборонець Андрій Мельник. Він – кулеметник другого батальйону другої стрілецької роти 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. У день, коли в Україну полетіли перші російські ракети, разом із молодшим братом став добровольцем. Зупиняв просування ворога та звільняв Миколаївщину.

Після успішного виконання бойового завдання на південному напрямку, підрозділ Андрія Мельника вирушив захищати східні рубежі нашої держави. Там під час виконання бойового завдання він отримав важкі поранення. Лікарям довелося ампутувати ногу. Свою історію оборонець розповів Суспільному.

“Бої ніколи не завершувалися”

“У складі батальйону нас відправили у Миколаїв. Звідти – на авдіївський напрямок. Люди там роблять неможливе: тримають оборону, наносять суттєві втрати ворогу. Інтенсивність боїв була така, що вони ніколи не завершувалися. Година часу, коли можна було тихо посидіти випити кави, коштувала шквального вогню, що тримав пів доби. Били усім, що було. Ми зрозуміли, що у ворога теж є висококваліфіковані спеціалісти у плані розвідки, дронів, мінування…”

Фото: Суспільне Вінниця

“Найважчим був перший бій”

“Отримали наказ: вісім людей із нашого взводу заступають на нульову позицію, тобто між нами і ворогом лише чотириста метрів поля. Так сталося, що брат зі своєю групою були на початку посадки, а і три побратими – посередині. Далі вже був ворог. Це було наприкінці серпня двадцять другого року. Зі зв’язком були проблеми, була лише одна рація. Мобільним зв’язком ніхто не користується. Тому що так одразу виявляється наша позиція їхніми засобами радіоелектронної боротьби.

Розуміли, що щось відбувається, бо з нашої сторони почала активно працювати українська артилерія. Полем пішла наша оборона: танки, БМП, БТР, десант. Зрозуміли, що почався штурм. Це було страшно. Ворог підпустив по максимуму наших хлопців і почав розстрілювати із великокаліберних кулеметів, танки застосовувати. Ми виявилися посередині обох вогнів. А для нас це перший бій: перші снаряди в такій близькості, перші осколки, які залітають у бліндаж. Не розуміли, що нам робити. Не дай Бог наші хлопці будуть відступати, будемо групою забезпечувати прикриття.

Штурм почався десь о дванадцятій годині дня. До восьмої години вечора через нашу позицію заходили хлопці. При цьому всьому ні на хвилину не замовкали гради, ворожа артилерія. Вдалося втримати позиції, наші хлопці вибили ворога. Тоді ми ще не знали, що такий наступ розпочався одночасно на всій ліній фронту”.

Про бій, де отримав поранення

“Це відбулося поблизу села Водяне на Донеччині. Була поставлена задача: зайти на одну з позицій, де, за версією розвідки, їх було мало, до десяти людей. Так склалося, що ми наїхали на протитанкову міну і наша машина підірвалася. До місця не доїхали всього двадцять метрів. Міна зірвалася, знищила автомобіль, утворилася воронка, в яку я впав. Тоді зрозумів, що отримав важке поранення: щось не те з рукою і ногою, абсолютно нічого не бачив, було розірване обличчя й голова.

Це паніка. Перші секунди кричати не можна, бо ми близько до ворога. Хлопці за ноги витягнули. Потрібно натягати турнікет. Починаю розмотувати його: спочатку потрібно накласти на ногу, потім на руку, але розумію, що з однією рукою я це зробити не можу. Побратим допоміг. Ми пролежали близько двох годин, потім прибула група, нас забрали.

Всередині місця не було. Мене закинули зверху на броню. Розумів, якщо випаду, ніхто вже за мною не повернеться, а там рельєфна місцевість. Тримався за щось лівою рукою. А піді мною ще лежали інші поранені хлопці. Із останніх сил втримався”.

Наразі Андрій Мельник пройшов процедуру протезування. Попри всі труднощі, військовий продовжує активний спосіб життя. Разом з побратимами та друзями-волонтерами заснував ветеранську організацію “Подільський щит”, яка об’єднала у спільній роботі та допомозі ветеранів та волонтерів.

“На наступний день після перемоги відвідаю могили усіх побратимів і скажу їм, що ми перемогли. Перемога буде тоді, коли з полону повернемо усіх захисників, коли усі діти, незаконно вивезені, повернуться додому, коли почнемо відбудовувати зруйновані міста, коли країна-агресор виплатить Україні усі репарації, коли міжнародний суд поставить жирну крапку і вони відповідатимуть за все, що вчинили з нашою землею. Ми не можемо допустити, щоб цю перемогу продовжували виборювати наші діти”.

Юлія Ковалишена