Їхніх діалогів не чути, але вони завжди помітні. Плавними швидкими рухами мови жестів пов’язують вони світ глухих зі світом звуків. 5 років тому було вирішено відзначати День сурдоперекладача. Голова Одеської обласної організації Українського товариства глухих О.В. Бабін розповів про його історію та проблеми з підготовкою фахівців.
– Організація існує з 1917 року, – говорить Олександр Васильович. – А Українське товариство глухих як державна структура – від дня ухвалення Радою Міністрів СРСР постанови про створення товариства глухих і сліпих, тобто з 4 червня 1933 року.
– Перекладач жестової мови, – далі говорить Олександр Бабін, – супроводжуючи глуху людину до крамниці, на ринок, до поліклініки, і будучи, по суті, її зв’язком із зовнішнім світом, виконує соціальну функцію. У випадку, якщо глухий бажає продати або обміняти квартиру, на висновку угоди купівлі-продажу обов’язково повинен бути присутній перекладач. У протилежному випадку угода буде визнана незаконною. Такою лазівкою неодноразово користувалися шахраї.
– Якщо порушити кадрове питання, то найкращі сурдоперекладачі – люди, які виросли в родинах глухих батьків. Вони досконало володіють мовою жестів. Одеські перекладачі, здебільшого, саме із цієї когорти, хоча є й фахівці, які тяжкою працею опанували читання міміки.
– Наприкінці минулого століття проблем з кадрами не було, – розповідає О. Бабін. – Практично на кожному підприємстві, де працювали глухі, були компактні групи перекладачів. Найбільша (150 членів УТОГ) – на заводі Жовтневої революції (нинішній «Одессільмаш»).
А взагалі готують кваліфікованих фахівців у Києві, де є ліцензована курсова база щодо різних напрямів. Вартість навчання висока – близько 10 тис. грн за 4 місяці. Мало хто зважиться на подібну інвестицію, коли на обрії маячить зовсім низька зарплата. Кваліфікований перекладач жестової мови в Одесі одержує всього 1200 гривень. Тому фахівців зараз катастрофічно не вистачає. Навіщо мотатися містом із глухою людиною, коли, торгуючи на базарі, можна заробити набагато більше? Тому йдуть майбутні й уже досвідчені перекладачі на ринок, у прибиральниці, вахтери.
На сьогоднішній день у місті, за чисто символічну плату, перекладом займаються лише пенсіонери, тобто фахівці старого загартування. У таких містах, як Харків, Дніпропетровськ, Львів, місцева влада виділяє зі своїх бюджетів додаткові гроші на зарплату сурдоперекладачам. І вона набуває прийнятнішого для життя розміру – 2500 грн і вище. Одеська влада, незважаючи на численні листи і колективні звертання, цього року все-таки виділила кошти лише на придбання канцелярських товарів. І залишається, вибачте за каламбур, глухою до прохань глухих.
У нашому багатонаціональному місті-мільйоннику до кожного соціального працівника прикріплено від 3 до 5 інвалідів. Глухих людей в Одесі приблизно 1500. На обслуговування їхніх потреб працює всього три перекладачі! Ольга Дужанова, Надія Новак і Світлана Ханіс самовіддано трудяться за набагато меншу, у порівнянні із соцпрацівниками, зарплату. В області працюють 5 перекладачів. Наталя Карло (м. Балта), Марія Цибулько (м. Котовськ), Ольга Нетід (м. Роздільна), Євдокія Кірчева (м. Ізмаїл) і Людмила Лаврентієва – перекладачка обласної організації УТОГ.
В області, у школах для глухих дітей, вчителі знайомі з мовою жестів, але їхній рівень все-таки недостатній для повноцінного викладання. Школа у м. Болграді стала щасливим винятком, оскільки має давні традиції викладання. Тому її рівень досить високий у порівнянні з іншими спецшколами. З одеських навчальних закладів можна назвати школи №№ 91 і 97. Але і їх зачепили спільні для усіх складнощі. Крім маленької зарплати, викладачі, навіть маючи бажання трудитися і знаючи мову жестів, не можуть працювати без спеціального диплома. Щоб одержати повноправний статус перекладача, людині потрібно звільнитися, стати на облік у центрі зайнятості, з якого, за заявкою спецшколи, його направлять на навчання з наступною видачею диплома. І тільки після цього він може повернутися до школи. І кому, скажіть, це сподобається?
Олексій Іванов
