Місячна платня за це становить від 13,86 до 172 гривень. Однак отримати її можуть не всі.
Не секрет, що одним з найпопулярніших видів роботи для українців за кордоном уже не одне десятиліття був і залишається догляд за літніми людьми та інвалідами. І хоча не можна сказати, що за європейськими оцінками це – одне із найвисокооплачуваніших занять, проте українцям вдається назбирати на навчання дітей, підтримку родин вдома, а інколи – і на купівлю нової квартири.
В Україні є теж чимало інвалідів та людей похилого віку, котрі потребують саме такої соціальної допомоги. Але виконувати цю роботу в більшості випадків доводиться членам родини. Причому часто – безплатно, жертвуючи собою. Щоправда, закон передбачає оплату такої праці. Але відповіді на запитання, якою вона є і хто може її реально тримати, спонукають не просто до роздумів, а й до реальних змін.
Хто переможе: довідка чи рішення суду?
Навіть не знаючи точних цифр, можна припустити, що доходи родини Лозових із села Богданівці, що у Деражнянському районі на Хмельниччині, не великі. Микола Павлович – пенсіонер, інвалід І групи. Його дружина Тетяна Інокентіївна – теж пенсіонерка. Тож жити доводиться дуже скромно і дорожити в прямому значенні слова кожною гривнею. З огляду на це в родині вирішили скористатися правом, яке має інвалід, і оформити документи по догляду за ним. Ці соціальні послуги взялася надавати своєму чоловікові дружина. За це відповідно до закону “Про соціальні послуги” та відповідної постанови Кабміну Лозові можуть отримувати додатково 15 відсотків від прожиткового мінімуму. Нині це 172 гривні на місяць.
Цифра може видатися не такою вже й великою, але для пансіонерів вона потрібна. До того ж зовсім не дармова, бо весь тягар по догляду за інвалідом лягає саме на близьких. То чому б і справді не скористатися тим правом, що гарантує закон?
Кілька років Тетяна Інокентіївна справді отримувала ці гроші. Але потім виникли затримки. Спочатку вони були пов’язані з тим, що закінчився термін медичної довідки, яка засвідчувала, що стан здоров’я дружини дозволяє здійснювати постійний догляд за інвалідом.
Як пояснили в обласному департаменті соціального захисту населення, наявність останньої обов’язкова, бо цього вимагає урядова постанова. Мовляв, саме через прострочену довідку виплати Лозовій було припинено. Але потім борги виникли через те, що районний бюджет не передбачив кошти на фінансування цієї постанови.
Тоді жінка звернулася зі скаргою до прокуратури. За нею відповідне рішення ухвалив Деражнянський районний суд, яке залишив без змін і Львівський апеляційний. У ньому йдеться про те, що всі названі факти не можуть бути причинами для того, щоб позбавити доглядальника належних йому виплат. Тож спочатку управління соціального захисту Деражнянської РДА добровільно погасило заборгованість у понад півтисячі гривень, а потім уже відповідно до рішення суду з управління було стягнуто ще понад 1,8 тисячі гривень на користь позивача.
Виходить, стара довідка не могла зупинити виплат? Але ні. Термін чергової довідки знову добіг кінця. І тепер управління знову не може нараховувати гроші, бо тим, мовляв, порушує закон. Але не виключають, що весь попередній сценарій повториться. Позивач звернеться до суду із вимогою поновити виплати, і той задовольнить цю вимогу. Одне слово, гроші в родину інваліда колись-таки надійдуть. Але для цього потрібно пройти через прокуратуру та суди. Чи не надто складний шлях?
Закон обіцяє – бюджет не дає
Найпростіше у цій ситуації було б звинуватити місцевих чиновників, мовляв, не поспішають підтримати інваліда, створюючи усілякі штучні перепони. Але чиновник на те і є чиновник, що має чітко дотримуватися законодавства. І саме воно вимагає від нього таких дій.
Прийнята Кабміном ще дев’ять років тому постанова передбачає виплати фізичним особам, які не працюють і постійно надають послуги громадянам похилого віку, інвалідам та хворим, що постійно потребують сторонньої підтримки. Можна сперечатися про розміри такої допомоги. Вона встановлюється в процентному відношенні до прожиткового мінімуму залежно від того, яку групу має інвалід. Нинішнього року ці щомісячні виплати мають становити від 89 до 134 гривень.
Але проблемою залишається не так розмір виплат, як джерела їх фінансування. Адже в постанові передбачено, що вони здійснюються за рахунок районних бюджетів. Ті, у свою чергу, затверджують суму відповідно до можливостей своєї казни. А оскільки ці можливості завжди вкрай обмежені, то часто трапляється так, що коштів на такі видатки просто не вистачає.
Загалом цей фінансово-бюджетний механізм діє так: управління соціального захисту називають орієнтовну суму, необхідну для таких потреб. Потім через фінансові органи вона потрапляє на сесію районної ради. А вже там депутати, з огляду на можливості бюджету, затверджують остаточну цифру. Однак розбіжності в потребах і можливостях можуть бути колосальними.
Так, нинішнього року в Городоцькому районі запросили понад 1,7 мільйона гривень. Очевидно, виходили із загальної кількості тих, хто потребує доглядальників. Але в результаті не отримали ані копійки. З банальної причини – грошей у райбюджеті не знайшлося.
В Новоушицькому районі апетити були значно скромніші, сподівалися вкластися всього у шість тисяч гривень на рік. Але й там соціальне управління нічого не отримало. Загалом у восьми із двадцяти районів бюджети не виділили жодної копійки на виплату тим, хто доглядає за хворими. І це попри те, що в середньому просили від 20 до 70 тисяч гривень на рік.
Ситуація не нова, коли закон обіцяє ті чи інші виплати, а бюджет не може їх фінансувати. Тому свого часу з’явилися борги перед родиною Лозових. Хоча суд все-таки зобов’язав віддати цей борг. Чиновники на місцях добре розуміють: немає коштів – краще змовчати про можливі пільги, щоб не було зайвих клопотів та судових позовів.
Державна милість гірша за покарання
До цього їх змушує не так душевна черствість, як обставини, продиктовані зверху. Бо кожному зрозуміло, що прийнята постанова, в якій фінансову відповідальність покладено на районні бюджети, завчасно приречена на провал. Адже всі ці бюджети — дотаційні. Навіть так звані захищені статті райони не завжди можуть забезпечити самостійно. І якими б важливими не були інші програми, грошей на них просто немає. Але й винних у тому, що не виконується закон чи постанова, – теж.
Між тим, коли приймали згадану постанову, була чинною (такою залишається й нині) інша, відповідно до якої такі ж компенсації по догляду за інвалідами І групи або пенсіонерами, які досягли вісімдесятилітнього віку, можуть отримувати непрацюючі особи працездатного віку. І при цьому фінансову відповідальність за її виконання покладено не на місцеві, а на державний бюджет.
Здавалося б, ось нарешті правильне рішення. Однак ідемо далі: за цим документом щомісячні виплати з урахуванням багаторічної індексації нині становлять… 13,86 гривні. Правда, для повноти інформації треба зазначити, що держава ще сплачує за отримувача такої компенсації мінімальний страховий внесок до Пенсійного фонду. Але хіба можна вважати таку державну милість справжньою турботою про соціально незахищені верстви населення?
Формально і закон, і обидві постанови піклуються про старих, немічних і тих, хто через життєві обставини міцно прив’язаний до них ланцюгами постійної відповідальності. Та насправді, чи можна вважати це реальною підтримкою. Хто проживе на такі суми?
Не дивно, що більшість вважає усі ці виплати лише своєрідно милостинею, а не допомогою. Та ще й трапляється так, що за неї доводиться воювати у судах, скаржитися у різні інстанції, чекати відповідей та на розуміння від чиновників.
Не всі, кому довелося вивчати скарги Миколи Лозового, розуміють чоловіка. Мовляв, варто лише піти до поліклініки, поновити довідку, і отримуй свої гроші. Але він дивиться на проблему зовсім по-іншому. Чому має боротися за те, що і так належить йому за законом? Чому постійно змушений доводити, що має право. Якщо держава вже пообіцяла – то нехай дотримується слова.
При цьому можна припустити, що тисячі людей із подібним статусом навіть не знають про подібні права. Та й хто ж їх афішуватиме, коли бюджети не готові виконувати обіцяне. Тож і виходить: той, хто наполегливіший і обізнаніший, ще якось доб’ється свого. А хто бідніший та темніший – ніколи?
Правило про те, що закон один для всіх і всі ми рівні перед ним, знову не працює.
