Життя напомацки: незрячі чернігівці лікують, викладають психологію та роблять розважальні передачі!

Відсутність пристроїв озвучення номерів маршрутів у громадському транспорті, всього два звукові світлофори на весь Чернігів, припарковані на тротуарах автомобілі, відсутність табличок шрифтом Брайля або ж із написами рельєфними буквами на кабінетах соціальних об’єктів — далеко не весь перелік проблем, із якими щодня зіштовхуються незрячі чернігівці.

Однак, незважаючи на всі труднощі, вони не опускають руки: створюють родини та виховують здорових дітей, знаходять друзів по всьому світу та допомагають іншим, працюють та розважаються — словом, живуть повноцінним життям.

Світ «без світла»

Понад 600 чернігівців — незрячі, повідомляють в обласній організації Українського товариства сліпих (УТОС). Раніше більшість із них працювали, як тут кажуть, «у системі» — тут же на виробництві, що випускало нескладні електротовари. Сьогодні новий директор підприємства Віталій Холодньон хапається за голову. Від попереднього керівництва залишилося 1,5 млн. грн. боргів. Майно фактично арештовано. У штаті залишилося 100 працівників, але на роботу з них виходить до півтора десятка, і то тільки коли є замовлення — час від часу кілька днів на тиждень… Активною залишилася тільки громадська організація — з гуртками, конкурсами, творчими вечорами й концертами.

Найкращі масажисти — незрячі

То де ж незрячим знайти роботу? Насправді професій, у яких може себе реалізувати людина без зору, — раз, два та й усього. Але одна з найдавніших — масажист. Із прадавніх часів вважалося, що найвіртуозніші майстри масажу — сліпі, адже вони «бачать руками». А в багатьох країнах Сходу навіть саме слово «масажист» асоціюється з поняттям «незрячий». Цю традицію підтримували й у Радянському Союзі. Наприклад, у Кисловодську було спеціальне училище для таких студентів.

Саме звідти — масажист міської лікарні № 3 Максим Негров. Крім роботи в медзакладі, у нього вже понад десятиліття є й власний масажний кабінет.

— Можливо, якби я бачив, займався б чимось іншим, але загалом ні про що не жалкую. Дружина теж майже не бачить, і теж медик. У нас усе тіп-топ. Обидва працюємо, виховали і вже одружили сина. Наша родина — це наша фортеця, — запевняє чоловік.

Хоча, мабуть, він усе ж бадьориться. Адже звичайні речі, над якими зрячі навіть не замислюються, можуть стати справжнім випробуванням для людини без зору. Наприклад, похід за покупками. Ринок — місце зовсім недоступне, у супермаркеті розібратися теж не просто, залишаються невеличкі крамнички, де з продавцем можна поспілкуватися віч-на-віч. Але це дрібниці, запевняє співрозмовник, треба тільки пересуватися ходженими доріжками.

— Чернігівці останнім часом стали більш чуйними — почали звертати на нас увагу, намагаються допомогти. Хай і не завжди до діла, але я ніколи не відмовляюся, адже наступного разу не запропонують, — сміється Максим Негров.

Допомагають незрячим жити цікавіше сучасні гаджети. Наприклад, цілу бібліотеку тепер можна носити в кишені, а книжки сьогодні не читають, а слухають.

— Зараз стало простіше — спеціальні програми озвучують тексти, навіть на телефоні в мене така стоїть, спокійно слухаю.

Раніше ж власна бібліотека для сліпого була чимось із серії фантастики. Адже книги шрифтом Брайля — це величезні томи, що займають багато місця. Громадська бібліотека для незрячих, правда, у місті є — в тому ж УТОСі. Останнім часом вона активніше поповнюється, цього року отримували твори сучасних українських письменників, каже бібліотекар Тетяна Довга. Тут не тільки книжки, але й озвучена література. Записи в основному ще радянські — на бобінах. Тому зі старою технікою незрячі розставатися не поспішають.

«Комп’ютер — це не тільки очі, це все!»

Уже з початку року шрифтом Брайля мали б продублювати свої вивіски всі громадські заклади, щоб незрячим було легше орієнтуватися. Відповідні зміни до закону почали діяти ще з 1 січня 2013-го. Однак таблички з опуклими крапками з’явилися хіба що на відділах соцзахисту та в апеляційному суді.

Виготовляє такі таблички Ніна Литвинова. За допомогою цікавого приладу в клітинку, у кожній — по шість крапок. Із комбінації крапочок «народжується» буква. Це і є шрифт Брайля. Із прийняттям змін до закону жінка чекала напливу замовлень. Та так і не дочекалася чомусь.

А от її чоловік Петро, також незрячий, має серйозніші пропозиції, мріє про прогресивніше обладнання міської інфраструктури й навіть готовий у цьому допомогти.

— У кожного незрячого має бути невеличкий приймач, можливо, прямо в телефоні, виставлений на певну хвилю. А на транспорті треба закріпити спеціальні чіпи — передавачі. Вмикаєш радіо, а коли під’їжджає автобус, на твій приймач надходить звуковий сигнал «номер такий-то». Такими ж чіпами з радіусом дії 10—15 метрів можна обладнати й заклади, магазини, установи. Це не складно й не дорого, — каже чоловік.

Родина Литвинових взагалі з технікою на «ти». Коли я прийшла, чоловік сидів за комп’ютером і спілкувався з інтернет-товаришем з Єкатеринбурга. Щоправда, перед темним екраном, очі йому замінила спеціальна програма, що озвучує всі його дії. Так родина читає новини, слухає книжки, спілкується ледь не з усім світом, обмінюється програмним забезпеченням із друзями за кордоном, вивчає іноземні мови!

Усі кафе, магазини та установи (об’єкти фізичного оточення) у країні мають дублювати свої вивіски шрифтом Брайля. А громадський транспорт повинен бути обладнаний аудіосистемами: ззовні, щоб, під’їжджаючи, повідомляти номер маршруту, та в салоні, щоб оголошувати всі зупинки. Відповідні зміни до Закону «Про основи соціального захисту інвалідів в Україні» діють уже цілий рік — із 1 січня 2013 року. Однак пристосовувати міста для незрячих ніхто не поспішає. У Чернігові з інфраструктури для інвалідів по зору тільки два звукові світлофори, перила й попереджувальні знаки поблизу УТОСа та лише кілька рельєфних табличок на держустановах

— Комп’ютер — це не тільки очі, це все! Він відкрив нам цілий світ! Якщо не лінуватися, то це несказанне задоволення, — каже Петро Литвинов. Він закінчив спеціальні комп’ютерні курси й готовий поділитися знаннями з бажаючими.

Комп’ютер, до речі, зробив Литвинових справжніми онлайн-зірками. Подружжя випускає власну авторську програму про знаменитостей! Ніна Артемівна — автор, сценарист, журналіст та диктор. А Петро Миколайович — звукорежисер, монтажер, аранжувальник та перший критик. Пісні для передачі виконують незрячі «артисти» з усього світу! Люди із задоволенням беруть участь, а ще охочіше слухають програму та чекають наступних випусків.

«Чим більше вмієш сам, тим менше ти інвалід»

Наступному нашому герою відсутність зору не завадила навіть захистити кандидатську дисертацію! Однак сам він переконаний, що не є прикладом ні для кого, адже кожна людина йде своїм шляхом, незалежно від того, здорова вона чи ні. Саме тому він забажав залишитися інкогніто. І хоча його добре знають і колеги, і студенти, та прохання героя виконуємо.

Ріс він як зрячий подусівський хлопчик: ліси, яри, полігон, болота, плавання, патрони, падіння з сосни. У київській восьмирічці для сліпих готували випускників тільки для виробництва. Тому коли четверо хуліганів, «окраса» всіх лінійок, вирішили вчитися далі, у навчальному закладі була НП. Але після 11 класів у Харкові рік відпрацював вантажником на «Хімволокні», бо іншої роботи не було. А потім вступив на історичний факультет Чернігівського педінституту.

— Готуватися до пар допомагали друзі — читали вголос. До стипендії ще додавали якісь копійки, щоб найняти читача. А головне — шрифт Брайля. Майстерно ним володіючи, можна цілком успішно конспектувати лекції.

У його послужному списку вся педагогічна драбина — від вожатого сільської школи до доцента. Дисертацію він писав із підмогою — науково-педагогічні працівники з інвалідністю по зору можуть мати власного асистента, на якого виділяється окрема ставка. Зі своїм помічником чоловік працює вже 25 років. Вона читає, доцент конспектує, переписує, аналізує, систематизує й диктує вже готову роботу.

Він сам може впоратися з електротехнікою, сантехнікою, склеїти модель літака та вирізати фігурки з дерева, сам ходить на роботу й за покупками, хоча й не завжди без наслідків.

— Нема незрячої людини, яка не отримувала б лицьові травми. Адже поки лобом усе навколо не спробуєш, не вивчиш, — зауважує герой. — Однак навряд чи якесь місто можна прилаштувати для незрячих. Та це не дуже потрібно. Адже, виїхавши з комфортної зони, станеш просто безпомічним. Пристосовуватися до навколишнього середовища кожен повинен сам!

Єдиною серйозною побутовою проблемою наш герой називає нерозчищені взимку двори. А ще — нерозуміння власників спортивних закладів. Чоловік любить спорт, але шукати зал, де незрячому дозволили б займатися, йому довелося дуже довго. Проте на всі питання, як наосліп виходить впоратися з буденними справами, герой відповідає просто:

— А що, у зрячих людей нема проблем? Питання тільки в тому, чи хочеш ти їх вирішувати. Я переконаний: чим більше ти вмієш сам, чим більшій кількості людей ти корисний, чим менше ти егоїст, тим менше ти інвалід!

Ольга Чижова

“Чернігівські відомості”