Житомир. Світ людей, які не чують не зрозумілий для звичайної людини. Нашу увагу інколи привертають люди, які відчайдушно жестикулюють. Журналіст «20 хвилин» дізналася як «чують» нечуючі люди та як організоване їхнє життя у нашому місті.
Ми не замислюємося, як живеться в країні глухих людей, коли світ навколо тебе позбавлений звуків, добрих слів, музики, слів вибачення чи подяки, не чути співу птахів, стукоту дощу за вікном, звуків будильника. Люди, які живуть у тиші тим не менше мають повноцінне життя: навчаються, працюють, закохуються, одружуються, народжують дітей. Журналіст «20 хвилин» відвідала українське товариство глухих і познайомилась з людьми, які не чують від народження та ті, які втратили слуг з роками.
Мова жестів
Нечуючі люди діляться на три категорії: повністю глухі з народження, люди зі зниженим слухом і ті, хто пізно втратив слух.
Розуміння мови жестів сильно різниться. Глухі з народження найкраще розуміють і використовують специфічні для цієї мови конструкції, погано сприймають, коли перекладач будує по-своєму речення. Люди зі зниженим слухом, а особливо ті, хто пізно втратив слух (після 4 років), легше сприймають побудову речень за принципами усної мови і більше потребують показу губами. Як правило, глухі з народження краще знають мову жестів. Але пишуть набором слів: слова не пов’язують у речення. Наприклад: «Я тебе любити. Ми піти гуляти».
У будь-якому спілкуванні головне – це взаємна повага. У спілкуванні з глухими вона проявляється ще й у тому, як ви привертаєте до себе їх увагу. У нечуючих функцію сприйняття мови виконує мова жестів: один жест – це вже одне слово, а не тільки одна буква. Важливу роль відіграє міміка обличчя. Також люди вміють читати по губах. Сприйняття мови ще залежить від грамотності нечуючого або слабочуючого.
Не чують власного голосу
Валерій Дем’янчук, голова житомирського організації УТОГ, не чує з народження. Тому наша розмова здійснювалася завдяки сурдоперекладачу Ларисі Клименко.
Валерій Дем’янчук народився у сім’ї нечуючих, брат слабочуючий. Валерій не чує, музики, але читає слова, які її передають. Новини дивиться з сурдоперекладачем, фільми – з субтитрами. Цікавиться історією та географією, любить спорт. А у вільний час ходить з друзями на рибалку. Дружина у Валерія слабочуюча, дочка чує. З дружиною познайомився в училищі, вона навчалася на кухаря, а він вивчав комп’ютер. Це було кохання з першого погляду.
Найпершим помічником у спілкування є Інтернет. Мобільний телефон використовують лише для смс-повідомлень.
Валерій Дем’янчук мріє, щоб нечуючі люди жили краще, відчували, що вони такі як інші, відчували підтримку, знали, що вони не самотні.
Народжені чути стали нечуючими
У кожну сім’ю, де є слабочуючий чи повністю глуха людина, горе приходить по-різному. Комусь це захворювання дісталося у спадщину (не обов’язково від батьків, оскільки часто у глухих людей народжуються абсолютно здорові діти). На здоров’я інших відбилися проблеми вагітності: результат впливу на плід інфекції, хімічних речовин, радіація. Але буває, що людина народжується без відхилень, росте та розвивається, але раптово після перенесених хвороб чи побічних ефектів від ліків починає втрачати слух.
Голова територіального об’єднання житомирської області Олена Яворська народилася у сім’ї чуючи людей, але у дитинстві після щеплення з’явилися ускладнення: слух почав втрачатися. Олена Яворська використовує слуховий апарат, намагається гарно та чітко говорити. «Музику я чую, але краще сприймаю жестикуляцію по губах. Все моє життя – це робота. А взагалі я людина домашня. У вільний час люблю читати. Маю здорову дочку та коханого чоловіка, який розуміє мене з погляду. Спілкуюся через Інтернет і смк-ки.
Я пишаюся тим, що можу говорити, не заважаючи те, що чую тільки за допомогою слухового апарату. І хоч говорю я не чітко, але рада, що можу. І дуже вдячна батькам за освіту. Навчалася у хорошій школі, закінчила Київський технікум легкої промисловості і університет «Україна». Тому, я вільно розмовляю, можу прочитати і грамотно переказати», – пишається Олена Яворська.
Дивно і до морозу по шкірі страшно, коли ти кличеш людину по імені, а вона не відгукується, бо не чує тебе. Складно зрозуміти: чому так і як таке можливо? Під час спілкування з працівником дому культури при УТОГ Катериною Башинською журналіст забула, що таке мовлення, і взагалі як це говорити. Бо тільки слухала, кивала головою, намагалася жестикулювати та писала. Пані Катерина гарно та чітко говорить, пам’ятає мову. Проте з 19 років зовсім нічого не чує.
«Після операції на гландах почав зникати слух на одне вухо, потім на інше. Коли повністю оглухла, спочатку було дуже важко. Оскільки я не знала мову жестів і не могла звикнути до тиші. Вирішувалася моя доля, зустрічалася з хлопцем, ще молодою була, життя тільки починалося. Я не знала як далі жити і що робити. УТОГ дозволив мені реалізуватися. Було спочатку важко, бо жести не знала.
Вже з часом зрозуміла, що така як інші люди. Хоч і не чую, але живу як інші. Мені вже за 50, а я розбираюся у всіх технологіях Інтернету. Бо це основний спосіб спілкування. Пам’ятаю як звучить музика, на піаніно трохи граю. Маю здорову дочку та сина. Чоловік мій не чув і не говорив. Тому я завжди ходила на батьківські збори в школу до дітей, бо добре говорю, хоча й не чую власного голосу. Навіть не знаю, чи правильно я говорю.
Навчання та працевлаштування – це проблема
Основною проблемою на сьогодні для слабочуючих та глухих людей є можливість навчатися та працювати. В житомирських училищах є групи нечуючої молоді, яка навчається на кухарів, зубопротезувальників. У 2014 році планують відкривати курс перукарів. Влаштуватись важко. Коли роботодавець бачить глухонімого – на роботу не бере.
Суспільство живе стереотипами, один з яких – глуха людина не може бути хорошим працівником. І скільки б ми не говорили про толерантність, роботодавці не можуть повірити, що нечуюча людина може бути талановитою та працездатною. Адже серед інвалідів по слуху є дуже розумні, обдаровані люди, які знаходять в собі сили всупереч глухоті отримати гарну освіту, влаштувати особисту сферу та захоплюватися життям.
