Соціальна інтеграція інвалідів по зору в суспільство набуває нині все більшого значення і конкретного змісту в умовах країни з ринковою економікою. Інтеграція – це по суті процес зближення, прилучення і поступового злиття особистості інваліда і суспільства, в результаті чого людина з обмеженими можливостями здоров’я починає почуватися повноцінним і повноправним членом суспільства. Аби цей процес відбувався успішно, необхідно, щоб обидві сторони були зацікавлені в ньому і виявляли неабияку активність. При цьому посилене прагнення до інтеграції з боку інвалідів зрозуміле. Адже вони становлять меншість, і спільнота умовно здорових людей може цілком обійтися без них. А ось громадянам з обмеженими можливостями здоров’я без суспільства вижити важко.
До того ж воно далеко не завжди знає про потреби і можливості інвалідів, особливо незрячих. Оточуючі їх часто сприймають неадекватно: то вважаючи цілком безпорадними людьми, то наділяючи якимись майже надприродними здібностями.
Тому, щоб змінити ставлення до нас, слід прийняти правила гри умовно здорових людей, що становлять більшість спільноти, і навчитися самим, як інтегруватися в неї. Вона ж, однак, має бути готовою прийняти нас, а ми повинні бути гідними виявленої довіри.
Ініціатива створення умов повноцінної інтеграції мусить виходити від нас, бо ми найкраще знаємо, що нам потрібно, чого ми хочемо. Та для цього варто багато знати і вміти, можливо, навіть більше, ніж оточуючі, бути терплячим, наполегливим і толерантним. Одне слово: інтеграцію слід здійснювати щоденно, крок за кроком, доводячи своєю поведінкою право посісти гідне місце з-поміж оточення.
Самостійне набуття інвалідом вмінь, навичок та методів ефективної інтеграції дуже складне, коли не сказати неможливе. І тут своє слово за нашим Товариством сліпих. Його завдання не лише і не стільки забезпечити своїм членам певні матеріальні блага, як це було за радянських часів, а підготувати їх фізично і морально до усвідомлення вимог часу, озброїти їх такими знаннями та засобами, щоб змогли вони нарівні з умовно здоровими людьми прилучитися до суспільно корисної діяльності, виховати почуття власної гідності, бути мобільними, інтелектуально розвиненими, кваліфікованими та конкурентноздатними членами спільноти.
Завдання Товариства – це передовсім співпраця з державою та громадськістю щодо створення матеріальних передумов та правового поля для всебічного розвитку незрячого, можливостей застосування ним на практиці здобутих знань та навичок, створення безбар’єрного середовища та забезпечення вільного доступу незрячих до об’єктів соціально-культурної та громадської інфраструктури, забезпечення необхідними технічними та побутовими тифлозасобами (засоби, що полегшують сліпим доступ до інформації, просторове орієнтування тощо), надання моральної підтримки своїм членам.
Інакше кажучи, інтеграція сліпих у суспільство – справа самих сліпих, але це можливо за активної допомоги і сприяння держави і суспільства. А організації сліпих мають виступати їхніми повноважними представниками перед владними структурами і суспільством.
Громадським об’єднанням інвалідів по зору слід починати підготовку до життя в натуральному середовищі своїх майбутніх членів ще з раннього дитячого віку. Необхідно відшукувати дітей з вадами зору в перші місяці після народження через медичні установи, організовувати зустрічі з батьками, які нерідко перебувають в шоці, дізнавшись про народження сліпого малюка, сприяти наданню кваліфікованих консультацій медичними та педагогічними працівниками, провадити спільні курси з мобільності для дітей та батьків, допомагати з вивченням шрифту Брайля, надавати сім’ям спеціальну літературу та деякі тифлозасоби.
Організаціям сліпих слід брати участь у розробці програм інклюзивного навчання для дітей з вадами зору в загальноосвітніх школах за місцем їхнього проживання. В ранньому дитячому віці не завжди доцільно відривати малюка від сімейного середовища, – навпаки, перші кроки до інтеграції повинні робити разом сім’я і навчальний заклад. Спеціальне методичне супроводження з тифлопедагогіки необхідне не тільки вихователям, в чиїх групах є діти з вадами зору, але й батькам незрячих дітей.
Однак все це не виключає існування спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з вадами зору. Адже тут можуть бути створені найкращі умови для корекції вад, заподіяних втратою або ушкодженням зору, які не завжди можна виправити вдома. А де краще навчитися читати і писати чи то за Брайлем, чи звичайним шрифтом з урахуванням стану зору. В цих закладах у дитини з’являються широкі можливості для спілкування з іншими дітьми, чого вона інколи позбавлена в сім’ї. Малюк привчається жити в колективі, що є теж кроком до інтеграції в суспільство.
Роль спеціальної школи в навчанні і вихованні дітей з вадами зору і надалі залишається важливою, незважаючи на запровадження в країні інклюзивної освіти. Особливо тоді, коли батьки не можуть або не хочуть створити для незрячого малюка гідні умови для навчання і виховання. Останнім часом трапляються інколи й випадки, коли сліпа дитина стає по суті джерелом доходу для батьків. Вони не бажають розлучатися з нею, аби не позбутися державної соціальної допомоги.
Та й загальноосвітні наші школи не готові приймати дітей з вадами зору. Їхні приміщення не пристосовані до цього, а вчителі не мають відповідної підготовки і знань про можливості незрячих. Тому вони, аби не обтяжувати себе зайвою, на їхній погляд, роботою, просто формально виставляють таким учням гарні оцінки, щоб ті не скаржились, а знань не дають. Тим паче, що сьогодні робота багатьох учителів перетворилася на бізнес. Є ще одна перешкода на шляху до інклюзивної освіти – деякі батьки не хочуть, аби інваліди навчалися з їхніми дітьми. Цей бар’єр також треба долати з допомогою громади і держави.
Світова тифлопедагогічна практика не заперечує спеціальних шкіл для дітей з вадами зору, хоча там інклюзивна освіта пішла далеко вперед. П’ята Генеральна асамблея Всесвітньої спілки сліпих рекомендувала самим батькам вирішувати, до яких навчальних закладів віддавати своїх дітей.
Не можна дивитися на учнів спецшкіл, як на приречених на довічну ізоляцію від суспільства. Вони можуть і повинні зайняти гідне місце в ньому, що уже доведено успіхами багатьох незрячих в науці, культурі та мистецтві. Для цього їх треба навчати всього, що знадобиться в подальшому житті, корегуючи вплив і наслідки сліпоти чи зниженого зору та не завжди адекватного ставлення спільноти. Цим учням мало дати певну суму знань, визначену програмою, як це робиться в загальноосвітніх школах. Їм треба віддати те тепло, що вони мали одержати в родині, і прищепити навички, необхідні для життя в широкому світі.
Корекційні заняття мають не лише стосуватися пом’якшення зорових вад, а й усунення шкідливих звичок, прищеплення навичок поведінки, спілкування та життя в натуральному середовищі, не тільки серед сліпих. Випускник спеціального навчального закладу має знати, приміром, як поводитись в товаристві зрячих, щоб не викликати у них жалість чи відразу, а повагу. Не меншої уваги, ніж навчальним дисциплінам, в спецшколах слід приділяти просторовому орієнтуванню учнів, навичкам спілкування не лише з товаришами по долі та правилам етикету.
Окремо слід сказати про непересічне значення шрифту Брайля для незрячих і людей з вадами зору. Як не може найсучасніша комп’ютерна техніка витіснити з ужитку олівця чи ручки, так і рельєфно-крапковий шрифт ніщо не замінить. Тому його мають вивчати не тільки тотально сліпі учні, а знайомитися з ним і ті, у кого зберігся пристойний зір. Адже, на жаль, частина людей з роками його втрачають і залишаються неписьменними в повному сенсі цього слова. Їх не рятує і комп’ютер. Та на шляху вивчення шрифту Брайля стоїть брак підручників і наочних посібників.
Водночас ніколи не завадить жодному тотально сліпому чи учневі з дуже малим залишком зору знати звичайне письмо, як друковані його літери, так і прописні. Це здасться в майбутньому, щоб ставити підписи під документами, допомагати своїм дітям. Для навчання дітей, що мають рештки зору, в пригоді стане телевізійний збільшувач. Замість ручки можна писати фломастером. Але передовсім треба мати підручники укрупненим шрифтом з урахуванням особливостей зорової вади дитини і спеціальні зошити з чіткими і широкими лінійками.
Великі можливості для формування інтеграційних навичок учнів має позакласна робота. Це різноманітні гуртки, спортивні секції, екскурсії, зустрічі з цікавими людьми, і навіть звичайні прогулянки містом чи парком. Багатьом в майбутньому можуть прислужитися рукоділля, уміння майструвати, виготовляти щось своїми руками, а вже зовсім необхідні всім без винятку – навички самообслуговування.
І те, що сьогодні на часі,- інклюзивне навчання дітей з ушкодженим зором в загальноосвітніх школах. Воно має серйозні переваги перед навчанням в спецшколах, – перебування в рідній сім’ї і в своїй місцевості, в природному оточенні зрячих однолітків, можливість порівняння власних знань зі знаннями умовно здорових ровесників, невимушена допомога з їхнього боку, можливість брати участь в житті колективу на рівних.
Але, коли процес інклюзивної освіти пущено на самоплив, не забезпечене педагогічне втручання, брак тифлопедагогічної освіти вчителя нерідко призводять до відставання в навчанні дитини з ушкодженим зором, що перебуває в загальноосвітній школі. Нерідко викладачі просто жаліють її і не бажають перевантажувати і так обділену долею дитину. А почуття жалості дуже шкідливе. Воно може скалічити психіку дитини і зробити з неї в подальшому утриманця, що здатен тільки жаліти себе, вимагати від суспільства та близьких задоволення всіх своїх забаганок, а не долати труднощі, що ставить перед людиною брак зору чи його серйозне порушення.
Ось чому вчитель не повинен робити ніяких знижок для учня з вадами зору, в жодному разі не зменшувати вимог до нього. Навпаки: їх треба посилювати. Адже незрячий доб’ється успіху і авторитету оточуючих лише тоді, коли матиме високий рівень знань,
Привітну і доброзичливу вдачу, високу вимогливість до себе та почуття вдячності всім, хто приходить на допомогу.
Тому вчителю, в чиєму класі є діти з ушкодженим зором, а кількість таких останнім часом невпинно зростає, слід керуватися знаннями із загальної анатомії зорового аналізатора, шляхів корекції та компенсації його патології, психо-фізичних особливостей дітей з вадами зору, основних принципів тифлології і тифлопедагогіки та методів їх застосування на практиці.
Наступним кроком по закінченні інклюзивної чи спеціальної школи до інтеграції незрячого в суспільство є набуття професії та відповідної кваліфікації. Це вимагає розв’язання цілої низки проблем.
Першою з них є закріплення на законодавчому рівні переліку професій та занять і відповідної кваліфікації, прийнятних для інвалідів по зору. Визначені законом спеціальності повинні стати по-справжньому доступними для працевлаштування як в державному, так і в приватному секторі завдяки гарантіям держави, певним податковим та іншим пільгам для приватних підприємств, як це має місце на Заході. Перелік повинен бути достатньо широким і весь час поповнюватись.
При цьому важлива роль належить організації профорієнтаційних занять і консультацій для інвалідів по зору з метою популяризації тієї чи іншої професії, зваженого вибору її в залежності від психо-фізіологічних особливостей юнака чи дівчини, їхніх особистісних якостей, бажання, вимог, очікувань і амбіцій майбутнього працівника. Все це для того, аби позбігти тієї величезної невідповідності між конкретними можливостями незрячого і пропонованими робочими місцями, які часто не враховують рівня освіти, стану здоров’я, схильностей інваліда по зору.
За радянських часів це були переважно учбово-виробничі підприємства УТОСу. Сюди скеровували всіх незрячих від молодого до старого, не враховуючи ні рівня освіти, ні попереднього досвіду, ні інших особистих чинників. Щоправда, на місцях намагалися якось заладнати ситуацію, по змозі підшукуючи найбільш прийнятну роботу для кожного, але можливості були вельми обмежені – вибір між штампувальними, складальними і пакувальними процесами.
Сьогодні в добу телекомунікаційних технологій інвалідів по зору слід спрямовувати в сферу інформації, надання послуг, вільних професій та занять, науки, культури. Тут вони зможуть виявити себе не гірше за умовно здорових людей.
Однак і старі виробничі підприємства УТОСу, які свого часу були значним кроком до інтеграції незрячих в суспільство, не втратили свого значення. За умови їх модернізації вони ще зможуть працевлаштувати багатьох незрячих, поліпшити їхнє матеріальне і моральне становище, визволити із ув’язнення в чотирьох стінах квартири. Досвід показує, що інваліди по зору можуть працювати і на сучасному високо технологічному обладнанні, не лише на монотонних процесах. Однак для успішного працевлаштування незрячих необхідна організація професійної підготовки, вільний доступ їх до різних навчальних закладів з правом одержання роботи згідно зі своїм фахом і здібностями.
Ще однією передумовою успішної інтеграції інвалідів по зору в суспільство є забезпечення їх необхідними тифлозасобами або фінансової допомоги на їх придбання, створення інших умов для повноцінної самостійної роботи, зокрема для перекваліфікації тих, що стали безробітними. Чимало цих людей могли б перейти в інші сфери виробництва, але самі без допомоги держави і Товариства сліпих не можуть цього здійснити. Ефективна інтеграція незрячих в суспільство життєво необхідна для них. Вона в кінцевому підсумку є питанням їхнього виживання в моральному сенсі. Від її успішного втілення в життя залежить сьогоднішній і завтрашній день незрячих.
Інтеграція інвалідів по зору в суспільство завжди була основою діяльності Українського товариства сліпих, але це зовсім не значить, що кожен з нас може стояти осторонь цього процесу. Пам’ятаймо, це повсякденна праця над собою, Інтеграція – не пігулка, яку проковтнув і вже інтегрований, шанований і зрозумілий для суспільства.
На Заході встановлені три критерії інтегрованості незрячого в суспільство. Це максимальна незалежність від сторонньої допомоги, уміння проводити своє дозвілля і наявність роботи, Будемо прагнути до цього і ми!
Іван Таран, заслужений журналіст України, газета «Промінь»
