Його не показували по телевізору під час параду на Хрещатику в День Незалежності. Він скромно стояв у новенькому військовому однострої на тротуарі та віддавав честь своїм побратимам, що йшли у парадному строю. Стояти та віддавати честь йому було незручно — без ноги та на милицях.
Фото з Героєм, що приймав парад, з’явилось пізніше у соцмережах і викликало бурю емоцій. Навряд чи цього безіменного бійця кинуться шукати чиновники (а варто було б). Можливо, зацікавиться хтось із журналістів.
А таких героїв, які отримали каліцтва у борні з агресором на Донбасі, сьогодні по країні – тисячі. Хтось ще знаходиться в госпіталях та реабілітаційних центрах, хтось вже дома. Хтось, зціпивши зуби, вчиться жити по-новому, створюючи долю вже іншої людини. Хтось, захлинаючись спогадами, п’є оковиту. Для когось отримане каліцтво — шанс довести собі і всьому світові, що життя не закінчується із втратою здоров’я, для когось — путівка на соціальне дно.
Каліцтва, отримані на війні, завжди вражають своєю нелюдськістю. Але хіба можна назвати людьми тих, хто отримує задоволення від вбивства, нанесення несумісних з життям травм, пошкоджень?… Ось і зараз в Кремлі сидять нелюди в людських образах, які поставили собі за мету нищення людського життя, руйнування не лише сіл і міст, а передусім, умов мирного життя, середовища, комфортного для існування соціальних осередків. Для путінців технологія знищення мирного життя стала сенсом їхнього існування.
Нам потрібно вистояти. Вижити і перемогти. Іншого шляху немає.
Але потрібно ще повернути до нового, наповненого сенсами і змістами, життя тисячі бійців, які захищаючи Батьківщину, стали каліками (офіційно – особами з обмеженими можливостями). І це завдання не лише держави, але й всього суспільства, кожного з нас і, за великим рахунком, всього мирного людства. Бо не зможемо ми проходити щодня повз каліки у солдатській формі, кинутого напризволяще. Совість не дозволить.
Зараз багато говориться про реабілітацію учасників антитерористичної операції на сході країни. Тобто, про комплексне відновлювальне лікування, яке дасть змогу людині, що постраждала, пристосуватись до мирного життя в суспільстві.
Однак це лише один бік медалі. Ми повинні зробити все можливе для повернення наших героїв до повноцінного життя. Життя, де не буде місцю співчуттю каліці чи його родині, тому що калікою він себе не буде відчувати. Він має бути одним із нас — впевненим у собі, реалізованим за своїми можливостями, сповненим планів та життєвих мрій.
Ми не перші у світі, хто зіткнувся з потребою повернення до повноцінного життя людей, які отримали суттєві ушкодження під час бойових дій. Але якщо в середньовіччі (Франція, Англія, потім інші країни) піклування про таких людей зводилось до утримання за державний кошт, то згодом все масштабніше поставало питання про все ж таки їхню повноцінність у суспільстві. Зрештою, наприкінці 2003 року конгрес США прийняв закон, згідно з яким ветерани війни отримали переваги при укладанні контрактів на роботу з федеральним урядом. Це дало змогу уже наступного року офіційно залучити колишніх військовиків-інвалідів до охорони Білого дому.
На жаль, проблема реабілітації учасників АТО не вирішується так швидко, як вона цього потребує. Рішення РНБО від лютого цього року спрямоване переважно на визначення потреб щодо створення належної матеріально-технічної бази для лікування, реабілітації та оздоровлення учасників АТО. Закон про реабілітацію учасників бойових дій та антитерористичної операції Верховною Радою так і не прийнятий. Знову ж таки, в цих документах говориться переважно про медико-психологічне відновлення, а питання соціально-професійної реабілітації так і залишаються поза увагою.
Не чекаючи дії чиновників, ми повинні активно долучати наших героїв до суспільного життя. Через, наприклад, створення нових сервісних послуг у населених пунктах. Це питання може вирішувати місцева громада. Через залучення до просвітницько-освітніх програм у регіонах. Через субсидування з фондів громад проектів розвитку малого та середнього бізнесу. Ось кілька прикладів. 19-річний Василь П. повернувся з полону без руки. Зараз працює обліковцем в системі місцевого самоврядування, навчається у виші, проводить тренування з медичної підготовки з бажаючими. Інженер-енергетик Володимир К. втратив на Донбасі ногу. Працює диспетчером в Укртелекомі, разом з дружиною виховує двох доньок. Їздить з дітьми на велосипеді і отримує від цього задоволення. Олександру Ч. міною відірвало обидві ноги. Зумів подолати психологічний злам. Ще під час реабілітації за кордоном зацікавився виробництвом екопалива. Отримав кредит, налагодив виробництво. Своїм новим заняттям задоволений.
Повернутись з війни — це вже подарунок долі. Жити після війни вчорашнім бійцям, особливо, інвалідам — це випробування, для здолання якого потрібні сила волі та підтримка суспільства. Без останнього зробити життя повноцінним вкрай важко.
…На параді на Хрещатику в День Незалежності поряд з очільниками країни мав би знаходитись і безногий Герой, що скромно стояв на тротуарі. І його товариші, що отримали важкі травми на полі бою. Вони заслужили таку честь. Можливо, коли відбуватиметься парад Перемоги над путінськими агресорами, так і буде. Так і має бути.
Але стояти на трибуні поряд з керівниками держави ці бійці повинні ще й як доказ того, що вони не на обочині, а самі є творцями нового українського життя. Повноцінними громадянами своєї країни.
Його не показували по телевізору під час параду на Хрещатику в День Незалежності. Він скромно стояв у новенькому військовому однострої на тротуарі та віддавав честь своїм побратимам, що йшли у парадному строю. Стояти та віддавати честь йому було незручно — без ноги та на милицях.
