Отримати протез, навчитися ним користуватися і якнайшвидше повернутися на фронт, до своїх хлопців – це мотивація більшості бійців, які під час бойових дій втратили кінцівки, пише«ІА Дивись.info».
Нові виклики
Від початку повномасштабного вторгнення кількість ампутацій зросла у геометричній прогресії, навіть порівняно з 2014-2015 роками, а самі ампутації дуже складні. Одним з центрів, де бійцям допомагають повернути мобільність, є Центр протезування, ортезування та реабілітації «Без обмежень», засновником якого є Нагендер Парашар.
У столиці центр запрацював 2015 року, згодом почали відкриватися філії по усій Україні, зокрема 2018 року «Без обмежень» з’явився у Львові, очолює його Вікторія Оліх. Команда – це шестеро осіб: керівник, медичний реєстратор і четверо техніків-протезистів. Всі вони раніше працювали на Львівському казенному підприємстві засобів пересування і протезування, більш відомому як протезний завод.
«Ми прийняли рішення перейти у центр «Без обмежень» після того, як зіткнулися з низкою труднощів на протезному заводі, зокрема по пів року без зарплати. Нагендер Парашар – це людина, яка відкрила у Львові виробництво комплектуючих, має цехи, обладнання, були створені робочі місця. Є багато продукції, яка випускається безпосередньо в Україні. Відкрито філія у Дніпрі, Ковелі, Одесі, Хмельницькому, Кривому Розі, Запоріжжі тощо», – розповідає Вікторія Оліх.
Після повномасштабного вторгнення кількість тих, хто звертається по допомогу, кардинально зросла.
«Чимало хлопців потребують нашої допомоги – протезування верхніх і нижніх кінцівок, до того ж складного протезування – багато осколків залишається у тканинах кукс. Зараз у нас троє хлопців, яких ми супроводжуємо на етапі протезування», – продовжує керівниця закладу.
Мінімальна вартість сучасного протезу гомілки – від 200 тисяч гривень, стегна – від 600 тисяч гривень.
«На сьогоднішній день проблем з фінансуванням нема. Воїни мають право на оплату гідних протезів і це справді так. Наші військові вмотивовані та спортивні. Всі хочуть повернутися на військову службу і потребують високого рівня мобільності. Відповідно потрібна хороша комплектація. Наприклад, купуємо прекрасні коліна англійського виробництва, ступні – американського. Це те, на чому ходять військові у світі. Тобто наші люди не будуть мати якихось обмежень і не йдеться про здешевлення протезів», – розповідає пані Вікторія.
У центрі «Без обмежень» під час виготовлення протезів, зокрема для військових надають перевагу напівелектронним колінам і ступням.
«Електронні містять дві батареї і потребують підзарядження. Для військових це буде некомфортно. Вони всі мотивовані і хочуть повертатися якнайшвидше на фронт, бо там побратими. Були випадки, про які розповідали наші паралімпійці, як в аеропорту розрядилося електронне коліно. Протез одразу стає не функціональним. І навіть перемістити його у літак було вже проблемою. Водночас електронні та напівелектронні механізми компенсують багато втрачених функцій», – пояснює керівниця закладу.
Протез – ще не все
Утім, протез – це лише частина роботи. Навіть найсучасніший не вирішить проблеми мобільності без мультидисциплінарної команди. Щоб людина з ампутацією стала на протез і почала пересуватися, треба задіяти реабілітологів, ерготерапевтів, техніків-протезистів, лікарів. Саме тому «Без обмежень» співпрацює з низкою закладів, аби воїни отримали весь необхідний спектр послуг.
Чимало хлопців, які отримали важкі поранення 2014-2015 роках і пересуваються на протезах, несуть службу у лавах Збройних Сил України. Часто люди і не здогадуються, що у військового замість ноги складних механізм. Ті, хто втратив кінцівки після 24 лютого, здебільшого теж прагнуть повернутися на фронт, але сьогодні про це ще рано говорити, бо має минути досить часу після ампутації, а виготовлення протезу займе приблизно два місці.
«Після повномасштабного вторгнення з’явилося дуже багато складних ампутацій саме верхніх кінцівок і дуже складі нижні. 2014 року було трохи легше. Зараз дуже травматичні ампутації з дуже глибокими швами, відповідно, дуже складні для протезування. Ну, і кількість значно зросла.
Водночас постійно впроваджуються нові технології. Все починається з простого протеза для того, щоби протягом півроку формувалася кукса, а тільки згодом можна переходити на високофункціональний міопротез, який дозволяє, наприклад, щоби рухалися всі пальці, кисть», – пояснює технік-протезист Юрія Яськів.
Саме тривалість і складність процесу – це головні причини, аби протезування робити в Україні, а не за кордоном.
«За кордоном зробити – це одне, а обслуговування, корекція – зовсім інше. Йдеться про живий організм. Відбувається атрофія м’язів. Щоразу їхати за кордон, щоби поправити, не буде змоги. А тут все простіше. Зараз хлопці приходять і кажуть: «Швидко робіть, мені треба повертатися. Я запам’ятав номер БТРа, мені треба його знайти!» Вони активні, на позитиві. Дуже мало замкнених, ніхто не жаліє про те, що сталося», – продовжує пан Юрій.
А Вікторія Оліх додає, що коли йдеться про первинне протезування, в Україні достатні потужності для протезування і рівень протезування, щоб отримати послуги на рівні європейських.
«Нема потреби їхати за кордон. Первинне протезування потребує постійного контролю і супроводу техніка-протезиста. Тому що природа так працює, що та частина тіла, яка залишилася, буде зменшуватися у розмірах. Відповідно, треба буде міняти куксоприймачі, поправляти і контролювати ходьбу. Тому дуже важливо, що протезування було тут на місці.
Можливо, йдеться про стереотип, що за кордоном краще. Але є вже люди, які зрозуміли, що поїздки були недоцільними. Той спектр послуг можна було отримати в Україні, де є досвідчені фахівці з великим стажем роботи», – резюмувала керівниця центру.
Головне завдання – навчитися ходити
Сьогодні у центрі «Без обмежень» троє хлопців – Олександр, Віктор та Сергій – розпочали процес протезування. Всі вони родом із Східної України.
Віктору саме припасовують протез – він намагається ходити і пояснює техніку-протезисту, що не так, не припиняючи жартувати. Тим часом Віктор, у якого теж є тимчасовий протез, лише спостерігає. А ось Сашко ще чекає, коли зможе випробувати механічну ногу.
Він родом з Луганщини, 2020 року підписав контракт із ЗСУ. Був водієм і поранення отримав за кермом.
«Був я Волновасі, звідки евакуювалися. Їхали у складі колони, потрапили під обстріл. Після цього мене доставили у госпіталь в Дніпрі, де ампутували ногу. Тоді потрапив до Львова, звідти – у Трускавець, тоді сюди. Тут напевно, найкраще порівняно з іншими госпіталями. Все під рукою, у палаті. Харчування теж краще, ніж деінде. Зараз у мене тимчасовий протез – на ньому навчаюся ходити. Мене розпитували, що я хочу, і за цими критеріями підбирали коліно і ступню», – розповідає Олександр.
«А що ви хочете?» – запитую.
«Я хочу назад повернутися. Хочу, щоб я міг нормально стати на коліна, сісти у машину. Нехай не зможу нормально витиснути зчеплення і їздити на механіці, але важливо, щоб коліно нормально згиналося».
«Ви хочете далі воювати?»
«Ну, звичайно. Це мій обов’язок. Служу з 19 років – я не йшов спеціально на війну. Тільки коледж закінчив, пішов до війська. Все життя був військовим, бо мені подобається. Служив і служив би далі, якби не поранення. Коли підписував контракт 2020 року, у мене не було мотивації отримати УБД, бо воно у мене було ще з 2015 чи 2016 року. У мене батько військовий, дядько військовий».
«У вашому регіоні багато людей підтримували росію, путіна…»
«Вони і зараз підтримують. Але кожен господар свого життя. У чужу голову не залізеш. Мої близькі не підтримують і я не підтримую. Батько за станом здоров’я служити не може, а я не можу сидіти і чекати, що це все просто закінчиться.
Мені дуже подобаються машини і все з ними пов’язане. За пів року до цього всього я з водія став старшим водієм. Мені подобається техніка. Працювати з нею. А особливо подобається військова техніка, вона все ж відрізняється від звичайної. Це цікавіше. Ти постійно у русі – туди поїхав, туди. На місці у кабінеті сидіти нецікаво, це не моє», – завершує свою розповідь Сашко і повертається до техніків-протезистів.
Віктор з Харківщини старший за Олександра. 2 березня він отримав повістку і пішов до військкомату.
«Прийшла повістка і вирішив піти, бо у мене вдома дві онучки по півтора роки. Прийшов і мене першого ж дня відправили у військову частину на Донеччині. Мав би бути санінструктором, але потрапив у піхоту. Отримав подвійне поранення: ампутували ногу і поставили металеву пластину у ключицю – кістку осколком перебило. Зараз навчаюся ходити на протезі», – розповідає Віктор.
На правій руці чоловіка довгий і глибокий шрам після операції.
«Я обрав цей центр, бо вони мають філії по усій Україні. Тут дуже хороше ставлення. В інших протезів не дають, доки документи неготові. А тут дали відразу первинні протези, щоб формувалася кукса. Наразі ми навчаємося, а тоді нам вже дадуть постійний протез на рік», – пояснює Віктор.
Тепер його головне завдання навчитися рівно ходити, не кульгати. Комусь для цього потрібен місяць, комусь – два.
Натомість Сергій з Запоріжжя саме підігнали трохи протез.
«Тепер значно краще», – каже він, намагаючись пройти сходами.
Сергій пішов служити 1 березня.
«Коли така ситуація в країні, пішов служити. Куди діватися? Треба. Хто, як не ми. Служив у новоствореному 6-му окремому стрілецькому батальйоні. Поранення отримав на розтяжці. Натрапив, буває. Це війна. Це вже шосте місце, де я знаходжуся. Спочатку привезли у Курахове. Там зробили операцію. Намагалися врятувати ногу і відправили у Покровськ. Звідти у Дніпро, тоді до Львова. А у Львові вже все – довго перевозили, і почалося відмирання тканин, робили лише перев’язки. Лікар сказав: «Все, Сергію! Треба рятувати твоє життя, а не ногу! Ріжемо». Спочатку зробили операцію, видалили відмерлі тканини. Наступного дня – знову в операційну, тканини продовжували відмирати і ногу ампутували. Як сталося, так сталося, зате не буде мерзнути і пітніти. Треба ж плюси шукати», – Сергій починає сміятися.
Щоби визначити, який йому потрібен протез, змінюють колінні механізми.
«Сьогодні з одним ходжу, завтра інше коліно спробую. Так і визначається, з чим зручніше. Наразі кукса всихається. Підганяють куксоприймач. Вже двічі змінювали. Буває, що кукса пітніє і протез починає крутитися, тиснути», – каже чоловік.
У цивільному житті він працював водієм.
«Фірма, правда, невесела була – ритуальні послуги. Паралельно займався ремонтом автомобілів», – розповідає Сергій.
«Це тому у вас таке гарне почуття гумору?»
«Так. У нас всіх таке. Чорнувате трохи і люди нас не завжди розуміють, але то таке. Жінка спочатку не могла звикнути, а потім звикла. Я ось коли просив хірурга показати ногу, він відмовив. А я йому кажу: «Я розтинів бачив більше, ніж ти хліба з’їв», – не перестає жартувати Сергій.
Наразі перед цими чоловіками ще дуже тривалий шлях, доки вони зможуть впевнено почуватися на протезах. Таких, як вони, сьогодні багато, але завдяки сучасному протезуванні вони отримують шанс на майже нормальне життя.
