Драйв у боротьбі за свої права, або Як незрячі люди підкорюють стихії
21.02.2017
Поділитися
Стрибнути з парашутом, поринути в глибини, займаючись дайвінгом, витримати двотижневий велопробіг або пробіг на лижах, керувати квадроциклом… Це не про спортсменів-екстремалів. Це про звичайних людей. Єдине, що їх вирізняє, — більшість з них має інвалідність по зору.
Інвалідність не обмежує
У серпні 2016-го стартувала інформаційна кампанія Fight For Right, у рамках якої незрячі активісти і люди без інвалідності підкорюють стихії задля боротьби за свої права. За ці півроку учасники кампанії, вийшовши з тіні й активно заявивши про свої права, добряче розворушили як свою спільноту, так і українське суспільство загалом.
“Інвалідність не обмежує — обмежує дискримінація”, — не стомлюється повторювати координаторка кампанії Fight For Right Юлія Сачук. Активістка пояснює, що людям через їхню інвалідність часто відмовляють у працевлаштуванні, послугах, обслуговуванні у перукарні чи кафе, в дозвіллі. А це вже дискримінація.
“Люди з інвалідністю самі мають бути активнішими у відстоюванні своїх прав. Тому ми й розпочали цю екстремальну кампанію — Fight For Right, вирішивши підкорити стихії повітря, води і землі”, — розповідає Юлія Сачук.
Активістка додає, що найважливіша в цій “правозахисній авантюрі” — участь дуже різних людей. До акції долучалися як люди з інвалідністю, так і без, як діти, так і учасники старшого віку, чоловіки й жінки, журналісти, ІТ-працівники, юристи, волонтери…
“Це принципово, — каже Юлія Сачук. — Ми, люди з інвалідністю, не хочемо, щоб для нас щось робили без нашої участі. І самі запрошуємо всіх небайдужих змінювати світ, виборювати свої права і просто екстремально відпочити разом з нами”
Так, журналістка Анастасія Федченко, щоб підтримати учасників кампанії Fight For Right, стрибнула з парашутом. “Найбільше мене вразила відкритість учасників кампанії до всього нового, бажання пізнавати світ, а не сидіти в чотирьох стінах. В українському суспільстві є стереотип — мовляв, люди з інвалідністю нещасні, сидять удома і ні на що не здатні. І, хочемо ми того чи ні, цей стереотип тією чи іншою мірою впливає на думку і ставлення кожного. Однак достатньо поспілкуватися з учасниками акції п’ять хвилин, щоб зрозуміти — вони успішні, яскраві, упевнені в собі, сміливі й здатні “перевернути світ”. Потрібно лише дати їм точку опори”, — коментує А.Федченко.
Така “точка опори”, на думку дівчини, — це “розуміти людей з інвалідністю, перестати їх жаліти, усвідомити, що вони можуть працювати, кататися на велосипеді, стрибати з парашутом.
Потрібно лише змінювати інфраструктуру населених пунктів так, щоб вона була доступна для всіх членів суспільства”.
Руйнувати бар’єри непорозуміння
Та мало тільки поліпшувати інфраструктуру чи прибирати фізичні бар’єри, маємо руйнувати стереотипи щодо осіб з інвалідністю. У цьому переконана координаторка кампанії “Дискримінація обмежує. Протидій!” Ірина Текучова.
Вона пригадує, як на аеродромі “Чайка” учасницям акції Fight For Right відмовили у стрибках з парашутом. Хоча організатори заздалегідь поінформували його керівництво про участь незрячих дівчат.
Як розповідають самі учасниці, це було принизливо й неприємно: медпрацівники аеродрому, користуючись тим, що вони не бачать, казали, що все гаразд, а самі писали відмову в допуску до стрибків.
“Я дуже рада, що цього року відбулося “знайомство” активістів/ок ініціативи “Боротьба за права” з керівництвом аеродрому “Чайка”. Завдяки цій зустрічі ми й офіс омбудсмена дізналася про ще одне архаїчне, дискримінаційне положення, яке забороняє слабозорим і незрячим людям стрибати з парашутом у тандемі з інструктором. У той час, коли люди з інвалідністю в усьому світі мають можливість підкорювати стихії, займатися екстремальними видами спорту і вести повноцінне життя, в Україні панують страхи, стереотипи та упередження щодо цих людей. І підкріплюється все це положеннями пострадянських часів, коли на людей з інвалідністю дивилися як на об’єкт медицини. Учасники кампанії проти дискримінації і офіс омбудсмена нині займаються процесом оскарження дискримінаційного положення, удосконаленням існуючого законодавства у цій сфері”, — каже координаторка Ірина Текучова.
А тим часом незрячі люди таки стрибнули з парашутом: після того випадку їх запросили спортсмени з клубу “5 океан”. Для них інвалідність “пасажирів”, як вони називають учасників тандемних стрибків, не стала перешкодою в роботі. Більше того, спортсмени розповідають, що дедалі частіше люди з інвалідністю висловлюють бажання спробувати себе в екстремальних видах спорту.
Час діяти
Ще однією непересічною подією для України став велопробіг “Бачу! Можу! Допоможу!”. Уже другий рік поспіль зі Львова до Одеси вирушає команда незрячих велосипедистів на велотандемах (коли на передньому місці сидить супроводжувач, а позаду — незрячий спортсмен).
Як зауважила організаторка велопробігу Вікторія Лучка, уже минув той час, коли “все відбувається спокійно на конференціях, в умовах ізольованого простору. У велопробігах, катанні на квадроциклах або на лижах люди кидають виклик самі собі і долають його, показуючи, що, незалежно від того, маєш ти інвалідність чи ні, — ти можеш робити будь-що. Наші учасники це доводять, бо раніше вони ніколи не сідали на велосипед, не подорожували так багато… Чим показують іншим людям, що всі обмеження в голові. І не має значення, бачиш ти чи не бачиш”, — наголошує Вікторія Лучка.
Організаторка веломарафону додає, що така активність діє як сарафанне радіо: “Наші учасники розповідають своїм друзям і знайомим, чому вони наважилися проїхати пів-України. Звісно, не всі поділяють їхній ризик і захоплення. Є чимало людей, яким зручно сидіти й очікувати якогось мінімального державного забезпечення і нічого для змін не зробити. Але дедалі більше людей підхоплюють цю хвилю позитивної енергії і долучаються до тих, хто прагне жити активно і може здивувати просто-таки крейзі-вчинками”, — каже Вікторія Лучка.
Андрій Альфавіцький неочікувано для себе і сам став учасником велопробігу. Він брав участь в акції як водій — віз у своєму автобусі незадіяних у пробігу учасників, спорядження, харчі. А став… “очима” для багатьох незрячих.
Упродовж маршруту від Львова через Рівне, Тернопіль, Одесу й інші міста велопробігу Андрій у деталях розповідав своїм пасажирам, які краєвиди за вікном, чи не стомилися спортсмени, хто їм зустрічається по дорозі тощо.
Чоловік каже, що від велопробігу в нього залишилися гарні спогади. А ще — мав нагоду краще познайомитися з людьми з інвалідністю.
“Спілкування з незрячими не те щоб шокувало. Ні! Просто не було практики спілкування з людьми зі специфічними проблемами. А що відкрило в мені? Мабуть, деякі речі у своєму житті я почав оцінювати інакше”, — розповідає чоловік.
Андрій залюбки долучився і до акції Fight For Right — проїзд на квадроциклах — уже не як сторонній учасник, а як один з тих, хто виступає за права людей з інвалідністю.
“Звісно, переживаєш за них. І починаєш реально розуміти те, як люди цей світ відчувають. Насправді мої нові знайомі сильні духом — може, навіть сильніші за тих, хто все має, але того не цінує. Не думаю, що люди з інвалідністю хочуть, щоб їх жаліли через те, що вони не бачать. Просто їм потрібна додаткова увага, прибирання фізичних перешкод”, — ділиться Андрій.
А учасниця велопробігу Світлана додає: “Цього року я проїхала 750 кілометрів і дуже хочу повторити велоподорож і наступного року. Я вже літала, стрибала, пірнала. Страху в мене немає, головне — рух. Лінь — це великий обмежувач не тільки незрячих людей, а будь-кого. Для незрячих відсутність зору — не є обмеженням. І люди, які зустрічали нас на маршруті, були трішечки здивовані. А ми відповідали: нас не треба жаліти, можливо — допомагати, та й то, тільки коли попросимо про це…”
Ми є!
Координатори кампанії Fight For Right кажуть, що це лише початок їхньої роботи. Для них самих проведення такої кампанії стало певним екстримом. Попри те що більшість з них уже давно є активними поборниками прав незрячих, розбурхати спільноту людей з такою інвалідністю, показати інші “правила гри”, коли ти сам управляєш своїм життям, коли ти незалежний і впевнений у собі, — це ще той виклик.
“Мені вже набридло щось комусь доводити: що я не “інвалід”, що я самостійний і не потребую опіки. Я давно вже почав просто жити. І участь в акції — це моя особиста авантюра. Можливо, цим я руйную чиїсь бар’єри в головах. Але для мене найважливішим було — відчути драйв і спробувати щось нове у житті”, — це слова учасника кампанії Fight For Right Олексія Садового.
