3 грудня у світі відзначається Міжнародний день людей з інвалідністю. Журналістка Радіо НВ Леся Антипенко взяла інтерв’ю у голови Офісу координатора ООН в Україні Закарі Тейлора про прогрес країни на шляху до інклюзії, інформує “НВ”.
Ми вибрали його головні тези:
1,7 мільйона людей в Україні вважаються такими, що мають певну інвалідність. З цієї кількості трошки менше 50% – десь 37%-38% – є активно залученими, працюючими. Тобто ситуація могла би бути набагато гіршою. Я хотів би наголосити, що питання зайнятості є одним із ключових, яке дозволяє людям стати вільними.
Хочу також підкреслити, що багато з цих людей, які нібито, вважається, мають інвалідність, є достатньо талановитими і можуть виконувати особливу роботу, мати особливу професію.
Я хотів би звернути увагу на те, що ми не можемо говорити виключно про особливі потреби — це має відбуватися в контексті з особливими можливостями. І всі зараз починають розуміти такий ланцюжок, таке поєднання потреб і можливостей, все краще і краще. Скажімо, у світі визнається, що люди з аутизмом мають дуже гарні, високі математичні здібності.
І коли ми говоримо про працедавців, які розуміються на цьому — вони готові приймати людей із особливими потребами, розуміючи, що ті мають особливі здібності, замість того, щоби просто знаходити деінде робочу силу та імпортувати її.
Ми не говоримо про якусь благодійність, ми говоримо про те, що люди, які мають особливі потреби, мають особливі можливості, здатні зайняти свою нішу на ринку праці.
Забезпечити інклюзивність ми можемо за допомогою розвиненої інфраструктури. Якщо люди знаходяться вдома, за зачиненими дверима, не здатні вийти зі свого помешкання, то дійсно, їхні можливості знайти гідну працю також є обмеженими, і це є критичним питанням. На цьому навіть наголошував пан президент — про критичний стан доріг, який потрібно покращувати, — але певний прогрес у цьому напрямку робиться.
Якщо б я з’явився на порозі вашого офісу, і у мене була б тільки одна нога, але я був би гарним математиком, то перша річ, яку б ви побачили — що відвідувач пересувається на одній нозі. Тобто йдеться про інвалідність — це перше, що впадає в око. Не одразу можна побачити талант людини, її можливість бути гарним математиком. Це ж стосується і суспільства: якщо можна перебороти вороже ставлення до людей із інвалідністю, дати можливість батькам звичайних дітей зрозуміти, що інші діти мають таланти, чудові можливості, це було би чудово.
Якщо таку кампанію провести на національному рівні, змінити ставлення й усвідомлення суспільства, це було би чудово. Також можна доповнити це інвестиціями — йдеться не про великі гроші. Скажімо, зробити звичайнісінькі школи, професійні училища, університети доступними.
Статистика зазвичай така, що працевлаштованих людей із інвалідністю набагато менше від загальної кількості людей, що шукають роботу. Але порівняно з вашими сусідами, де тільки 9% таких людей, ми вважаємо, що ситуація в Україні непогана.
Я не прихильник того, щоби розглядати питання субсидій для роботодавців, [які влаштовують людей з інвалідністю на роботу], але я вважаю, що потрібно відкривати очі роботодавців на ті вигоди, які вони можуть отримати через невикористану частину людського потенціалу, що існує на ринку; через інвестиції в той пласт людей, які мають таланти, здібності, поки що не використані. Я запропонував би починати з великих роботодавців.
Чим більше ми будемо бачити відомих осіб разом із людьми, скажімо, на інвалідному візку — політиків, які спілкуються з такими людьми, спортсменів та інших знаменитостей — тим видимість цього питання буде збільшуватися і також може допомогти нам у кращому розумінні ситуації.
Якщо говорити про певні успіхи України, я думаю, в першу чергу, ми можемо говорити про високий рівень зайнятості людей із інвалідністю, цим можна пишатися. Багато чого ще можна зробити, але на сьогодні ми можемо говорити, що достатньо непогано розвинена інфраструктура в містах. І по-третє, сам факт, що ми говоримо про це, — бо в багатьох інших країнах ця тема взагалі відсутня на порядку денному.