Гроші, дух або реабілітація? Роль спорту в житті людей з інвалідністю (ВІДЕО)

Більше! Швидше! Інваспорт! Мабуть, межа між професійним спортом, реабілітацією та зароблянням грошей тимчасово стерлась. Як спорт перетворився на монополію та втратив альтернативи для людей з інвалідністю? Чому часом дитячий спорт брудніший за інші? Чому ветеранів недолюблюють в інваспорті? Та які бюрократичні умовності ховає за собою система? Про все це дізнавались на дискусії під час Форуму Інклюзивності від Доступно.UA.

Фото ЕРА

Інша сторона медалі

Уявіть просте рівняння. Україна — одна з чотирьох країн світу, де крім зарплат для спортсменів з інвалідністю, є ще й фінансова винагорода: преміальні за здобутки. І майже весь міні всесвіт таких людей заточений під сферу спорту. У рівнянні — це “А”.

Водночас в країні повністю відсутня система соціального захисту цих людей: після травми чи діагностування порушення, вони не проходять реабілітації, адаптації та соціалізації. Зазвичай відсутня можливість отримати корисні знання та навички, що можна застосувати в повсякденному житті. Часом все життя люди отримують соціальні виплати, що не дозволяють їм вести самостійне та гідне життя. Це “В”.

Якщо додати “А” і “В”, виходить, що спорт — ледь не єдина нагода для більшості цих людей реалізуватися професійно, заробляти нормальні гроші та виїздити зі свого міста та країни. Через це багато таких людей намагаються стати професійними спортсменами. Оскільки інші шляхи реалізації або закриті, або вимагають величезних зусиль. І тому те, що мало служити реабілітацією, перетворилося на монополію та інструмент в руках меншості: коли лояльність можна обміняти на місце в команді.

“Досить спортсменів, які приходять у спорт ледь не в першу чергу за тим, щоб отримати грошове нагородження. Я не проти цього. Але так не має бути в спорті. Ти маєш любити цю справу, отримувати результат, а потім насолоджуватись тим, що визнання тебе не залишило. Водночас людина має отримувати гроші за свою роботу незалежно від того, чи з інвалідністю вона, чи ні. Але щастя не тільки у спорті. Людина має знайти місце, де їй комфортно і цікаво. І вона не буде помічати, скільки часу на все це витрачає, бо їй буде це у задоволення”, — вважає Світлана Трифонова, семиразова призерка Паралімпійських ігор, заслужений майстер спорту України з лижних перегонів і біатлону.

Паралімпійська та Дефлімпійська збірні України — одні з найуспішніших у світі. Своєю працею вони заслужили лише визнання та підтримку. Проте там, де збірна дала чотирьох спортсменів, міг реалізуватися в житті один спортсмен, а разом із ним юрист, викладач і музикант. Чи варті спортивні успіхи такого переформатування людей? Хай кожен вирішує сам.

Паралімпійська збірна України

Як система дає збій

“Довгий час у київському Інваспорті стояла система фільтрів лише для своїх, тому багато хто не міг потрапити у великий спорт. Така ситуація тривала, поки не змінилось начальство”, — стверджує Олексій Соколов, срібний призер Всесвітніх ігор 2013 року, тренер вищої категорії, Заслужений тренер України.

Окрім корупційної складової система має ще ряд недоліків. Так, один із них — це класифікація. В Україні досі існує система, коли будь-хто може отримати потрібну довідку в нелегальний спосіб. Тому навіть найчесніший класифікатор бачить лише документи, а по дитині не завжди може бути зрозуміло її справжній стан здоров’я. Часто трапляються ситуації махінацій: тренери можуть навчати не лише, як швидше пропливти, а й як правильно зігнути руку, щоб потрапити в потрібну класифікацію, змагатися з легшими суперниками та показувати кращі результати. Відповідно це впливає на успішність дитини та дивіденди для тренера. Проте на міжнародному рівні такі трюки навряд пройдуть. Тому потрібно розуміти, що фізкультура і спорт — це дуже різні речі. Спорт — це високі результати, а фізкультура — це перш за все реабілітація, ваше самопочуття.

“У роботі з дітьми я бачу відмінність у мотиваціях дітей. Ті, які отримали інвалідність при житті, хочуть повернутися назад будь-яким способом, вони активні і показують результати. А діти з інвалідністю з народження часто звикли, що за ними стоять помічники: мами, бабусі, які вирішують усе. Тому перший поштовх завжди має йти від батьків. Діти не хочуть працювати, тому перший час завжди потрібно докладати зусиль. Так само й батьки діляться на 2 групи: одна вважає, що їм усе винні. Інша група намагається чимось допомогти, тому що розуміють проблему глобально, що це благо не лише для їхньої дитини, а й для всіх дітей. Але поки що між ними нічия”.

Invictus Games: не про медалі, а про повернення до життя

Рух Invictus Games в Україні наразі виконує ту саму функцію, з чим починав Паралімпійський рух загалом: нагадати про цих людей. Проте якщо Паралімпійський спорт служив для людей з інвалідністю загалом, то Invictus — для ветеранів російсько-української війни. І водночас виконує функцію нормалізації цих людей в очах частини суспільства, в якої могли виникнути певні упередження щодо них.

На думку Ігоря Безкаравайного, заступника міністра в справах ветеранів, учасника Invictus Games Team Ukraine, ветерана російсько-української війни, спорт це не єдиний шлях, щоб знайти себе у житті. Але водночас для багатьох ветеранів він є великою складовою шляху до пошуку себе і свого місця після повернення з війни. Саме тому змагання Invictus Games є перетином спорту і мотивації жити. Це можливість дійти до межі та зрозуміти: так, я хочу більшого в спорті чи я хочу зосередитися на чомусь іншому. Тому Ігри Нескорених — це аматорський спорт, але з можливість подальшого розвитку, це спорт не про медалі, а про повернення до життя.

Коли на Іграх Нескорених у 2015-16 роках ветерани тільки починали займатись спортом на протезах, багато хто не розумів цього явища. Але вже зараз це ні в кого не викликає подиву. Частково через це прийшли нові технології в Україну. І це привело до еволюції відносин реабілітації, спорту і ветеранів.

Ігри Нескорених

Однією з найбільших проблем взаємодії лишається замкнутість системи інваспорту: “Стара школа, стара система, вона не дуже толерантно ставиться до ветеранів. А все тому, що ветерани не будуть мовчати. Наприклад, ми не маємо доступу до особливої інфраструктури. Коли ми працювали на олімпійській базі у Конча Заспі хлопці на візках не змогли нормально розміститись. На що нам відповіли: “До вас усіх все влаштовувало”. Хоч і після дискусій вдалось досягти домовленостей. Певно, це одна з причин, чому ветеранів в інваспорті можуть не любити. Бо вони одразу кажуть, що їм не подобається. Тому, наскільки я знаю, ветеранів у інваспорті немає взагалі”.

Invictus своєю діяльністю руйнує стереотип про те, що спорт – єдиний шлях для людини з інвалідністю. А на додачу ще й руйнує монополію спорту та паралімпійського руху на людину.

“У 2015 році я був сьомим у світових рейтингах із плавання у своїй категорії. Потрапив до резерву паралімпійської збірної зі стрільби з луку. І коли почав думати, як розподілити час і сили, щоб поїхати на міжнародні зусилля з двох видів, по черзі отримав два дзвінки від тренерів, що я нікуди не поїду. За кілька років дізнався, що хтось всередині паралімпійської збірної не хоче, щоб я туди потрапив. Це поставило все на місця. Після стількох зусиль, система вбила моє бажання займатися спортом професійно”, — підсумував Дмитро Щебетюк.

Можливо, саме в цьому полягає різниця між умовними Invictus Games та паралімпійським рухом. Коли не втрачається основна мета спорту. Він не має бути заняттям із від’ємною сумою, що трусить життя людей. Чи перетворюється на безальтернативний спосіб реалізувати кар’єру. А навпаки надихати, повертати до життя, служити частиною реабілітації та соціалізації. І попри всі, без сумніву, неймовірні успіхи паралімпійського руху він потребує реформування щодо його впливу та ролі в житті людей. Тому що саме людина має знаходитись на першому місці в усіх сенсах. Адже так?

Повну версію дискусії про роль спорту в житті людей з інвалідністю:

“Рубрика”