Україна взяла курс на усунення перешкод для комфортного життя людей із інвалідністю — що вдається?
Зазвичай батьки беруть на себе клопоти з навчанням дитини у візку, пошуком для неї роботи або взагалі подоланням страху виходити на вулицю, щоб не боятися прискіпливих поглядів перехожих. Те саме стосується й дорослих людей — вихід у люди, робота над собою і пошук зручних способів життя, від пандуса в під’їзді до спеціального транспорту, — це все здебільшого особиста справа кожного, хто має інвалідність, вади розумового чи фізичного розвитку.
Порівняно нещодавно держава взялася за розв’язання проблем людей із інвалідністю комплексно. Так, 2017 року Міністерство освіти і науки розробило проєкт «Національної стратегії розвитку інклюзивної освіти на 2020 — 2030 роки» та план заходів з її реалізації. Саме завдяки цьому проєкту в школах та садках почали з’являтися інклюзивні класи та групи, а ще інклюзивно-ресурсні центри. Загалом стратегія має створити умови для навчання для кожної особи, з особливостями розвитку.
Крім освіти, уряд взявся за створення комфортних умов життя особливих людей. У квітні цього року була затверджена «Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року». Передбачається шість ключових напрямів формування безбар’єрності: фізична, інформаційна, цифрова, суспільна та громадянська, освітня та економічна.
Та все це плани на виріст, які, віримо, поступово втіляться в реальність. Утім, поки що маємо історії, коли вчителі ще не вміють працювати з особливими дітьми в класі, коли не всі бажаючі можуть потрапити на виставку в музей, а випробуванням залишається пересування містом. Разом з тим маємо історії успішної соціалізації людей з інвалідністю. Це спільний результат роботи батьків, учителів, благодійників та відповідальних бізнесменів. І ці часто протилежні тенденції складають цілісну картину, то що ж із безбар’єрністю та інклюзією в Україні насправді? Де є прогалини, а де привід для гордості?
«Сонячне» кафе
Як заклад у київській школі стане трампліном для особливих дітей у доросле життя
Кафе в школі — вже звучить незвично. Тим паче що йдеться не про їдальню, де готують професійні кухарі, а про заклад соціальний. Тут практикуватимуть свої навички діти з синдромом Дауна. Тож смачна випічка та кава в кафе Bonne journee — це результат роботи саме сонячних дітей.
Незвичне кафе нещодавно відкрили в школі-інтернаті №26 Дніпровського району м.Києва. Тут учні здобувають середню освіту, а також професійну орієнтацію, отримують корекційну допомогу ті, хто має особливі освітні потреби. А поява кафе в школі — це і складова навчання, адаптації та соціалізації. Як показує закордонний досвід, люди з синдромом Дауна цілком успішно можуть опанувати роботу в закладах харчування, в готельній сфері, ландшафтному дизайні чи сільському господарстві. Та перш ніж стати на цей шлях самостійно, треба десь здобути базові навички та вміння для майбутньої роботи. Тож щойно відкрите соціальне кафе в 26-й школі — це якраз платформа для старту в доросле життя.
НАЙБІЛЬШИЙ ВИКЛИК — ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ
У день відкриття соціального закладу вихованці школи були в центрі уваги. Діти готували фруктові десерти, варили каву та пригощали відвідувачів. Загалом у кафе стажуватимуться від 30 до 35 дітей віком від 11 до 14 років. Робота у Bonne journee відбуватиметься паралельно з навчанням. До обов’язків дітей, крім приготування смаколиків, входитиме прибирання та робота з побутовою технікою. Ці ж навички будуть корисними й удома.
Практика в закладі важлива ще й тим, що допоможе людям із особливостями інтелектуального розвитку, і синдромом Дауна зокрема, напрацювати ще й соціальні навички. А це взаємодія з людьми, встановлення соціальних контактів, акуратність, здатність виконувати поставлені завдання.
Директорка спеціальної школи-інтернату №26 Ольга Павлюченко зазначила, що ідею з соціальним кафе запозичили з Нідерландів. «Кафе — це підготовка до самостійного життя дітей і підлітків із особливостями інтелектуального розвитку, щоб вони могли влаштовувати власне життя і відчувати себе повноправними членами суспільства. Крім того, практикантів учитимуть готувати здорову їжу, що вкрай важливо, бо звичка їсти корисні продукти формується з дитинства».
Президентка ВБО «Даун Синдром» Олена Большаніна, а також мама сонячної дитини, додала, що відкриття планувалося ще минулої весни, але через ковід відтермінувалося до осені. «Видно, що діти готувалися до цієї події. Всі гості та відвідувачі мали можливість сісти за столики, діти підходили й професійно все виконували. Одні приймали замовлення, інші готували, бажали всім доброго дня, — ділиться враженнями вона. — Ідея з кафе — це переймання досвіду навчання дітей, що мають ментальну інвалідність, із Європи. Бо методика відрізняється від того, що є в Україні. За кордоном сповідують принцип оволодіння максимальною кількістю практичних навичок. Тому ідея створення кафе в межах навчального закладу виникла в нас багато років тому. І це дійсно працює. Бо діти з аутичним спектром, не лише з синдромом Дауна, тобто з іншими порушеннями розвитку, мають можливість спочатку, приміром, побути на уроці математики, а потім отримані знання закріпити на практиці. Наприклад, у кафе при приготуванні страви вони повинні відміряти певну кількість води, спостерігати за часом. І це має результат».
«У принципі це не так кафе для задоволення, а практичний майданчик, де діти будуть навчатися та відточувати свої навички, — продовжила Олена Большаніна. — І це частина навчального процесу, що дуже важливо. Ми знаємо, що в сімей, де є підлітки чи дорослі з синдромом Дауна або іншим видом інвалідності, виникають величезні виклики. І найбільший із них — що робитимуть ці дорослі люди, які закінчили школу? Чи вони сидітимуть у своїх домівках, але тоді хтось із батьків повинен залишити роботу та організовувати їхнє дозвілля, чи все ж таки вони матимуть можливість часткової або повної зайнятості. Тобто школа — це важливий фундамент для подальшого майбутнього».
ПРАКТИКА У ВЕЛИКОМУ СВІТІ
Можливо, учням 26-ї школи пощастило, бо заклад став експериментальним. Саме тут апробовується два важливі проєкти. В співпраці з кафедрою корекційної педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка до 2022 року діє програма «Науково-методичні засади створення моделі психолого-педагогічної та соціальної реабілітації й інтеграції дітей із загальними розладами (спектр аутизму)». А за підтримки лабораторії олігофренопедагогіки Інституту спеціальної педагогіки НАПН України реалізується програма «Перспектива 21/3: Інтеграція дітей із синдромом Дауна в освітнє середовище».
Згадані проєкти — це апробація та підготовка навчальних матеріалів і методик для роботи з особливими дітьми, що стануть у нагоді вчителям усієї України. Кафе — це теж частина цих методик. Олена Большаніна пригадує, що як тільки в неї з іншими батьками виникла ідея про навчальні програми щодо соціалізації «сонячних» дітей, багато хто крутив пальцем біля скроні, мовляв, даремно витрачаєте час. «Але сучасні методики показують, що це реально, — продовжує вона. — Минуло кілька років, і вже питання не стоїть, чи можуть такі діти писати, читати, рахувати. Можуть! На більш пізніх етапах цілі ставляться інші — наскільки якісно їх можна соціалізувати, провести профорієнтацію. Так, починаючи з 5 — 6 класу, в дітей проводиться трудова практика, вони їздили в «Ашан» (шкільне кафе з’явилося якраз за підтримки «Фундації Ашан для Молоді» та корпоративного благодійного фонду «Ашан Рітейл»), у кафе, в готель Radisson, тобто не лише в школі відпрацьовували практичні навички, а й зовні».
Дбаючи про появу навчальних програм для власних дітей, ВБО «Даун Синдром» напрацювала багато корисних речей, якими можуть користуватися інші. Так, у межах співпраці з Інститутом спецпедагогіки вдалося створити сучасні методики навчання на основі європейського досвіду. Згодом педагоги школи почали систематизувати всі ці знання, а в підсумку з’явилося 17 видів друкованих матеріалів, серед яких підручники, методичні посібники й робочі зошити. Ці видання отримали гриф Міністерства освіти та науки. Згодом за грантові кошти було надруковано підручники тиражем у тисячу примірників. «Але ми розуміємо, що цього мало на всю країну. Паралельно ми проводили семінари для вчителів, але це теж крапля в морі в масштабах України. Бо на семінар ми запрошували 20 — 25 осіб. Торік ми створили перший онлайн-курс разом з платформою EdEra — це базові принципи, як працювати з дітьми, що мають ментальну інвалідність. Зараз готуємо другий онлайн-курс із вивчення математики», — зазначає Олена Большаніна.
НАДІЯ — НА ВІДПОВІДАЛЬНИЙ БІЗНЕС
Далі у ВБО «Даун Синдром» планують ділитися досвідом із педагогами та підтримувати їх (зокрема, пояснювати Міносвіти, що таким учителям та їхнім асистентам потрібна мотивація для роботи, зокрема й фінансова). А також хочуть і надалі співпрацювати з бізнесом, щоб він із розумінням брав на роботу особливих людей. За словами пані Олени, часто на роботу беруть трудові книжки, а не працівників.
Як свідчить статистика, в Україні щороку народжується в середньому 300 дітей із синдромом Дауна. Загалом в Україні проживає майже дев’ять тисяч осіб з інвалідністю, що обумовлена синдромом Дауна від народження. А долучитися до ринку праці може від 2% до 10% таких людей. Тому дуже важливо мати підтримку роботодавців. Адже людям з особливостями інтелектуального розвитку необхідні дещо інші умови праці, зокрема, скорочений режим дня. Також варто розуміти, що вони можуть виконувати лише певні функції.
Незважаючи на ці особливості, соціально відповідальний бізнес бере на себе зобов’язання допомогти з працевлаштуванням сонячних людей. Так, у Броварах працює подібне до шкільного кафе — «Cafe 21.3», тільки в ньому працюють не учні, а дорослі. Так само готують каву, солодощі та навіть повноцінні другі страви. Тут працюють люди з синдромом Дауна, аутизмом та порушеннями інтелектуального розвитку. Практиканти також долучаються до обслуговування гостей. Щоб зрозуміти, наскільки це важливо і не завжди просто — стати повноцінним працівником закладу харчування, зацитуємо історію Насті Сергійко (з сайта ВБО «Даун синдром»):
«На 19-річчя для Насті це — найбажаніший подарунок! Настя відвідувала наші зустрічі та заняття протягом останніх трьох років. Але юний вік, маленька за зростом (лише 134 см), психоемоційна карта готовності до робочих комунікацій — ми вагалися… Але недовго, бо ціна питання дуже висока — особистісний прогрес та рух уперед для Насті. Адже після закінчення 9-го класу в життєвій програмі намітилося затишшя…Отже, Настя стала 5-ю кандидаткою, якій наша команда допомагає отримати свою омріяну роботу, 7-ю людиною з синдромом Дауна, яка працює в мережі «Ашан» у місті Києві. Здається, це називається круто!».
Тож соціальне кафе в 26-й школі — це справді рух уперед. Бо це й практика для особливих дітей, і налаштування діалогу з суспільством у цілому, що такі діти, а згодом дорослі люди, — це повноцінні члени нашого соціуму.
Інна Лиховид
Фото Марії Сулими
