“Ми налагодили допомогу там, де гуманітарні місії здалися”: Як українські жінки з інвалідністю рятують себе та інших

Відверта розповідь

Утечу від російського вторгнення майже неможливо уявити для близько 2,7 мільйона українців та українок з інвалідністю. Для них шляхи евакуації та притулки значною мірою недоступні, отримати інформацію також може бути складно. А міжнародні організації майже не включають людей з інвалідністю до своїх програм в Україні.

Функцію гуманітарних місій взяли на себе кілька українок – організація людей з інвалідністю Fight for Right. Дівчата налагодили співпрацю зі спільнотою людей з інвалідністю у всьому світі, з донорами та волонтерами – спільними зусиллями вони евакуйовують людей і допомагають тим, хто лишився.

Таня Герасименко,
проджект-менеджерка Fight For Right

“До повномасштабного вторгнення росії я займалася підготовкою 3-ї школи політичної участі для жінок з інвалідністю “Лідерка”, це один із проєктів нашої організації. У нас були ідеї, плани.

Я вирішила евакуюватися вже у перший день російського нападу (готувалася до цього я ще з 2014-го). Тож на кілька днів випала з робочих процесів, а коли оговталася (це були останні дні лютого) – наша команда вже займалася евакуацією. Я прибула в Данію та одразу включилася у процес, бо не могла сидіти без діла і безкінечно дивитися новини.

Ми не були експертками з евакуації, всьому доводилося вчитися по ходу. Деякі процеси налагоджувалися просто інтуїтивно, бо раніше такого ніхто не робив. Ми не мали інструкцій, у нас не було стратегій, ми просто рятували людей. І продовжуємо це робити, але зараз вже стало простіше. Більшість команди опинилася в безпеці, ми відпрацювали різні механізми евакуації та надання допомоги людям з інвалідністю, почали повертатися до звичного планування. Щоправда, це плани лише на наступний тиждень.

Я дуже пишаюся тим, що роботу нашої команди висвітлюють найвідоміші світові ЗМІ. Ми, купка жінок, змогли налагодити процеси допомоги людям з інвалідністю там, де гуманітарні місії здалися. Я пишаюся нами.

Складно абстрагуватися і просто механічно виконувати роботу. Хочеш чи ні, але ти проникаєшся історією кожної людини. І тих, хто з маленьких міст прямує до Швейцарії, вперше в житті перетнувши кордон Батьківщини, й тих, хто лишився вдома та чекає на їжу і ліки, яких нема за що купити або немає де дістати.

Важко, коли люди помирають, не дочекавшись допомоги. Це розриває серце, історія людини закарбовується в пам’яті, я впевнена, що назавжди.

Найбільше мені запам’яталася родина Бабіцьких. Ольга та Сергій — з Червонограда Львівської області. Обоє на візках і потребували евакуації за кордон та медичної допомоги. Це був важкий і довгий кейс, який вразив мене, тому що, попри купу складнощів на шляху, ці люди витримали 3 переїзди у різні куточки Німеччини й увесь час допомагали нам їм допомагати. Це важливо — брати відповідальність на себе, а не перекладати на тих, хто погодився допомогти.

І ще один кейс, який ми не встигли виконати, — старша жінка з переломом стегна, яку ми готові були евакуювати наступного дня після звернення, але вона померла від нестачі води та їжі. Я дуже довго плакала тоді. Мені здавалося, що подібне можливо тільки у бабусиних розповідях про Голодомор, але не сьогодні”.

Вікторія Харченко,
кейс-менеджерка Fight For Right, відповідає за медичну евакуацію

“До повномасштабного нападу росії я займалася адвокацією прав людей з інвалідністю у команді FFR. З початком війни днів на 10 випала з процесів, поки не евакуювалася сама.

Перша точка, куди виїхала з Києва разом із друзями та котами, – Молдова. Я пересуваюся за допомогою милиці, тож евакуюватися самостійно для мене було фактично неможливо. Люди з моїм видом інвалідності стикаються з безліччю складнощів під час евакуації, зокрема через недоступність інфраструктури, транспорту, неможливість у дорозі скористатися вбиральнею.

Дуже дякую своїм близьким за те, що на цьому шляху були поруч, дали мені відчуття базової безпеки: ти не сама, й ми впораємося. Гадаю, залишитися в недоступному житлі вдома було б складніше, ніж евакуюватися.

Вже у Молдові потрохи почала включатися у нову реальність та нову роботу – евакуацію людей з інвалідністю.

У нас тоді було декілька запитів, де необхідна була медична евакуація (евакуація машиною швидкої допомоги). Люди бідкалися, що не можуть виїхати, бо швидку у їхньому місті не знайти. Я не забирала собі цей шмат роботи спеціально, просто взяла один запит, ніхто не був проти, й надалі такі випадки почали віддавати також мені.

В Україні лишилися мої близькі. Зокрема, в окупованому Херсоні. Але від того, що я буду плакати та нічого не робити, ніхто не виграє. Тому я просто роблю що можу.

Ми кожного дня працюємо, щоб вивезти людей у безпечне місце. На початку війни швидкої не було на горизонті, а нині у нас є декілька варіантів, якими людей можна вивезти. З’явилася надія та навіть азарт. Зі скромної адвокаційниці я перетворилася на опору для людей і цілих родин.

Досі лишається проблема, як вивозити людей з гарячих точок. Точок, де до ведення бойових дій надто близько, куди медики бояться їздити.

Окремий мій біль – неможливість медичної евакуації з окупованих територій. Люди хочуть вирватися не тільки через небезпеку обстрілів, а й через те, що необхідне лікування або прийом життєво важливих ліків, які закінчуються.

Одна з найбільш щемних історій – це евакуація 92-річного Анатолія Мельника. До нас звернулися його онуки, оскільки Анатолій потребував евакуації медичним транспортом. Задача дуже нелегка, але ми знайшли таку машину та евакуювали чоловіка з Києва в Кошице.

Я координувала цей процес. Теорією шести рукостискань ми знайшли приватну швидку і завдяки нашим партнерам – IFES Ukraine – змогли її оплатити. Так ми вивезли Анатолія. Неймовірна подяка медикам, які працюють нині на межі власних можливостей, ризикуючи життям. Важливо тут також сказати, що медична евакуація та евакуація загалом – двосторонній процес. Не може так бути, що ти для людей все робиш, а вони не докладають ніяких зусиль. Родина Анатолія змогла самостійно організувати все зі стороною, що приймає, знайти клініку у Словаччині.

Там чоловік переніс успішну операцію на стегні. Внуки Анатолія назвуть свою доньку моїм ім’ям – Вікторія. Сподіваюся, вона буде щаслива, бо з латинської це означає “перемога”.

Таня Ковальчук,
кейс-менеджерка Fight For Right

“До 24 лютого я жила творчістю, у цілковитій гармонії. Вторгнення росії застало зненацька, я не була готова й не могла повірити в реальність того, що відбувалося.

Перші прильоти в житловий будинок на Лобановського розбудили інстинкт самозбереження. Найнеприємніше з усього – почуття цілковитого безсилля. Коли не можеш захистити власну дитину, себе, своїх тварин. Сама у візку, маломобільна, без шансів добігти до сховища. Про евакуацію навіть не думала, бо не мала переноски для котів, а без них з місця б не зрушила.

На допомогу прийшли дівчата з Fight For Right. Спрацювали швидко і чітко. Дистанційно дістали надійний бокс і рюкзак-переноску для тварин. За добу ми були готові в дорогу. Я, донька і троє котів, у розпал паніки, в тісному натовпі, кинувши на пероні чемодан з ноутбуком та усіма нашими речами, ледве вирвалися з Києва до Львова. У цей день, 2 березня, на вокзал прилетіли рештки російської ракети.

Волонтери Львова зустріли й прихистили на ніч у спортивній школі. Наступного дня, з котами на руках, пішки, ми перетнули україно-польський кордон. Далі змінювалися країни, міста і квартири, автобуси, авто і потяги. Кілька тисяч кілометрів, 6 діб важких і довгих доріг. Врятувала команда, підтримка своїх, багато, дуже багато роботи.

З перших днів 24/7 усі разом включилися у діяльність міжнародної команди, яка спрямувала усі зусилля на евакуацію мирного населення України. Найскладніше – робота з людьми, розгубленими, травмованими, пригніченими, шокованими, у розпачі й паніці. Вони шукають розуміння, спасіння, поради, підтримки й допомоги. Вони прагнуть впевненості, гарантій безпеки, розраховують на тебе. І ти мусиш триматися сама й підтримувати їх. Хоча в умовах війни й надзвичайного стану немає жодних гарантій і безпеки теж немає. Але ми, команда, докладаємо максимум зусиль, щоб закрити необхідні потреби людей, що рятуються від нападу росії.

Перше – вислухати, почути й відчути, зрозуміти, що саме потрібно зробити і як організувати процес, щоб у найкоротший проміжок часу досягти бажаного результату. Важливо визначити головні потреби, продумати й знайти рішення – максимально ефективне й безпечне. Це складна, але потрібна робота. Успіхом вважаю збережені, підтримані життя і здоров’я людей, яких вдалося вчасно вивезти, врятувати від жахіть війни. Також наш успіх – це велика кількість і якість допомоги, яку вдалося організувати й надати і тим, хто виїхав, і тим, хто залишився.

Кожен випадок, кожна історія залишили свій слід у пам’яті. Із закриттям кейсу часто історія не закінчується. Тобі ще пишуть, телефонують, діляться, радяться. Дуже щаслива, що нашій команді вдалося організувати евакуацію великої групи дітей і молодих людей з інвалідністю – спортсменів-плавців. Це була збірна команда з усіх регіонів України, які зараз на спортивній базі у Франції. Вони в безпеці, регулярно тренуються, зможуть гідно представляти свою країну на спортивному фронті й здобувати на ньому нові перемоги”.

Аліна Барабаш, активістка

“Початок повномасштабної війни застав нас із хлопцем вдома, у Знам’янці. Я розгубилася. У мене були зовсім інші плани на цей день. Ми готувалися до круглого столу до дня орфанних (рідкісних) захворювань, паралельно я працювала та реєструвала громадську організацію з мого захворювання (порфірія).

Все, що я робила останній місяць, перекреслив напад росії. А ще всі мої великі плани й мрії. Відчуття, що треба кудись тікати, їхати, ховатися, не було. Був стан, що треба чекати й слідкувати за ситуацією.

Минав тиждень російського нападу, і я вже добре розуміла, що безпорадна й не зможу рятуватися самотужки, а тільки наражатиму на небезпеку оточуючих.

Виїхати з України запропонувала організація Fight For Right, а саме одна з лідерок організації, Тетяна Герасимова. Ми з нею добре знайомі, тому я, не вагаючись, їй довірилась. Виїхати власними силами за кордон, без будь-якої підтримки, я б не наважилася.

Виїжджала я зі своїм хлопцем Артемом – ми удвох на кріслах колісних. Було складно його вмовити на евакуацію. Ще деякий час, вже не в Україні, він постійно говорив, що хоче повернутися назад. Мені було нелегко з цим – мотивувати себе і його.

Ми їхали електричкою до Львова, на неї посадили нас Артемові батьки. Ми були 19 годин у дорозі, без можливості сходити в туалет.

Пам’ятаю, у Львові на пероні почала лунати сирена, багато хто прямо по коліях ринувся в підземний перехід. Ми такої можливості не мали, там сходинки. Коли нам допомогли спуститися, то в переході вже був натовп, ми почали проштовхуватися вузеньким проходом.

Потім ми сконтактувалися з волонтером організації Fight For Right, він нас відвіз на кордон із Польщею. На кордоні була велика черга, перетинали кордон пішки. Стояли в черзі 4 години, й, завдячуючи знову-таки організації Fight For Right та Ізраїльському посольству, нас змогли забрати з натовпу.

З польського кордону ми доїхали до пункту біженців автобусом для переселенців, там сконтактувалися з іншим волонтером, і він нас відвіз до готелю в Кракові. Перевели дух і через два дні вирушили до Австрії, в пансіонат для літніх людей.

Тут дуже зручно, як для мене. Але цей пансіонат знаходиться на горі. Тут чудові краєвиди, гарна природа, чудове місце. Та хоч всюди асфальтовані доріжки, мені страшно спускатися схилами, бо можу не втримати самотужки колеса крісла колісного. Тому ми знаходимося у такій собі ізоляції від соціуму. Керівництво пансіонату нас розуміє і намагається підібрати нам інше місце, бо, незважаючи на нашу інвалідність, ми достатньо активні й не можемо сидіти й не діяти, хочеться бути корисними Україні”.

«L’Officiel»