Історії незламних. Українські військові, які втратили кінцівки на війні – про жагу до життя та про те, як себе поводити у спілкуванні з ними

NV поспілкувався з незламними українськими захисниками (Фото:martasyrko/Instagram)

Українські військові, які втратили кінцівки на війні, розповіли NV про жагу до життя, як не впадати у відчай та дали поради, як себе поводити у спілкуванні з ними.

Сьогодні, 24 серпня, Україна відзначає День Незалежності. Сьогодні ж виповнюється півтора року від початку повномасштабної війни Росії проти України. У цей день особливо важливо подякувати українським захисникам та висловити свою повагу тим, хто віддав своє життя та здоров’я за свободу всіх українців.

NV поспілкувався з незламними українськими захисниками, які втратили кінцівки на війні, але не втратили жагу до життя попри важкі поранення. Вони розповіли, як не втратили силу духу і дали важливі поради для суспільства, як себе поводити у спілкуванні з ними, і головне — як їх підтримати.

Павло Савченко, позивний Іхтіс

Потрібно зупинитися і подумати чого ти хочеш від життя, яка твоя мета, і усвідомити, що багато людей переживають падіння і злети. Якщо я буду жаліти себе і входити в «депресію», то буду стояти на місці – деградувати

— Ваша історія — це історія надпотужної незламності. Вас називають суперхьюман, людьми з великою силою і стержнем, і ви надихаєте мільйони українців саме цими якостями. Що би ви могли порадити тим, хто втратив цю шалену жагу до життя і силу духу? Як не впадати у відчай?

— Я б рекомендував знайти в собі хоча б маленьку іскринку сили волі, рішучості і, звичайно ж, здатність перемагати свої страхи і йти вперед, незважаючи ні на що. Нажаль життя це така штука, яка дає нам змогу переплавити себе і модернізувати в нового Я, стати суперлюдиною. Потрібно зупинитися і подумати чого ти хочеш від життя, яка твоя мета, і усвідомити, що багато людей переживають падіння і злети. Якщо я буду жаліти себе і входити в «депресію», то буду стояти на місці – деградувати. А так після темряви настає обов’язково світанок️.

— Як проходить реабілітація, хто допомагав?

— Реабілітація проходить чудово, кожен етап супроводжується під наглядом професіоналів (лікарів і реабілітологів), допомагають в моїй реабілітації близькі, люди які є навколо мене і віра в Бога, і в майбутнє життя, якого можливо б не було. Спершу, як тільки отримав поранення, дуже хотів жити, а зараз щасливий, що маю можливість відчувати банальні речі: тепло, холод, сонце, вітер, любов… Тому те, що я втратив частину свого тіла це дрібниці, головне що мені дали шанс на життя і взагалі для мене це честь (вище навіть різних нагород типу орденів і медалей) допомогти своїй державі, коли вона в біді!

— Як ви ставитесь до травми, як прийняли себе, хто та що найкраще допомагає в цьому? Дайте пораду для тих, хто не може прийняти себе.

— Я вважаю, що кожна людина є вінцем творіння в цьому світі і якщо я себе прийняв, то і в тебе це вийде — просто знайди плюси в собі, не обертайся назад, ставай кращим, розвивайся — живи і будь вдячний прожитому дню, бо наступний може не настати!

— Дуже важливо, щоби суспільство розуміло, як підтримати та не нашкодити. Яку реакцію ви помічаєте на вулиці?

— Просто кожній людині потрібно навчитися бути вдячним, не потрібно мене жаліти, або співчувати, буде достатнє слово подяки і все. Кожного разу я бачу, як люди скоса дивляться на мене, відводять погляд, часто бачу в людських очах жалість до мене і біль, але я їх не засуджую.

— Дайте пораду, як правильно поводити себе людям, що коректно та тактично, а що — ні.

— Я б хотів щоб люди просто ставилися до мене, як до звичайної людини, не потрібно мене возвеличувати, але й не забувати, яка ціна зараз покладена на терези нашої нації. Також тактично це повага до мене і до кожного військового, і просте слово «дякую». Не тактично не помічання мене, наче мене не існує.

— Питання, які вам не варто задавати?

— Мені не подобаються такі питання, як:

— Чи ти вбивав?

— Що мені дала держава?

І ще дуже не подобається: «Я тебе туди не посилав (хоч це і не питання, але просто прям мандраж по шкірі після цих «аргументів»).

— Що для вас сьогодні найприємніше відчуття?

— На сьогоднішній день найприємніше для мене це мати змогу знову ходити, хоч і кожен крок це нестерпний біль, але воно цього варте (це наче ти мав змогу бачити і ти втратив зір, а зараз ти знову починаєш бачити, і з кожним днем ти відкриваєш для себе щось нове, це прям погляд з іншого ракурсу, нові фарби та нові відчуття).

Олег Симороз — важкопоранений ветеран ЗСУ, громадсько-політичний діяч

Сьогодні найприємніше відчуття — це подих життя в незалежній країні. Ціную це кожного дня. І я пишаюся, що ми відстояли нашу державу та робимо все аби визволити її від окупантів

— Ваша історія — це історія надпотужної незламності. Вас називають суперхьюман, людьми з великою силою і стержнем, і ви надихаєте мільйони українців саме цими якостями. Що би ви могли порадити тим, хто втратив цю шалену жагу до життя і силу духу? Як не впадати у відчай?

— Завжди має бути життєва мета, кожен день ти маєш прокидатися і питати себе — «чому Бог залишив мене та дав вижити?». Життя одне і дуже коротке насправді, його потрібно прожити щоб в кінці не було соромно в першу чергу перед самим собою. Я ці життєві цілі маю, їх досить багато, саме тому в мене просто немає часу сумувати через своє важке поранення, бо кажу ж — життя занадто коротке.

— Як сприйняли близькі, хто більше всього підтримував?

— Підтримка рідних дуже важлива. Головне не смійте давати себе жаліти. Ти воїн, а не жертва. Я намагався рухатися з таким підходом. Іноді провалювався, тоді рідні були поруч та підтримували. Вони сприйняли важко, думаю важче ніж я. Найбільше підтримала кохана та друзі. В реанімації була дуже цінною підтримка батьків. Я пережив підрив на протитанковій міні по своєму колесу на звичайному пікапі. В більшості таких випадків — це смерть. Я насправді якось був вмотивований тим, що я зміг перемогти смерть. Зміг бути сильнішим за тротил. Це й допомогло мені прийняти себе.

— Як проходить реабілітація, хто допомагав?

— Реабілітація почалася у військовому госпіталі і вона там відверто на низькому рівні, хоча моя реабілітолог робила все що могла, але банально не було ані приміщення під заняття, ані обладнання. Я займався в ліжку… Далі мене забрала приватна клініка в столиці на безкоштовну програму реабілітації. Тут звісно все пішло інакше, фаховий персонал, нове обладнання, адекватні протоколи. Попри важкі травми я зміг повністю стати самостійним у своєму обслуговуванні. А з травня місяця ми активно працюємо над протезуванням і вже маємо значні успіхи.

— Як ви ставитесь до травми, як прийняли себе, хто та що найкраще допомагає в цьому? Дайте пораду для тих, хто не може прийняти себе.

— Я згоден з тим, що ми відрізняємося. Це нормально, тут не треба себе дурити. Але повірте, по характеру та силі духу я сильніший за багатьох людей, тож не варто якось пробувати нас жаліти чи співчувати. Ставтеся з повагою і цього буде достатньо. Найкращою підтримкою нас як ветеранів, це буде ваша громадянська свідомість. Повірте, в такому соціумі нам буде значно легше та приємніше.

— Дуже важливо, щоби суспільство розуміло, як підтримати та не нашкодити. Яку реакцію ви помічаєте на вулиці? Дайте пораду, як правильно поводити себе людям, що коректно та тактично, а що — ні.

— Звісно на вулиці я помічаю погляди та навіть страх в деяких очах. Але в цілому люди дуже щиро та мило себе поводять, вони висловлюють свою вдячність та підтримку, тож переважно мені комфортно на вулиці. Щодо особистого контакту та порушення особистих меж, то тут все індивідуально. Кожен військовий дуже різний, особливо характером, тож якщо вже ви хочете якось комунікувати, то не забувайте про тактичність та не наполягайте якщо немає взаємності з його сторони.

— Питання, які вам не варто задавати?

— Особисто я реагую нормально майже на всі питання щодо поранення, окрім геть неадекватних на кшталт «А як воно жити без ніг? Боляче?». Не люблю питання від сторонніх людей про війну, а особливо намагання подискутувати на цю тему.

— Що для вас сьогодні найприємніше відчуття?

— Сьогодні найприємніше відчуття — це подих життя в незалежній країні. Ціную це кожного дня. І я пишаюся, що ми відстояли нашу державу та робимо все аби визволити її від окупантів.

Вероніка Шмітт