У перші дні повномасштабного вторгнення абсолютно кожен зміг відчути на собі, як це – коли не можеш скористатися громадським транспортом, зорієнтуватись куди дзвонити, знайти працюючу аптеку чи супермаркет. Коли неочікуваний вибух може викликати панічну атаку чи сльози. Визнаємо ми це чи ні, але всі ми отримали травмуючий досвід.
Але люди з порушенням слуху спочатку не могли отримувати сповіщення про повітряну тривогу, крім телеграм-каналів чи текстового опису на екранах телевізору. Люди з інвалідністю, що не можуть пересуватися без супроводу, не мали організованої евакуації. Тимчасово організовані притулки для ВПО не були розраховані для родин з дітьми та людей з різними типами інвалідності. Я архітекторка, та у моїй роботі один з пріоритетних напрямків – дослідження людського різноманіття. І ось чому.
В Україні раніше не було сучасних та зручних посібників для архітекторів з будь-якої теми: вони почали з’являтись лише нещодавно. Архітектору, для поглиблення у темі, треба копатися або у старих радянських книгах, або у міжнародних посібниках. Ті, які не мають необхідної «бази» для розуміння теми фізичної доступності, можуть натрапити на некоректні джерела, або на додумані рішення, які далекі від реальної ситуації.
Колаж: Єлизавета Герцман.
Урбан-бюро Big City Lab займається розвитком міст та територій, і один з основних напрямків нашої роботи – безбар’єрність. Тому ми взялися за Альбом безбар’єрних рішень. Це – посібник із безбар’єрного проєктування, що задуманий бути підказкою для всіх, хто долучений до створення просторів. Цьогоріч ми завершили роботу над Альбомом і випустили в світ чотири розділи посібника: із рекомендаціями для ґанків та подвір’їв, вулиць, та громадських просторів і громадських будівель.
Зараз я розповім свій досвід – щоб пояснити, чому нам усім потрібна доступність. І я переконана, що реагування на сучасний воєнний час та відбудова мають враховувати не тільки турботу про маломобільні групи населення, але й уразливий ментальний стан людей, що пережили травмуючий досвід війни. Тобто нас усіх.
Зір
Як ніколи раніше, нам доведеться зіштовхнутися із реабілітацією людей, що мають порушення зору. Світлошумові гранати, уламки та інші можливі елементи ураження очей збільшують кількість людей із порушенням зору. Усі вони мають пройти якісну реабілітацію та мати змогу брати участь у публічному житті.
Мій перший справжній досвід взаємодії із незрячими трапився, коли я волонтерила асистенткою для учениці інтернату для незрячих. У нас було кілька маршрутів – перейти велике перехрестя, знайти супермаркет, пройти наскрізь двори та перехід із трамвайними шляхами.
Мою ученицю звали Катя (ім’я змінено). Через те, що вона була впертою і квапливою, то часто ловила калюжі, від яких я не повинна була її застерігати – її завданням було вчасно їх зчитувати і не ввійти в них. Я повинна була вберегти від гілок у очі, машин та проїжджої частини – суттєвих травм. Спостерігаючи за нею, я побачила, наскільки заважає для орієнтації навколишній шум, нелогічні стежки, що ведуть у глухий кут, базар на тротуарі біля зупинки, покриття, які конфліктують між собою. Або навпаки – величезний простір тактильної тиші, в якому єдиний орієнтир – це шум дверей.
Важливий досвід здобула під час практики на «Інклюзивній лабораторії» – тепер вже я була з пов’язкою на очах та білою тростиною в руках. Сплутати високий поріжок зі стіною виявилося неймовірним відкриттям, а обмежувачі для відвідувачів – сліпою зоною для білої тростини.
Про орієнтацію незрячих у світі проєктування є багато домислів. Починаючи від того, що незрячий читає стопою тактильну плитку, і може відрізнити покриття зірочками від покриття кружечків. Реальність місцями простіша, а місцями неочевидна. Для розуміння потреб незрячих недостатньо лише спостереження. Тут потрібна робота з тими, хто вчить їхньому орієнтуванню. Навіть якщо працювати зі спостереженням, потрібно тестувати орієнтування у різних типах простору – стадіон, метро, переходи, двори, паркування тощо.
В Альбомі ми описуємо нюанси створення середовища з розумінням незрячих для того, щоб більше нових просторів ставали доступнішими для самореалізації людей, які орієнтуються білою тростиною. Втратити зір можна у будь-якому віці і за різних побутових ситуаціях у житті. Але це не має стати перепоною у тому, щоб жити власним життям та знаходити причини, щоб любити себе та своє життя.
Колаж: Тетяна Домненко.
Інтелектуальні порушення
Під час бойових дій значних пошкоджень зазнавали інтернати для людей з ментальними порушенням, яких не встигли евакуювати.
Знайомство з Танею (ім’я змінено) відбулось у будівельному коледжі, де я вчилася на архітекторку. Таня була відмінницею, заступницею старости, активісткою. Ми потоваришували. Я захоплювалася її інтелектом та відкритістю до світу. І я була впевнена, що вона змогла б досягти успіху не в одній країні, а стати міжнародним фахівцем, не відчуваючи кордонів. На другому курсі щось змінилося. Вона не повернулася додому після пар, бо забула дорогу додому. Потім вона не з’являлася в коледжі. Зустрілися ми десь через рік після мого випуску, випадково, на вечірній службі у Кирилівській церкві.
Переді мною була ніби викривлена копія тієї Тані, яку я знала. Наче її сутність хтось витяг і залишилася лише оболонка. Там я дізналася, що вона лежить у психіатричній лікарні. Я відвідувала її кілька разів у палаті, на прогулянці територією. Вона часто дзвонила мені, і я завжди намагалась відповідати. Але в якийсь момент я перестала знаходити ресурси на це, і зрозуміла що тими силами, які у мене є, я нічого не можу змінити.
Але я досі запитую себе – що було б, якби простір був наповнений тим, про що вона просила, коли була на лікуванні? Територія психіатричної лікарні мало чим відрізняється від звичайної вулички – там є тротуар і трава. У деяких джерелах я знаходила приклади, коли на території психіатричної лікарні робили тренажери для фізичного розвитку. Таня просила мене принести їй якесь заняття, але я не розуміла тоді, чим саме вона може зайняти свій час.
Зараз я розумію, що стенди на кшталт бізі бордів, з якими можна грати в логічні взаємодії (як лабіринт чи співставлення форм елементів до отворів) було саме тим, що було їй потрібно. Обладнання для розвитку когнітивних і сенсорних та фізичних відчуттів – саме те, чого так не вистачає в просторі, де справді нічим зайнятися. Вона забувала як користуватися навколишнім середовищем і їй потрібні були картки з нагадуванням про це, із простими інструкціями. Це повинен бути простір для розвитку і зцілення, а не ізоляція. Тому в Альбомі додали рекомендації щодо інформаційних покажчиків для людей з інтелектуальними порушеннями.
Фізичні порушення
Важливий досвід спостереження, як простір може бути небезпечним, я отримала під час волонтерства у загоні рятувальників Червоного Хреста. Я волонтерила на маршах, протестах і зборах, де бере участь значна кількість людей. Там буває важко витягти постраждалого в натовпі. На різних навчаннях я відчувала на собі, як важко транспортувати потерпілого сходами, у вузьких просторах і в місцях, де нерівний тротуар, так як під ногами можуть бачити тільки рятувальники, що стоять попереду, а ті, хто ззаду можуть спотикатися і провалюватися в нерівних місцях.
Тепер з евакуацією ми зіштовхуємося дедалі частіше, і ці логістичні труднощі відчувають на собі ті, хто був далеким від натовпів та протестів – іноді просто щоб евакуюватися з власної квартири, потрібно долати труднощі некомфортного середовища, на додачу до ракет, що летять нам на голови.
Під час волонтерства я бачила, як люди падали в підземні переходи з висоти на мирних зібраннях, падали від судом на марафонах, непритомніли від сонячного удару. Надавати першу допомогу було і залишається дуже важливим фактором розвиненого суспільства, але якби наші простори були більш комфортними для різних людей – ми могли б вирішувати більш реальні проблеми. Підземні переходи без накриття не тільки небезпечні для тих, хто впаде з висоти парапету, але й під час атмосферних опадів – снігу, дощу чи граду – сходи стають небезпечними для будь-якого перехожого, який користується ними.
Коли люди планують марші, вони повинні замислюватися про зупинки для відпочинку для людей із різною витривалістю, і вибирати маршрути, де буде достатньо тіні для натовпу, щоб ніхто не зомлів. Коли планують облаштування майданчику для тривалих промов для великого натовпу – необхідно створювати тіньові навіси та освіжаючий пар, якщо, наприклад, це відбувається влітку на відкритій площі, таких як Майдан Незалежності або Софіївська площа. Політика та активізм можуть мати як корисний, так і травмуючий слід – в організації подібних акцій необхідно думати про комфорт та безпеку тих, хто братиме в цьому участь. А тепер будь-який публічний простір має стати комфортним середовищем, щоб сховатися від загрози.
Слух
Повномасштабна війна додала іншого сенсу багатьом звичним звукам. Ми всі тепер не можемо спокійно реагувати на ті, що імітують вибух – феєрверки, вихлоп машини, відкорковування пляшки шампанського тощо. Неочікувана сирена швидкої також може викликати приступ паніки, як і неочікуваний звук мотору мотоциклу. Впевнена, тепер кожен може доповнити цей список.
Коли неможливо гуляти вздовж доріг з великим або швидким потоком машин, коли шум у підземному метро напружує і хочеться одягнути беруші чи навушники, коли наприкінці дня втома більше від ритму міста, ніж від особистого завантаження. Я легко відволікаюся на людей і шум на вулиці або в офісі, у моїй роботі та в житті для думок потрібна концентрація. Сидіти в тиші я не люблю, тому що тиша має власний шум. Тому вже багато років я витрачаю гроші на нові навушники, які часто ламаю.
Навушники з гарнітурою стали моїм порятунком та безпечним острівцем. Коли мені страшно, я перебуваю в якомусь сильному переживанні і мені потрібно зібратися – я одягаю свою зону безпеки і приходжу до тями. У якомусь сенсі це залежність, але я не зможу від неї відмовитися, поки не зможу почуватися в місті безпечно – на вулиці, з людьми, у транспорті тощо.
На одній із лекцій на «Інклюзивній лабораторії» нам, слухачам, увімкнули пісню в озвучці через слухові апарати. Легка мелодія в оригіналі звучала через пристрої як важкий рок. Порушення слуху, як будь-яке порушення, може мати різну глибину. Комусь достатньо пристрою – хто недавно отримав порушення, а хтось народився з ним і навчився комунікувати жестовою мовою. Але у випадках, коли людина вибирає апарат – вона витрачає свої зусилля на розрізнення звуків та шуму. І такі люди також цінують тишу.
Люди, які повернулися з бойових дій, або були в травмуючих обставинах, можуть мати посттравматичний стресовий розлад, або ж просто різку реакцію на несподівані звуки. Різні люди з розладом аутистичного спектру, люди у стані стресу, люди у ситуаціях відсутності особистого простору – всі потребують безпечної тиші. І середовище повинне бути чутливим до наших потреб.
Звичайно, ми повинні приймати реальність – несподіванка є частиною життя у великому місті. Але зважаючи на важливість тиші, потрібно включати її в політику прийняття рішень. Коли в офісах, музеях чи вокзалах роблять тихі кімнати для емоційного розвантаження. Коли проєктування метро включає технології та рішення приглушення шуму. Коли траси розбиваються зеленими смугами та мають кілька рівнів густого зеленого захисту шумопоглинання. Рішень для створення тиші в живому та пульсуючому місті – багато. Просто важливо зрозуміти та прийняти це за цінність для ментального здоров’я всіх громадян.
Мовлення і спілкування
На багатьох європейських вокзалах наших біженців зустрічали волонтери, що володіли жестовою мовою. Авжеж, не всюди є такі альтернативи вербальному спілкуванню, але в стані шоку, не всі можуть чітко формулювати свої думки у речення. Тому простір має бути максимально інтуїтивно зрозумілим, щоб люди в різних станах не потребували додаткового перекладу чи пояснень.
Я знаю людей, які заїкаються, і від цього вважають себе менш цінними у суспільстві, хоча вони можуть бути чудовими фахівцями у своїй справі.
Нестандартний голос, заїкуватість, зірваний голос чи види порушення мовлення, слуху – є багато причин, з яких не всі хочуть і не всім потрібні вербальні комунікації. Для комфортного перебування в просторі таким людям потрібна зрозуміла навігація, прості піктограми та інформація простою мовою, а головне – інтуїтивно зрозумілий простір. Коли відразу зрозуміло, де вхідні двері на скляному вітражі, коли сенсорний кран для вмивання легкий для використання, коли при вході в новий торговий центр у вас є зрозуміла карта, і ви можете одразу зрозуміти, куди вам необхідно йти. І це я ще не згадувала про комунальні заклади типу держполіклінік, де відвідувачі можуть цілу вічність блукати коридорами і кабінетами, перепитуючи у персоналу, куди їх відправили за довідкою. Простір має зводити до мінімум зайву комунікацію і бути зрозумілим інтуїтивно.
Розуміння стану людини, її біль, що викликає дискомфорт чи небезпеку у просторі – допомагає приймати рішення «турботи». Це стосується не лише Альбому безбар’єрних рішень, а й будь-якого суспільного процесу. Завдання, яке ми взяли для себе в Альбомі – це підготувати ґрунт для покоління, яке буде відкритим для того, щоб почути різні потреби, – і знаходити для них відповідні рішення.
На жаль, ми досі стикаємося з питаннями економіки – людям здається, що безпечні рішення дорожчі. Або клієнти/замовники не готові платити за доступність для маломобільних груп населення, вважаючи, що це їх не стосується. Безпечні рішення можна зробити естетичними, а доступність стосується кожного з нас – ми всі можемо бути втомленими, тимчасово пораненими, розсіяними, неуважними, чи мати при собі важку валізу.
Але ми лише на початку цього шляху, і вважаємо, що справжні глобальні результати – попереду. А поки що – радіємо прогресу через роботу локальних ініціатив, активістів, прогресивних держслужбовців, депутатів та інших змінотворців. Вірю, що Альбом безбар’єрних рішень стане в нагоді всім тим, хто опікується рівнем якості реалізації просторів. І буде тією інструкцією, яка підкаже, як створювати міста, дружні до людей. Завантажити його і поширювати серед тих, хто опікується рівнем реалізації якості просторів, можна ось тут.
Дякую ЗСУ за те, що ми живі, і можемо створювати основу для комфортного і безпечного простору. Як на мене, найкращою вдячністю буде приймати рішення, які найкращі для країни, за яку ми боремось, і для людей, які тут живуть, і які ще повернуться – ми чекаємо на них вдома.
Альбом безбар’єрних рішень створюється в межах ініціативи першої леді Олени Зеленської «Без бар’єрів». Проєкт реалізується громадською організацією «Безбар’єрність» спільно з Міністерством розвитку громад та територій України у рамках проєкту «Інтегрований розвиток міст в Україні ІІ», який виконує німецька урядова компанія «Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH» за фінансування Урядів Німеччини та Швейцарії. Розробником Альбому безбар’єрних рішень виступає урбан-бюро Big City Lab.
Софія Брем
