13 листопада – Міжнародний день сліпих, а 15 жовтня незрячі всього світу відзначали Міжнародний день білої тростини. І якщо десь там по закордонах, у європах чи росіях незрячі люди мають можливість отримувати різноманітні засоби й пристрої, які полегшують їхнє життя, то в Україні вони приречені на постійну боротьбу. З ким? І для чого?
В Україні, на жаль, офіційного рішення про відзначення цього важливого дня для людей з вадами зору немає. Проте Українське товариство сліпих відзначає День білої тростини,
аби заявляти про нагальні потреби людей, які сприймають навколишній світ на дотик і звук.
285 мільйонів людей у всьому світі мають порушення зору: 39 мільйонів – незрячі, 246 млн мають значну ступінь зниження зору. 90% незрячих людей живуть в країнах з низьким рівнем доходу. В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей з порушеннями зору нема, за неофіційними даними – це приблизно 100 тисяч людей, у Києві – близько 4,5 тисячі.
Як розповів заступник голови правління Українського Товариства сліпих (УТОС) Михайло Новосецький, у нашій країні незрячі люди – найбільш вразлива категорія населення. Хоча серед них є й відомі керівники підприємств, і юристи, і вчені, й педагоги, і музиканти, й спортсмени, і, навіть, парашутисти. Але всього цього незрячі досягають всупереч всьому! Докладаючи титанічних зусиль.
Проблеми починаються з самого початку – з отримання освіти. В Україні працює 151 дитсадок для дітей з порушенням зору, 13 з них – у Києві. А от спеціалізованих шкіл-інтернатів для дітей із зниженим зором у столиці всього 2, ще один працює під Києвом, а повністю сліпі діти мають змогу навчатися лише в одному навчальному закладі – школі-інтернаті № 5. Була в столиці єдина на всю Україну заочна школа для сліпих дітей на базі якої працювали навчально-консультативні пункти в усіх регіонах України.. Але кілька років тому школу було ліквідовано й тепер незрячі діти, які мешкають в регіонах, мають проблеми з отриманням середньої освіти. Як виявилося, ця школа була заснована Шевченківською райдержадміністрацією, й фінансувалася з районного бюджету. Діти навчалися у цій школі раз на тиждень по 3 години. Звичайно, заочне навчання неідеальне, але педагоги намагалися, щоб учні освоїли програму відповідно до навчального плану. Але зараз усе комерціалізується й Шевченківська райдержадміністрація, зрештою відмовилася фінансувати заклад, який працював не на район, а на всю Україну. Міністерство освіти порадило «повісити» цю обузу – сліпих дітей – на області та райони.
Вчитися і працювати – зась! Хоча й дозволено
– Зараз більшість незрячих молодих людей, закінчивши школу намагаються вступати до вишів. З одного боку – це добре, – каже Михайло Новосецький, – Але, на жаль, навіть отримавши вищу освіту, сліпа людина практично не може влаштуватися на роботу.
В нашій державі живуть два з половиною мільйона людей з особливими потребами, тобто інвалідів. Щоб масштаби проблеми стали зрозумілішими, зазначу, що це приблизно п’ять відсотків від загальної чисельності населення нашої країни. Коли почитаєш Конституцію України, то прямо гордість розпирає: всім громадянам України гарантуються однакові права, в тому числі право на працю та інше. Але чи все так у житті, як на папері? Отже, про все по порядку. Я — інвалід по зору. Знаючи, що мені як громадянину України гарантовані різні права, зокрема право на працю, я вирішив це своє право реалізувати і влаштувався на роботу. Однак незабаром у відділі кадрів мені кажуть: ти, мовляв, шановний, маєш довідку про інвалідність, а в ній є примітка: «Непрацездатний, потребує постійного стороннього догляду».
Що стосується постійного стороннього догляду — роками без нього жив, і навіть в голову не приходило, що так вже він мені потрібен. Виявляється, з Фонду захисту інвалідів приходила комісія, і мій роботодавець отримав догану за те, що працевлаштував людину, яка є непрацездатною і вимагає постійного догляду. У 2007 році Кабінет міністрів прийняв нове положення про Індивідуальну програму реабілітації та адаптації інвалідів – ще один папірець, без якої інваліду відтепер стало практично неможливо працевлаштуватися. Відповідно до того ж положення Кабміну, «індивідуальна програма для повнолітніх інвалідів розробляється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК)». Але, щоб потрапити туди, людина повинна отримати направлення від лікарсько-консультативної комісії за місцем проживання. Для отримання направлення слід звернутися до окуліста за місцем проживання, потім здати аналізи та пройти огляд кількох лікарів.
Діючий наказ Моз України №183 встановлює кілька критеріїв, за якими оцінюється, так би мовити, пристосованість інваліда до життя. Такими критеріями є здатність до навчання, спілкування, орієнтації, контролю своєї поведінки, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності. За законом, людина з I групою інвалідності повинна мати хоча б один пункт обмежень, оцінений трьома балами, тобто як важливий і значний. Власне, на мій погляд, це досить несправедливий підхід до справи. Я вважаю, що інвалідність повинна встановлюватися не за ступенем пристосованості до життя, а за ступенем обмеження тієї чи іншої функції організму. Інакше виходить, що людина без ніг або очей, або повністю глуха, але при цьому пристосована до життя, що не вимагає постійної сторонньої допомоги і не залежить від суспільства, повинна бути покарана пенсією меншою, ніж людина, стан здоров’я якої, можливо, трохи кращий, але немає бажання пристосовуватися до життя і приносити яку-ніяку користь суспільству.
Фонд соціальної підтримки та захисту інвалідів має спеціальну програму й оплачує навчання людини з обмеженими можливостями. Для незрячих найбільш приємлемі професії юриста, філолога, психолога, соціального працівника та масажиста (їх готують два медичних коледжи – у Києві та Генічеську). Але ж не всі здорові люди здатні опанувати вищу освіту, не кажучи вже про незрячих Але люди з недостатком зору можуть працювати слюсарями-складальниками, майстрами по дереву, операторами комп’ютерного набору. А закладів, де б незрячі або слабозорі люди отримали робітничу спеціальність в Україні нема жодного! Із 380 реабілітаційних центрів для людей з обмеженими можливостями всього три – для незрячих: у Києві, Луцьку і Чернівцях!
Наразі виникла гостра необхідність створювати малі підприємства, де б могли працювати незрячі: юридичні контори, масажні кабінети тощо.
Засоби реабілітації – не для українських інвалідів
Наступною серйозною проблемою для незрячих людей є забезпечення, а швидше – незабезпечення засобами реабілітації. Магнітофони для читання книг і газет, озвучені годинники й термометри, диктофони, машинки для набивання текстів шрифтом Брайля, білі тростини – все це повинно видаватися державою. Так було раніше і так залишається в усіх цивілізованих країнах. Але не в Україні!
За словами Михайла Новосецького, з 2009 року Кабмін відмінив постачання інвалідів цими життєво необхідними засобами. «Це не просто знущання, це геноцид! – переконаний незрячий керівник, – Навіть тростину в Україні не можуть виготовити – на заваді став тендер, через який неможливо знайти виробника. Спеціальні комп’ютери для незрячих студентів і плеєри для прослуховування літератури Фонду захисту інвалідів начебто закупив, але їх поки що ніхто не бачив. Для прикладу – в сусідній Росії незрячі за законом отримують 12 найменувань засобів реабілітації, а в Україні – лише 3. Та й то їх ніхто не видає. Їх немає навіть у державних постановах Кабміну. Мовляв, щоб чиновників часом не звинуватили у нецільових витратах коштів».
Лікарні – лише для зрячих
За законом інваліди по зору раз на півроку повинні проходити лікування й обстеження в умовах стаціонару, щоб остаточно не втратити зір. Але в Києві (та й в Україні вцілому) немає жодного спеціалізованого відділення для тотально сліпих. Або хоча б окремо виділена санітарка, яка б супроводжувала незрячу людину на процедури. Років 20 тому закрили єдину спеціалізовану лікарню для незрячих на вулиці Зоологічній. І на всі звернення незрячих з цього до КМДА відповіді немає. Хоча, за словами Новосецького, вирішити цю проблему обіцяли всі мери столиці: і Омельченко, і Черновецький, і Попов… А Віталій Кличко й його команда на проблеми інвалідів навіть не реагують.
Громадський транспорт для незрячих – серйозна перешкода
Поїздка міським транспортом для сліпої людини перетворюється на серйозне випробування. Метрополітен на 100 % пристосований для проїзду людей з особливими потребами! А от усе інше – просто жах. Особливо маршрутки. По-перше, майже всі вони зупиняються не на зупинках, а попереду або позаду неї. «Люди побігли, а незрячий стоїть як дурень, бо не знає, який транспорт підійшов і в який бік за ним бігти», каже Михайло.
На думку Михайла Новосецького, варто виділити чотири-п’ять найбільш проблемних транспортних вузлів. Наприклад, біля станцій метро «Либідська» (це – найнебезпечніша для незрячих транспортна розв’язка!), «Лук’янівська» й «Виставковий центр» маршрутки стоять біля бордюру, а тролейбуси зупиняються в другому-третьому ряду й добратися до них, лавіруючи між машинами – смертельно небезпечно. На «Лісовій» павільйони-МАФи стоять майже впритул до бордюру, а тролейбуси зупиняються навпроти. Перш, ніж потрапити до транспорту, незряча людина може кілька разів упасти, зачепившись за кіоск. Біля метро «Дарниця» на зупинці стоять 3 павільйони очікування з магазинами. Транспорт тут зупиняється де захоче водій. Сліпі в цьому безладі не можуть зорієнтуватися.
Ще однією величезною проблемою незрячі вважають неможливість читати спеціальну літературу.
Хоча є й спеціальна редакція газет для сліпих «Промінь» і «Заклик» та альманаху дитячої літератури «Школяр».
– На жаль, усе це вже давно припинили фінансувати. З горем навпіл у електронному варіанті двічі на місяць виходить газета «Промінь» плоскодруком, – бідкається головний редактор Наталя Щербань, – А «Школяр», який з 1934 року виходив шрифтом Брайля, вкрай потрібен дітям, які навчаються в спеціальних школах для сліпих – там друкуються твори шкільної програми й твори, спрямовані на інтеграцію незрячої дитини в суспільство. Щоб не втратити видання, нам вдалося записувати журнал в аудіоформаті на диски в приватній студії незрячої людини. Але без спонсорської допомоги ми не витягнемо.
Про друк літератури для незрячих і бібліотеку – тема іншої розмови.
Наталя Плохотнюк
