Полтавські сліпі: «Держава вперто не помічає нас і сама прикидається сліпою!»

13 листопада – Всесвітній день сліпих. Саме цього дня, 13 листопада 1745 року у Франції народився Валентин Гаюї – відомий педагог, який заснував у Парижі і Петербурзі декілька шкіл і підприємств для таких людей. За рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я саме ця дата відзначається як День сліпих. Станом на 2017 рік в Україні налічувалося понад 70 тисяч осіб з вадами зору. Лікарі б’ють на сполох: останніми роками кількість очних патологій зростає Сліпота надзвичайно болюча медико – соціальна проблема, адже завдяки зору людина отримує 70% інформації. Закрийте очі і спробуйте виконати найзвичніші дії – сходіть у магазин, приготуйте їжу, аби зрозуміти, як складно доводиться тим, хто позбавлений зору. Ми вирішили дізнатися, як живуть незрячі люди в Полтаві, інформує 0532.ua.

«Держава вперто не помічає нас і сама прикидається сліпою» –

Говорить голова правління Полтавської обласної організації УТОС Олексій Прокопенко.

Нині організація налічує півтори тисячі осіб. Полтавців у ній – пʼятсот. Половина з них – інваліди першої групи. Свого часу люди обʼєдналися аби відстоювати свої права. Хоча, говорить Олексій Прокопенко, робити це з року в рік все важче:

– Держава вперто нас не помічає. Пенсія у нас мізерна. Є ті, хто отримує по півтори тисячі гривень. Ми не маємо власних коштів, у нас неприбуткова організація. Господарську діяльність не ведемо. Платимо на рік по дванадцять гривень членських внесків. Зі спонсорами теж важко. Ми маємо право на соціальний супровід. Раніше цим опікувалася міська рада, було пʼятеро людей, які обслуговували незрячих. Водили по різних установах, в аптеки та лікувальні заклади. Але останні три роки на це не виділяють грошей. Звертаюся з проханнями до міської влади постійно, але отримую відмову.

При цьому, за словами Олексія Прокопенка, у західних областях України супроводжуючі є. Там навіть знаходять кошти на пільги на комунальні послуги для сліпих. Та й у нашій області – у Решетилівському, Полтавському районах ці пільги є. Але не в Полтаві.

«Якщо ти сліпий, і не маєш близьких людей – ти пропаща людина»

– стверджує Олексій Прокопенко. Розповідає про кілька прикладів зі свого оточення:

– Один з наших інвалідів, який не має рідні, окрім того, що сліпий, ще й ногу втратив. Якось бачив його на зупинці Шевченка, він співав, просив милостиню. Сліпий, на костилях, просить милостиню…Це страшне видовище. Інший, на імʼя Григорій, теж постійно просить милостиню у переході на Шевченка… А що їм лишається?

Наше суспільство нетолерантне до інвалідів та немічних. Ми як ніхто, гостро це відчуваємо. Я не можу, скажімо, сходити до магазина. На прохання розповісти про асортимент товару та ціни продавці грубо відповідали – «Дивіться самі, ви що, сліпий? Все на прилавках!». Не будеш же кожному розповідати – так, в тім то і справа, що я дійсно сліпий.

Або у громадському транспорті. Як людина незряча, я маю право на супровід. і також на пільговий проїзд мій і мого супроводу. Ви не уявляєте, скільки ми вислуховуємо грубощів і хамства від кондукторів! Ти відчуваєш себе нижчою істотою, не людиною. Нам недоступні найелементарніші речі. Скажімо, як подивитися на показники лічильників газу і води, щоби заплатити за комунальні послуги? Чи зміряти тиск, температуру, рівень цукру? Тактильними приладами, які мають сліпі по всьому світові, нас ніхто не забезпечує. Ми тільки чули, що таке є. Як пересуватися по місту, якщо у нас тільки кілька світлофорів на всю Полтаву обладнанні звуковими сигналами?

Держава раніше забезпечувала нас годинниками, тростинами і аудіоплеєрами. Але вже кілька років ми не маємо і цього. Я звертався до міської влади, але відмовили. Останні кілька років все списують на війну. Але таке саме було і до війни. Набивати собі кишені вони можуть. А подумати про таких як ми – ні.

Цьогоріч ми відзначали вісімдесяту річницю створення УТОС. Готували урочистості, на які запросили керівництво і області, і міста – голів ОДА, обласної ради та колишнього міського голову Мамая. Ніхто з них ніяк не відреагував. Красномовний приклад, чи не так?

«Державних замовлень не бачимо, але виживаємо як можемо»

«Полтаваелектро» УТОС – єдине підприємство у Полтаві, де сліпих забезпечують роботою. Його заснували у 1934 році, перерва у роботі була тільки під час Другої світової війни. Нині тут виготовляють розетки, подовжувачі, світильники, патрони та багато іншого. «Працюємо більш-менш стабільно, по мірі отримання замовлень» – розповідає директор «Полтаваелектро УТОС» Віталій Січевський:

– На підприємстві працює близько дев’яноста осіб. З них зрячих приблизно двадцять відсотків. Це ті спеціальності, де не можуть бути задіяні сліпі. Токарі, фрезерувальники, відділ збуту, бухгалтери тощо. Інші вісімдесят відсотків – інваліди по зору. Заробіток людей залежить від обсягів продукції. Раніше держава давала нам замовлення. Та вже кілька років жодного державного замовлення ми не мали. Нам важко конкурувати, адже ринок заполонила китайська продукція. Змушені самостійно домовлятися про сировину та ринки збуту. Але поки що діяльність підприємства «жевріє».

«Про нас згадують тільки у День сліпих»

Для мене влаштовують екскурсію в цех підприємства. Знайомлюся з робітниками.

Наталія і Валерій Немцеви – подружжя, разом вже тридцять років. Обоє незрячі.

Познайомилися у гуртожитку при підприємстві. Нині проживають у окремій квартирі на Огнівці. Родичі живуть далеко, тому доводиться важко:

– Бувають різні випадки. Скажімо, вчора нас висадили з маршрутки, бо водій сказав, що пільгових місць немає. Тротуари у Полтаві дуже погані. Ми це відчуваємо, як ніхто, складно ними ходити. Раніше у нас на підприємстві був автобус, він збирав працівників по місту. Але його давно вже немає. Добре, що хоч якась робота є. Ми розуміємо, що зараз важко і здоровим людям знайти роботу, а що вже казати про нас. Якби були соціальні працівники, які б нам хоч іноді допомагали! А так доводиться просити сусідів та оточуючих. Дякувати Богу, милосердних людей у нас багато, ніхто не відмовляє.

– Все робимо удвох з чоловіком – говорить Наталія.- і варю, і печу. Я народилася у Решетилівському районі. У селі сліпому взагалі хтозна як виживати.

Валерій Крюков – інвалід з дитинства, говорить, найважче сліпим розібратися з транспортом, в той час, як поліпшення обслуговування не вимагає великих коштів:

– Хочу звернутися до міської влади, нехай обладнають спеціальні місця, біля яких стає транспорт, щоб незрячим було зручно знаходити двері. Бо зараз доки допитаєшся, що під’їхало і куди, ледь встигаєш скрізь.

Валерій Силаєв стверджує, що найнагальніша проблема – забезпечення житлом:

– У нас є гуртожиток, там є багато сімей. Люди живуть по четверо і більше у кімнатах, квартири ніхто не виділяє вже багато років. Уявіть собі – один туалет і кухня на кілька сімей, і жодної надії на покращення становища!

Алла Широкова