Расмус Ісакссон: «Після #MeToo шведи дізналися, що люди з інвалідністю теж стають мішенню насильства»

Правозахисник про боротьбу з ізольованістю та упередженим ставленням

Люди з інвалідністю повинні мати однакові з усіма права на охорону здоров’я, у тому числі сексуального, впевнений шведський правозахисник Расмус Ісакссон. Вже не один рік він очолює громадську організацію «DHR» («Інвалідність. Людяність. Права»), яка майже століття намагається покращити права людей з інвалідністю та зробити навколишній простір більш доступним для них. Нещодавно Расмус Ісакссон приїхав до України, аби взяти участь в інклюзивній дискусії «Щастя без меж», під час якої розказав про те, з якими проблемами стикаються люди з інвалідністю на шляху до створення родини. WoMo записали найцікавіші тези з його виступу.

Для Швеції питання сексуальності не є табу. З 1933 року в країні існує асоціація сексуальної освіти. Завдяки її діяльності 1955 року сексуальна освіта стала обов’язковою в усіх школах. Вчителі в основному говорять про гігієну та контрацепцію. Водночас на зайняттях майже не зачіпається аспект інвалідності. І хоча ця тема теж не є табуйованою в нашому суспільстві, про неї говорять не так відкрито як, наприклад, про сексуальність.

Я маю вроджену інвалідність і в дитячому віці мені щороку доводилося здавати аналізи та проходити медичний огляд. Кожного разу мене заводили до кабінету, де зазвичай було 5-6 людей – лікарі, медсестри, студенти медичних університетів. Вони обговорювали мій стан і завжди дивилися на мене як на проблему. Ніхто жодного разу не запитав, чи я нормально почуваюся в таких умовах. Це формувало моє уявлення про себе, тож тривалий час я сприймав своє тіло як проблему. Згодом я чув багато схожих історій від інших членів нашої організації.

Коли в Швеції набув популярності рух #MeToo, виявилося, що люди з інвалідністю доволі часто стають мішенню насильства. Зазвичай зі зневажливим ставленням чи сексуальними домаганнями стикалися молоді дівчата. В більшості випадків подібні дії собі дозволяли таксисти чи працівники мобільної служби транспортування. Дівчата ж не казали про це, бо вже звикли до подібних інцидентів. Для Швеції це велика проблема.

Ізольованість людей з інвалідністю тягне за собою складні наслідки. Подолати її, зокрема, можна завдяки спорту. Свого часу це допомогло мені соціалізуватися. Я грав у пара-хокей і брав участь у двох Паралімпіадах.

Ще однією проблемою є доступність простору. Саме тому люди з інвалідністю дедалі частіше звертаються до онлайн-додатків, аби знайти собі партнера чи партнерку. Та, як на мене, інтернет-знайомства є більш поверховими і не впливають на соціалізацію так само, як вихід назовні. Проте ми дуже залежимо від облаштованості простору. Звісно, наша організація намагається розширювати можливості для людей з інвалідністю, щоб одного дня вони могли створити родину.

Багато на що в цьому питанні впливає і загальне ставлення шведського суспільства. Одна газета проводила опитування, в якому поцікавилася у молодих людей, чи могли б вони уявити себе в стосунках із людиною з інвалідністю. Більшість сказали «ні», що мене дуже засмутило. Але потім я подумав, що сам ніколи не зустрічався з дівчиною на візку. І ніхто з моїх друзів теж не мав такого досвіду. Тоді я вважав, що дві людини на візку – це не дуже практично. Тобто навіть ми самі іноді маємо упереджене ставлення до людей з інвалідністю.

Змінювати його можна, зокрема, завдяки засобам масової інформації. Так на державному каналі раніше виходила дитяча телепередача, ведуча якої мала інвалідність. Відгуки були неоднозначні, що здивувало мене. Я думав, що не побачу в Швеції коментарів про те, що людина з інвалідністю на телеекрані може збити когось з пантелику. Але й таке буває. Всім, на жаль, не догодиш.

Були на ТБ й менш вдалі проекти. Наприклад, реаліті-шоу «Наперекір усьому», в якому група людей з інвалідністю разом пробирається крізь пустелю чи джунглі. Мені ця програма не дуже сподобалася, бо сам формат реаліті-шоу передбачає конфлікти і голосування проти когось. Найгіршою з усіх, на мою думку, була програма «Непридатні для побачень». Вона про те, як люди з інвалідністю намагаються знайти собі хлопця чи дівчину. Мене дуже обурила назва, і після публічної дискусії автори проекту змінили її на «Придатні для побачень», що, як на мене, нічим не краще. Чому в когось взагалі має виникати питання – чи можуть люди з інвалідністю з кимось зустрічатися?

Кілька років тому на екрани вийшов фільм «До зустрічі з тобою» про чоловіка з інвалідністю та його доглядальницю. Між ними виникли чудові стосунки, проте в кінці стрічки головний герой вирішив зробити евтаназію. Іноді Голівуд робить все можливе, щоб вбити нас у своїх фільмах. Або ми завжди маємо бути якимись великими героями. Чому ми не можемо бути просто звичайними людьми? Було б краще, якби суспільство бачило, що ми не жертви і можемо робити те ж саме, що й усі інші.

Проблема в тому, що ми не можемо змішатися з іншою частиною суспільства. Частково це стало можливим, завдяки державній стратегії «Від пацієнта до громадянина», яку в Швеції прийняли на початку 90-х. Ми стали більш включеними, наші потреби почали розглядати як нормальні, а не як особливі. Проте в цьому питанні ще є над чим працювати і куди рухатися.

Записала Марія Педоренко

Фото: Національна асамблея людей з інвалідністю; Linus Sundahl-Djerf