“Чому ти не переїдеш на перший поверх”? – це перше, що запитують люди, коли дізнаються, що я живу на 4-му поверсі. Бо останні 5 років користуюсь кріслом колісним, пише LB.ua.
А коли ти живеш так високо і часто виходиш, то всі хитають головою з німим питанням “Як?” в очах і відразу рекомендують перший поверх, на їх погляд – панацею.
У таких випадках я раджу наступного разу, коли спускатиметеся сходами з першого поверху, проговорити кожну сходинку чи подолати її на уявному візку.
Забирає трохи часу, еге ж? І питання “Як?” ніби нікуди і не зникло. Але про переїзд на перший поверх я замислювалася не раз. В Україні існує практика, коли люди, які пересуваються на кріслі колісному, роблять власний вихід з квартири на першому поверсі, таким чином облаштовують пандус. Та для цього потрібно стояти в черзі. Можливо, не один рік.
І я розумію, що навіть із переїздом для мене нічого не зміниться відразу.
Коли ти на візку, то 6 чи 76 сходинок – ти їх однаково не здолаєш без допомоги.
Я знаю про що кажу. У лютому 2020-го мені і ще 7 випускницям школи політичної участі для дівчат з інвалідністю “Лідерка” випав шанс стажуватися в центральних органах влади. На час стажування дівчата з інших міст мали на три тижні переїхати до Києва.
Знайти доступне житло в столиці – ще той квест. Завдання виявилося надскладним. Ми були вмотивовані та відчайдушні, тому вирішили погодитися на перший поверх без зайвих архітектурних поблажок.
Та сама панацея виявилася непростим випробуванням.
Нас було двоє на візках.
Я і моя колежанка Наталі, яка є великим прикладом для мене. Це жінка, яка відбулась: успішна, впевнена, досвідчена. Вона очолює громадську організацію, водить авто, займається спортом, має комфортне і налагоджене незалежне життя.
Щодня Наталі ходила на стажування в комітет соціальної політики, і двічі на день вона мусила зустрічатися з немилостивим ворогом: ті шість сходинок відмежовували від свободи і власної гідності. Двічі на день у чужому місті потрібно було шукати людей і просити про допомогу.
Для жінки, яка веде активний спосіб життя, щодня відчувати обмеження й усвідомлювати залежність від інших – це боляче. Не мати змоги вийти з дому просто так, за власним бажанням – неабиякий виклик.
І тут ми лишилися без статусів, досягнень і регалій – усі вони зостаються під першою сходинкою, коли ти не можеш потрапити до свого помешкання.
Це коротко про самостійний спосіб життя та залучення до місцевої спільноти, що держава зобов’язалася забезпечити всім людям з інвалідністю, ратифікувавши Конвенцію про права осіб з інвалідністю. Стаття 19 конвенції передбачає: “Держави-учасниці визнають рівне право всіх осіб з інвалідністю жити у звичайних місцях проживання”. А також забезпечує їм, щоб “особи з інвалідністю мали можливість вибирати нарівні з іншими людьми своє місце проживання й те, де й з ким проживати, і не були зобов’язані проживати в якихось визначених житлових умовах”.
Інша моя подруга, теж на візку, переїхала на перший поверх після народження дитини, щоб мати змогу самостійно її виховувати. І так само стала заручницею шести сходинок в очікуванні комунальної милості й облаштування власного пандуса.
А крім дозволів й очікування, на неї ще чекав квест “відбитися від сусідів”, які не всі з розумінням ставляться до питань мобільності людей, що пересуваються в кріслі колісному. Тут згадується яскравий приклад паралімпійської чемпіонки з Харкова, якій сусіди взагалі влаштували справжні сім кіл пекла через бажання стати самостійнішою. Тоді пандус установлювали під пильним наглядом військових, які відреагували на розголос і прийшли підтримати жінку.
Моїй подрузі пандус також установили. Через два роки підійшла її черга, і ще майже рік тривав процес установлення. Три роки мама щодня сиділа в очікуванні своїх батьків з роботи, щоб вони погуляли з дитиною.
І точно так само безліч мам, які мають чи не мають інвалідності, з немовлятами сидять вдома і чекають на чоловіків, батьків, друзів, щоб спустити візок і прогулятися з дитиною.
Це про інвалідність архітектурних споруд, не людей.
Ми вже чули від держави про ”створення реального безбар’єрного простору для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп”.
Та якщо вже постає питання безбар’єрності, я порадила б почати з азів. Бо чомусь коли говорять про безбар’єрність, то думають про облаштування лише громадських місць. Що, безперечно, важливо! Та власники ресторанів, магазинів, супермаркетів, аптек не розуміють, навіщо їм пандуси, бо не бачили ніколи людей на візку. І всі ці прекрасні пандуси в музеї та кінотеатри будуть припадати пилом і заметатись снігом, поки люди з інвалідністю не зможуть вільно вийти з квартири.
“Такі психи, як ми з тобою, то ми виходимо”, – жартує Юлія Миронюк, киянка, активістка та громадська діячка.
Юлія мешкає на 5-му поверсі 9-поверхівки, в якій є ліфт. “Але ті шість сходинок. З ними ж нічого не зробиш. Підйомник не поміститься, пандус з таким кутом – це нереально. Ми намагалися прилаштувати пандус, але тато сказав, що краще вже по сходах, ніж на таку гірку”, – коментує Юля.
Цього року вона вирішила радикально змінити ситуацію й подала заяву на заміну житла. Виявилося, що законодавством урегульована процедура обміну житла, яке перебуває в державній власності, а якщо воно приватне – то ні. Та домагатися справедливості довелося в суді, бо міська адміністрація не допомогла у вирішенні питання.
У червні Кабмін нарешті підтримав розроблений Мінрегіоном проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо соціальної захищеності осіб з інвалідністю», спрямований на поліпшення умов проживання осіб з інвалідністю.
“Метою проєкту є визначення механізму заміни житла (житлових приміщень) особи з інвалідністю в разі його невідповідності потребам таких осіб та неможливості його пристосування до потреб осіб з інвалідністю”. Однак з нашими законодавцями краще не казати “гоп” завчасно.
Тож перший поверх.
Компроміс із собою, до якого я ще не готова.
А поки приймуть закон про заміну житла, я можу як мінімум передумати жити в Кам’янському, де мешкаю зараз. Та і заміна житла не ідеальний вихід, бо на що його мінятимуть, якщо доступне житло не будується?
І щоб підтвердити чи спростувати цей факт, я написала трьом великим компаніям-забудовникам у трьох великих обласних центрах України.
Оскільки в моєму місті нове житло не будується зовсім, воно випало з переліку.
З трьох я отримала одну відповідь – від забудовника зі Львова. На письмовий запит про доступність новозбудованих житлових споруд мені перетелефонували протягом тижня й дуже детально розповіли про всі норми, яких дотримуються, про доступну прибудинкову територію і здивували мене найважливішим питанням:
– Який поверх вас цікавить?
– Тобто можна не перший? – дуже здивувалась я.
– Звичайно, можна, в нашому комплексі передбачений безперешкодний доступ до ліфта.
Ще в мене спитали, які потрібно враховувати нюанси всередині помешкання, чи заважатимуть колони людям на візках, бо нормами не прописані вимоги до внутрішнього облаштування житлових приміщень.
І в мені спалахнув вогник надії на те, що в Україні є ті, хто зважає на гідність кожного. І від того ми не безнадійні.
Так, мені, як і більшості людей з інвалідністю, не зовсім по кишені ці оази доступності, але ж як приємно знати, що вони є.
На жаль, будувати доступне житло – рішення таки вкрай непопулярне в Україні. Вибивати стіни після забудови – це по-нашому. Тільки так людина на візку зможе врятуватися від сходів.
Я багато разів уявляла собі, як могла б евакуюватися зі свого помешкання в разі небезпеки. Адже вибухи та пожежі в багатоквартирних будинках, на жаль, не рідкість. Тож намагаюся тримати документи в одному місці, щоб швидко зреагувати, раптом що. Та це не має сенсу, бо мій план спасіння закінчується за дверима квартири.
Чому люди з інвалідністю мають жертвувати власною гідністю і навіть безпекою? Ти можеш бути скільки завгодно успішним або успішною, та ти ніхто перед бетонними багатоповерховими монстрами, перед 40-сантиметровими бордюрами, перед автобусом, у якому вічно зламаний пандус чи номери написані так, що людині з порушенням зору важко їх побачити.
Підсумовуючи, можна сказати, що варіанти є, і найкращий з них – мати вибір не між гідністю та комфортним життям, а між другим і дев’ятим поверхом.
А перший поверх? Це не вихід. Це безвихідь! Бо саме так називається відсутність інших варіантів.
Тетяна Герасимова, комунікаційна менеджерка у ГО Fight for Right, координаторка мережі правозахисників
