Долина. Петрик весь час щиро посміхається, але при цьому не пропускає жодного мого руху: уважно розглядає камеру і не забуває ретельно оглянути мою сумку. Потім радісно позує для світлини і дуже хоче щось розказати, але… Слова поки що мовчать. До того ж… він не знає багатьох предметів, однак вчиться їх розпізнавати, сортувати, розрізняти для якої вони потреби. Він ще все пізнає, навчиться, зрозуміє. Попереду так багато знань. Але й багато уже позаду. Важка хвороба нещадно руйнує дитинство…
Петрику пощастило – він має можливість рости, вчитись, із такими само дітлахами. І тут ніхто не скаже, що він не такий, як усі. Та й він не відчуває якоїсь своєї особливості: діти живуть, спілкуються без усяких комплексів, так, як вони можуть. І відбувається це в МБФ «Надія Є». Справді, в таких ситуаціях (здавалось би, безвихідних, та це зовсім не так) надія завжди є. Поки ми віримо, сподіваємось і любимо…
А поки що Петрик грається, сміється, часом дає стусана своїм приятелям, як роблять це всі діти. Без комплексів бере за руку незнайому людину, щиро запрошуючи до спілкування і гри. Він не може назвати свого імені. Але дуже любить, коли його називають саме так – Петрик. І тут не відмовляють йому в цьому задоволенні. Як і в багатьох інших. Як і решті вихованців. І якби не було цього промінчика надії, радості, задоволення, все в їхньому житті було б зовсім по-іншому.
Теплої усмішки, доброго слова, щирої підтримки не вистачає сьогодні дітям з інвалідністю. Вони такі ж самі, як і решта дітвори: безмежні мрійники, котрі вірять у справжнісінькі дива. Вони радіють зустрічам та радо біжать обійматися. Лише мають обмежені функціональні можливості. Їх ще називають дітьми з особливими потребами або альтернативно-обдарованими. Й справді, вони – особливі, тож потребують особливої уваги та підтримки.
У Долині для цього роблять усе можливе. МБФ «Надія Є» є унікальним, бо тут працюють з дітьми, які мають різноманітні захворювання: ураження зору, слуху, порушення опорно-рухового апарату, психічну та розумову відсталість…
Особливе свято для особливих дітей
Мистецтво й творчість не знають фізичних чи розумових меж. Вже не перший рік поспіль кожне слово у цьому вислові підтверджують вихованці, які залюбки долучаються до заходів і беруть активну участь у творчості. А коли наближається свято чи урочиста подія – ці чудові дітлахи кличуть до себе у гості.
До зустрічі з міським головою вихованці готувалися з особливим ентузіазмом. Заздалегідь надіслали запрошення Володимиру Степановичу і нетерпляче чекали, а чи прийде? Але у міського голови відвідини сюди стали доброю традицією, тож попри зайнятість і гору інших справ, зазначеного дня очільник ОТГ усміхнено відчиняв двері закладу.
Давно не доводилося бачити стільки щасливих облич в одному залі. Лагідно посміхався отець Зореслав, розповідаючи радісно і емоційно Петрикові якусь історію…
А міський голова так щиро захопився елементами спільної дитячої руханки, що й собі зробив декілька, на перший погляд, кумедних рухів, які викликали у дітей незабутні й радісні емоції, море сміху й позитиву.
«Наше завдання – допомогти і підтримати. А ще – бути щасливими і зробити так, щоб наше щастя випромінювало світло та енергію оптимістичного живлення для тих, хто поруч, хто цього найбільше потребує, – розповідав голова. – Ви любите одне одного, вам тут дуже добре, видно неозброєним оком. Тому, я дуже дякую насамперед батькам і керівництву Фонду, всім, хто робить щасливим перебування тут. Я бачу багато змін. Хороших змін, і це все результат великої праці, тому Вам дуже дякую. Ну, і запевняю вас: Долинська міська рада від першого дня всіляко намагалась допомагати. Напевно, так триває років 10, а то й більше. Зараз ми маємо програму і можемо спільно працювати для нашого блага».
Кожна робота – окрема історія, кожен рух – перемога над собою
Хтось із них щодня долає нестерпний біль, і лише взявши до рук кольорового олівця, поринає в якийсь інший світ, створюючи чудові картини чи паперові вироби. Комусь варто доторкнутися до паперу – і вже за декілька годин у руках оживає справжній витвір мистецтва. Дивлячись на роботи цих дітей, навіть не замислюєшся, що кожен маленький шедевр – це щоденний подвиг дітей, які завдяки творчості хоч на деякий час забувають про свої фізичні вади та душевні переживання. Творчість для них – це зазвичай сенс життя і одна з небагатьох можливостей реалізувати себе, стати частиною суспільства.
Юлія Мацьків у дітвору вкладає душу, серце і вірить у кожного. Жінка не з чуток знає, як нелегко дається вихованцям кожен рух чи вправа. Але ці діти зазвичай мають неймовірну силу волі, – зізнається пані Юлія:
«Коли я приходжу на заняття, у дітей іскряться очі, бо знають, що на них чекає щось нове і цікаве. Вони мене обіймають і так щиро заглядають в обличчя, щоб я трішки затрималась або прийшла завтра якомога раніше. Діти обожнюють рухатись, творити, вони наполегливі і терплячі… Іноді у їхніх руках оживають справжні шедеври. Ніколи не скажеш, що це зробило дитя, яке має фізичні вади».
А й справді, у приміщенні на кожній полиці – витвори ручної роботи. Янголи, серветки, корзинки, ялинки, створені з безмежною любов’ю та неймовірними стараннями. І кожен виріб – це окрема історія.
За словами Юлії, у цих дітей також особливий погляд на світ і велика потреба самовираження:
«Я прийшла сюди зовсім недавно, і в мене були різні емоції, я боялася, чи підберу до кожної із цих дітей якусь терапію, чи вона буде вдалою, щоб когось із дітлахів не образити. Насправді виявилось, що вони всі були для мене терапією. Ми іноді у своїх буденних справах навіть не усвідомлюємо, що маємо, і за що забуваємо дякувати Богу. А вони дякують сонцю, радіють новому дню. Вони нас навчають, як правильно жити у цьому світі. І це так багато вартує сьогодні».
«Вона прийшла від Бога…»
Весь цей час ледь стримує сльози монахиня, вболіває за кожен рух вихованців. Сестра Соломія п’ять років тому вперше приїхала до цих дітей. І залишилась. «Одного ранку я проснулася і кажу до настоятельки: «Я хочу їхати в Долину». Більшу частину свого монашого життя я прожила тут, тож знала ці краї. Сестра одразу повідомила мене, що кількома днями раніше засновниця Фонду – Надія Пелехан, звернулася з проханням, запросити сестру для духовної підтримки дітей з особливими потребами. Ще тоді я зрозуміла, що це моя дорога і моє покликання, – розповідає сестра Соломія. – Взагалі, живе у мені відчуття бути із найбільш потребуючими підтримки. Пам’ятаю моє перше враження: «а чи зможу тут працювати?», адже спочатку тільки плакала. Прийшла додому, добре подумала і вирішила: якщо батьки можуть, то чому я не можу?! Пригадую, був такий момент, коли діти сказали: «Вона від Бога прийшла». Це було для мене такою бомбою. Я зрозуміла – це було справді покликання. Перебуваючи з дітьми, дуже багато вчилася від них. Часто приходила сюди сумна, в мене були сумні очі, але вони мене питали: «Чому ти сумна?». Тоді я усвідомлювала, що треба радіти, бо якщо вони вміють радіти, то чому сумую я ?! Ми називаємо цих дітей з особливими потребами, однак дуже часто самі забуваємо, що потребуємо насправді. Від цих дітей так багато ще треба навчитись…».
Щодня, о 16 годині у закладі є подячна молитва, її проводить вихований і спокійний Владик. Часом, коли дітки запрацюються за улюбленим заняттям, він приходить і нагадує: «Соломіє, ходімо, треба молитись».
«І це дає мені стимул, – радіє сестра. Я їм за це вдячна. То не біда, що вони погано ходять, погано розмовляють чи взагалі не розмовляють. Зате у них розмовляє серце, що є набагато цінніше, набагато більше. Там розмовляє любов, справедливість. Вони туляться до мене і обіймаючи, відчуваю – я їм потрібна. Це не описати словами. Щодня прошу Бога сили і многоліття, щоб могла їм довше послужити».
Люди сильної волі
Зізнатись чесно, побачити такий Фонд у місті, яке фактично не може похвалитись потужними спонсорами, все-таки є приємною несподіванкою. Бо хоч і є подібні заклади, однак там встановлюються певні норми, правила чи обмеження.
МБФ «Надія Є» – з п’ятиденним режимом роботи. На практиці це означає, що батьки з усіх навколишніх сіл та сусідніх ОТГ привозять сюди своїх дітей на весь робочий день, а ввечері їдуть додому. В цій ситуації уже найважче батькам. Вони всі гарні, молоді, але у кожної матері в очах бринить невимовний смуток, який вирізняє їх з-поміж інших. І як би ці берегині не закривали крильми своїх дітей, захищаючи їх перед всім білим світом, на превеликий жаль, суспільство мало розуміє родини, де виховуються діти з інвалідністю, хоча саме їм соціальна підтримка необхідна в рази більша!
Пані Наталія спочатку тривожилась, як буде вдома виховувати дитину. Згодом прийшла сюди, їй було боляче бачити цих дітей разом, вкупці. Але зрозуміла, що дитині тут добре, одне з одним порозумілись, почали спілкуватись. І так легко стало на душі.
«Інколи ми, може, трошки дошкуляємо, звертаючись за допомогою, але мусимо так робити, бо для наших дітей прагнемо більше, вони для нас – понад усе. Багато хто знає про таких діток, але мало хто знає, як ми живемо насправді. Колись один чоловік розповідав про те, як в дитини була температура, а батьки дуже переймались, тривожились і не спали ночей. Згодом все пройшло, настало одужання. І вже ніхто не згадував про горе, біду і загрозу. Ми з своїми діточками в такому стані постійно, у нас не пройде, не зникне біль, не чекаємо одужання … Але одне лишається незмінним – ми любимо наших дітей, любимо їхні посмішки, вболіваємо за кожен рух і розуміємо, що вони хочуть нам сказати. Живемо звичним життям, звикли до випробувань долі, завдяки цьому ми стали сильними, зваженими, цілеспрямованими і стійкими. Бо мусимо бути такими. Дякуємо за все, що маємо, не жаліємось і радіємо кожному дню, що дає нам Всевишній», – ділиться мама Наталія.
Необмежені можливості
Ще донедавна заклад не мав ані власного приміщення, ані справді необхідних умов. Було єдине – бажання опікуватись такими дітьми. Фонд – це не лікувальний заклад, але те, як тут допомагають дітям, можна назвати справжнім дивом. Коли батьки побачили, як діти, чи не уперше в житті щиро посміхались, робили свої перші витвори, вчились куховарити, повірили у чудодійну силу молитви – більшість дорослих плакали, як малі діти.
Та, напевно, було б замало і коштів, і найсучаснішого обладнання, якби не любов і щирість працівників. Треба обов’язково побачити, які стосунки встановились між персоналом і вихованцями, щоб зрозуміти, які найсильніші важелі реабілітації тут діють. Єдине, про що шкодують – це те, що одночасно тут можуть перебувати лише одна-дві групи.
А починалось все доволі просто. У 2011 році у Дарії Федорівни і Надії Костьович назріла ідея, яка рано чи пізно мала себе реалізувати. Звісно, завдяки активним, ініціативним і цілеспрямованим.
«У мене був хворий внук, у неї – син. Вочевидь, доля не звела наші дороги даремно», – розповідає Дарія Куриляк, сьогодні президент Фонду. – Була така розмова, може ми б починали з дітками трошки працювати. Онук хотів спілкування. Раніше тут був театр, отож, ми почали зустрічатися, запрошували інших таких діток з батьками. Тоді вирішили об’єднуватися, працювали два рази в тиждень. Ми шукали волонтерів, благодійників. У квітні 2013 року розпочали працю вже на основі затвердженого статуту. Зареєструвалися, долучили фахівців, відтак створили групу дітей-дошкільнят. Так ми працювали два роки. У 2015 році до нас прийшла сестра Соломія. Згодом допомагали державні заклади, міська, районна ради, адміністрація. Ми розширилися, було в нас більше дітей, відповідно – більше працівників. На даний час опікуємось 34 дітьми. Є п’ятеро працівників. Приміщення нам надав міський голова безкоштовно до 2025 року на основі оренди. Кожен день ми займаємося з дітками швейною та кулінарною справою. Працюємо з практичним психологом та психологом соціальної адаптації. Щовівторка сестра Соломія проводить духовну науку. Ось так ми зустрічаємося щодня з понеділка по п’ятницю, працюємо з дев’ятої години ранку до четвертої дня, потрошки розширюємося. Розпочинаємо з спільної молитви, відтак заняття. Тоді обід і релаксуючі вправи, розваги, молитва. Окрім того, ми ще маємо сім’ї, якими опікуємось, тож частенько їх навідуємо.
Окрему подяку висловлює пані Дарія благодійникам (співпрацює з ними сестра Соломія, якраз завдяки цьому вихованці змогли багато побачити, відвідати безліч цікавих місць, провести терапії), батькам, порадникам, друзям і просто тим, хто всіляко допомагає, навіть молитвою чи добрим словом. За все щиро вдячні.
…Вони живуть надією, що скоро зможуть зробити іще більше для цих діток. Зрозуміло, що все це потребує певних фінансових затрат. І всі чудово розуміють, що не зарадили б і гроші, якби не було бажання допомагати, дати чи не єдиний в житті шанс стати схожими на всіх нас, здорових і дужих.
Хто найбільш беззахисний та уразливий в будь-якому суспільстві та в будь-які часи? Діти. І особливо – діти-сироти, діти з інвалідністю й хворі діти… Їм так потрібні: наш ЗАХИСТ, наше МИЛОСЕРДЯ, наша УВАГА, наша ДОБРОТА. Але більш за все цим малюкам потрібна радість, якої вони позбавлені з самого дитинства. Пам’ятаймо, є діти, які чекають нас, радіють зустрічам, хочуть спілкування, очікують підтримки. Тож, в міру своїх можливостей допомагаймо їм. Будьмо в цьому світі трохи добрішими, щедрішими і турботливішими. Бо час таки непевний і хтозна, можливо завтра допомога потрібна буде комусь з нас. Навіть, коли це стосується доброго слова чи підтримки у важкий час. Завжди залишаймося людьми з чистими помислами і світлою душею, повірте, це врятує наш світ. Бо коли є Надія – все інше буде. Хай згодом, але неодмінно буде!
