Україну накрила небезпечна безбар’єрно-інклюзивна деградація

Ми докотилися до того, що людей з інвалідністю називають «людьми з інклюзією», пише “Zaxid.net”

В Україні останнім часом стаються якісь дуже дивні речі. Але перед тим, як ви продовжите читання, нагадаю: ви читаєте блоґ, а не журналістський матеріал, тому у ньому цілком можливі порушення журналістських стандартів, емоційні висловлювання та все те, що не властиве журналістському тексту. Поставте собі в думках прапорець «Я ознайомлений(-а) з цим застереженням» і читайте далі!

Так-от, в Україні останнім часом відбуваються дуже дивні речі, які стосуються підміни понять. І така підміна є дуже небезпечною, адже це означає, що за багато справ, пов’язаних з інтеграцією людей з інвалідністю в умовно здорове суспільство, беруться люди, які тямлять у таких речах недостатньо.

Підміна понять: безбар’єрність замість доступності

В Україні масово почали використовувати поняття «безбар’єрність» замість класичного – «доступність». Це почалося після того, як в часи першого ковідного локдауну перша леді України, тобто дружина президента Олена Зеленська запропонувала «поговорити про безбар’єрність». І понеслося: створили Раду безбар’єрності, Довідник безбар’єрності, Стратегію безбар’єрності, і все це схоже на якийсь салат, зроблений з залишкових інгредієнтів, які вже не хочеться їсти, але викидати шкода. В безбар’єрність поєднали все: від людей з інвалідністю — до інтернетизації віддалених сіл. До речі, ось самі прочитайте.

Натомість поняття «доступності» вирішили применшити. А між тим, доступність включає значно більше, аніж просто ліквідацію фізичних бар’єрів для того, щоб людина на кріслі колісному могла вільно заїхати в будь-яке місце, яке їй потрібно. Доступність — це і навчання персоналу вмінням працювати з людьми з інвалідністю, і облаштування інфраструктури для незрячих людей (озвучені банкомати, озвучений громадський транспорт, розробка рішень, які б дозволили людям з порушеннями зору чи слуху мати такий самий доступ до інформації, включно з театром і кіно, який є у людей без таких порушень тощо).

На мій погляд, поняття «доступність» вище за поняття «безбар’єрність», тобто доступність включає безбар’єрність але не обмежується нею. Але у нас вирішили запустити свою понятійну систему.

До речі, до вже згаданого тут «Довідника безбар’єрності» теж є кілька питань. По-перше, сайт «Довідника безбар’єрності» недоступний для незрячих. Ну тобто він доступний, але містить у собі непідписані елементи керування і посилання без видимого або належного тексту.

По-друге, на цьому ж сайті є так звані «безбар’єрні ілюстрації». Вочевидь, ті, хто створював цей сайт, далекі від розуміння доступності, адже не надали зображенням альтернативного тексту, яким можна коротко описати зображення.

Це перша ознака того, що зміна акцентів з універсального поняття «доступність» на вітчизняне «безбар’єрність» дається взнаки. До речі, воно й не дивно, адже серед списку укладачів «Довідника безбар’єрності» є низка відомих людей, але немає жодного, хто б відстоював питання та інтереси незрячих людей і розумів би їхні проблеми. І головне, щоб далі не ставало ще гірше.

Підміна понять: інвалідність підмінюють інклюзивністю

Ще одна дуже груба помилка, яку не можна пробачати — це називати людей з інвалідністю «людьми з інклюзією»/«людьми з інклюзивністю». Ця єресь навіть потрапила до Вікіпедії! Цитата:

Забезпечення нормальної життєдіяльності людей з інклюзією

Багато людей, які потребують інклюзивних технологій, не мають доступу до них. […]

Величезний дефіцит робочої сили в інклюзивних технологіях: […]

Але українці несуться далі! В одній з фейсбучних груп хтось створив опитування, очевидно, з метою розробки якогось мобільного застосунку. І у всіх запитаннях «людей з інвалідністю» назвали «людьми з інклюзією»! На жаль, дізнатися авторів цього шедевру не вдалося, бо допис було видалено згодом після публікації, але люди поробили скріншоти і скопіювали цей сповнений абсурду текст.

Але як можна цьому дивуватися, коли ініціаторка безбар’єрності Олена Зеленська сама так висловлюється? Цитата:

Вчителі не знають, як поводитися з дітьми з інклюзіями. Батьки дітей з інклюзіями не хочуть віддавати своїх дітей до школи. Велика робота попереду. Її не можна кидати. І я буду продовжувати її, тому що, дійсно, зроблено вже багато, але треба зробити ще більше.

[…]

Я вивчала досвід у Нідерландах, як там поводяться з маленькими дітками з інклюзивними моментами. Мені сказали: “Ні, ми ніколи не посадимо таку дитину в колектив абсолютно здорових дітей без особливостей зі здоров’ям, тому що діти з інклюзією мають виховуватися в тому середовищі, в якому їх навчають насамперед жити потім в звичайному житті: ходити в магазини, розраховуватися карткою, обслуговувати себе”. Тобто для них створені спеціальні школи.

До речі в цьому інтерв’ю взагалі сказано про «дітей з інклюзіями», навіть не з інклюзією… Скільки ж у одної дитини може бути «інклюзій»?

Тому «безбар’єрники» повинні запам’ятати кілька важливих речей:

• людина з інвалідністю — це людина з інвалідністю;
• інклюзія означає включення усіх людей до тих чи інших процесів на рівних умовах (межує з доступністю);
• інклюзивних технологій не існує і ніколи не існувало, як і інклюзивних людей. Існують допоміжні технології.

Це так, по-простому.

І наостанок: нещодавно відвідав виставу, яка назвалася інклюзивною. Суть вистави у тому, що там грають, у тому числі, й актори з інвалідністю. Але у виставі не було слів — одна «візуальщина». Чи правильно називати такі вистави «інклюзивними», якщо незрячі глядачі не можуть навіть здогадатися, що відбувається на сцені?

Це було риторичне запитання. Відповідь на нього можна давати у коментарях.

Володимир Пиріг