Коли я навчалася в школі (а закінчила я її вісім років тому), багато образливих слів, що лунали з вуст моїх однокласників на адресу одне одного, стосувалися саме інвалідності. Так, це була не спеціальна школа чи клас для дітей з особливими освітніми потребами, а звичайний навчальний заклад – без жодних елементів доступності, без розмов про інклюзію і, звісно, без розуміння того, що таке коректна мова.
“Ти що, інвалід?” – кидали в бік того, хто, наприклад, гучно впустив швабру під час чергування. “Ха-ха, ти аутист?” – сміялися з однокласника, який на перерві сидів на самоті. “Ну і даун…” – шепотіли про того, хто не міг розв’язати рівняння біля дошки.
Такі фрази лунали майже щодня. Ба гірше, їх навіть чули вчителі, які сприймали це як жарт, а іноді й самі підхоплювали: “Ну справді ж…” Тоді ніхто не замислювався, що ці слова не просто образи, а вияв ейблізму.
Побутовий і системний ейблізм – дві сторони однієї проблеми
Ейблізм – це форма дискримінації, яка полягає в знеціненні, виключенні або упередженому ставленні до людей з інвалідністю. Йдеться не лише про відверту ворожість чи публічне приниження, а й про вкорінені уявлення про “нормальність”, які автоматично ставлять людей з інвалідністю в позицію тих, хто нібито на “менше здатен”, “меншого вартий” або “має обмежувати себе”.
Є два рівні ейблізму:
Побутовий – це той, з яким люди з інвалідністю стикаються щодня в родинах, школах, магазинах, соцмережах. Наприклад, коли людину з порушенням зору або слуху хвалять чи жаліють за абсолютно звичайні речі – похід по продукти, приготування вечері чи вихід на вулицю; коли батькам дитини з інвалідністю наполегливо “рекомендують” перевести її на домашнє навчання, бо іншим з нею нібито незручно, а також коли в коментарях пишуть: “Навіщо ця людина народжувала, якщо в неї інвалідність?”
Тоді як системний – це вже не про слова, а про структури: про освіту, медицину, інфраструктуру, державну політику. Так, коли університет недоступний для студентів на кріслах колісних – це не індивідуальна проблема, а результат того, що людей з інвалідністю не передбачили як частину освітнього процесу. Коли людині прямо відмовляють у працевлаштуванні через її діагноз – це вияв того самого упередження, тільки замаскований під “раціональне рішення”. Системний ейблізм часто менш помітний, але його наслідки глибші – він створює умови, за яких десятки тисяч людей опиняються в стані соціальної ізоляції.
Ейблізм також виявляється через стереотипи, які суспільство транслює з дитинства: що люди з інвалідністю обов’язково мають бути залежними й несамостійними, що вони не здатні до активного життя, не можуть створити сім’ю, виховувати дітей, бути успішними в кар’єрі. Ці уявлення формують те, як ми ставимося до інших – і як люди з інвалідністю починають ставитися до самих себе.
Тож ейблізм – це не тільки про мову, хоча вона і є важливим маркером. Це про бачення світу, в якому частину людей автоматично виключають з рівноправної участі. І саме це робить його небезпечним.
Коли діагноз стає образою
Ейблізм часто проявляється не лише в особистому спілкуванні, а й у тому, як говорять публічно – з екранів телевізорів, у радіоефірах чи новинних стрічках. Один з гучних прикладів – висловлювання ведучої телемарафону “Єдині новини” Ольги Нємцевої в ефірі 18 жовтня 2023 року. Під час розмови з радником керівника Офісу президента Михайлом Подоляком вона прокоментувала поведінку Путіна словами: “Дуже схоже на аутизм”.
Такі фрази – це не просто “необережність”. Це класичний приклад мовного ейблізму: коли реальний медичний стан, який стосується мільйонів людей у світі, використовується як образа, діагноз і, що ще страшніше, як синонім неадекватності. Після виходу ефіру в соцмережах і правозахисному середовищі почалася хвиля критики. Свою позицію висловили медіаекспертки, зокрема членкиня Комісії з журналістської етики Ліза Кузьменко, яка наголосила: такі слова несумісні з журналістською етикою й основами поваги до людської гідності.
Національна рада з питань телебачення і радіомовлення визнала висловлювання ведучої упередженим і некоректним щодо людей з аутизмом. Після роз’яснювальної розмови Нємцева перепросила в ефірі, а згодом створила фільм “Нейровідмінні”.
Цей випадок показовий, бо навіть у суспільстві, яке воює за свободу й людську гідність, упередження щодо людей з інвалідністю досі сприймається як щось “не дуже серйозне”. Слова мають вагу. І, якщо хтось досі вживає діагнози як приниження, це не просто образа, це ще одна цеглинка в стіні, яка розділяє людей на “нормальних” і “не таких”.
Міжнародний контекст
У світі дискримінацію, упереджене ставлення або знецінення людей з інвалідністю дедалі частіше визнають системною проблемою, яка є порушенням прав. Це закріплюється як у міжнародному праві, так і в законодавствах окремих країн.
Зокрема, Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю, яку Україна ратифікувала 2009 року, зобов’язує держави викорінювати стереотипи, упередження і шкідливі практики щодо людей з інвалідністю в усіх сферах життя (стаття 8 – Awareness-raising). Конвенція прямо говорить про необхідність формувати повагу до гідності, індивідуальності та внеску людей з інвалідністю в суспільство.
Канада, Велика Британія, США, Австралія й інші країни вже інтегрували у своє законодавство не лише заборону дискримінації за ознакою інвалідності, а й визнання терміна ableism. Наприклад, в Американській психологічній асоціації діє офіційний гайд щодо безстигматизувальної мови, де ейблізм вважається формою мови ворожнечі.
Чому це важливо для України?
Україна вже зробила низку важливих кроків у напрямку захисту прав людей з інвалідністю – від ухвалення законів до впровадження інклюзивної освіти. Проте ейблізм досі залишається “невидимою нормою”, особливо в таких сферах, як медіа, освітні програми та публічні політики.
Це питання також безпосередньо пов’язане з євроінтеграцією. У межах виконання Угоди про асоціацію з ЄС та адаптації українського законодавства до acquis communautaire* і Україна має забезпечити реальну рівність і недискримінацію – включно з боротьбою з ейблізмом. Країни-члени ЄС очікують, що Україна не лише формально ратифікує міжнародні документи, але й активно втілюватиме їхні положення в політиці, культурі та освіті.
Якщо держава справді прагне до інклюзії та рівності, важливо:
- визнати ейблізм системною проблемою, а не “особистою бідою” окремих людей;
- проводити освітні кампанії про дискримінацію за ознакою інвалідності;
- переглянути стандарти мови та образів у медіа, школах, державних структурах;
- і головне – залучати самих людей з інвалідністю до розроблення, ухвалення та реалізації рішень, що стосуються їхнього життя. Раніше це правило звучало як “нічого про нас без нас”, а нині – “нічого без нас”.
Такі зміни не тільки допомагатимуть дотримуватися міжнародних зобов’язань, але й рухають Україну до європейських стандартів, де інвалідність не є приводом для виключення, а суспільство не боїться інакшості.
*Acquis communautaire – це сукупність прав та обов’язків, які зобов’язані прийняти всі країни-члени Європейського Союзу. Це понад 100 тисяч сторінок законодавства ЄС, включно з договорами, законами, рішеннями Європейського суду та принципами політики.
Яна Радченко