Київський водоканал бере на роботу людей з інвалідністю. Вони відповідають на дзвінки і скарги споживачів. Більше працюють з документами та завжди відчувають себе потрібними і задіяними в процес великого підприємства.
Лідії Махсма – 25, і вона вже 2 роки перша спілкується з усіма клієнтами Київводоканалу. Опрацьовує заявки, допоможе і підкаже споживачам, що треба. Утім за високою стійкою мало хто бачить: Ліда на інвалідному візку. Дівчина каже, що їй пощастило – вакансію знайшла одразу після інституту. Але багато її друзів з інвалідністю роками поневіряються у пошуках роботи.
Нині з 7 тис. працівників водоканалу – три сотні людей з порушенням опорно-рухового апарату чи слуху. На роботу приймають незалежно від віку та стану здоров’я. Головне: бажання людини працювати. А мотивації новеньким фахівцям не бракує.
Цьогоріч в Україні було понад 40 тис. безробітних людей з інвалідністю. Влаштуватися на роботу вдалося лише 11 тисячам. Хоча за законом, у кожній компанії на 100 робочих місць має бути 4 для працівників, які мають проблеми зі здоров’ям.
Бізнес норм не дотримується, бо щоб створити умови для таких робітників – потрібні гроші.
Інша проблема – як доїхати на роботу, до прикладу, на візку. Якщо у Водоканалі для сотні працівників створили необхідні умови – широкі робочі місця, облаштовані туалетні кімнати та пандус, то на вулиці їх щодня чекає смуга з багатьма перешкодами.
Мюнхен – найзручніше місто для людей у візках. За державні кошти людям з інвалідністю закупляють спецтранспорт з підйомником. Усі зручності є у громадському транспорті. А ще держава платить підприємцям, аби вони брали на роботу людей з інвалідністю.
Натомість у нас – суспільство суцільних бар’єрів: біда на роботу влаштуватися, біда до неї дістатися, біда – знайти розуміння серед колег, бо до тебе здебільшого ставляться як до неповноцінного працівника. І спочатку слід змінювати навіть не законодавство, а ставлення один до одного.