Кожна медаль збірної України на “Іграх Нескорених 2025” — це історія незламності. Наші захисники Артур Милін і Валерій Одайник пройшли через клінічну смерть, втратили кінцівки, але не зламалися. Спорт став частиною їхньої реабілітації, і вони прагнуть поширювати цей досвід.
Артур Милін і Валерій Одайник — медалісти збірної України на “Іграх Нескорених 2025”, де наша команда увійшла в три найкращі за кількістю отриманих нагород. Артур виборов золото у плаванні, бронзу в біатлоні та бронзу в командній грі з баскетболу на кріслах колісних. Валерій здобув срібло у веслуванні на тренажерах, бронзу в лижних перегонах стоячи та ще одну бронзу у складі нашої команди з волейболу сидячи.
Валерій Одайник після одного з нагороджень. Фото надане Валерієм Одайником
Артур Милін — володар бронзи в біатлоні. Фото надане Артуром Миліним
Обоє чоловіків зазнали важких поранень під час захисту України від росіян на Донеччині. Обоє пережили клінічну смерть, низку операцій. Артур втратив одну ногу, Валерій — одну ногу вище коліна, на другій нозі втратив стопу, втратив палець на правій руці.
Уперше ми спілкувалися з Артуром і Валерієм восени 2023-го, незадовго після їхнього протезування.
Захисники отримали надсучасні протези завдяки спільній програмі Благодійного фонду BGV та уряду Естонії, що передбачає безкоштовне протезування українців, які втратили кінцівки внаслідок бойових дій в Україні.
І Артур, і Валерій займалися спортом ще до великої війни. Артур зі студентства любить паверліфтинг, Валерій був викладачем фізичного виховання і тренером баскетбольної команди Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Водночас чоловіки переконують: для реабілітації спортом абсолютно не обов’язково бути професійним спортсменом, це можливість для всіх.
“Ігри Нескорених” ― міжнародний захід, який проводить заснована британським Принцом Гаррі “Фундація Ігор Нескорених” (Invictus Games Foundation). Захід покликаний допомагати у реабілітації поранених, травмованих військовослужбовців та ветеранів. Перші “Ігри Нескорених” відбулися 2014 року. Україна бере участь у змаганнях з 2016 року.
Цього року вже сьомі “Ігри Нескорених” (та п’яті для України) відбулися 8-16 лютого 2025 року у канадських Ванкувері та Вістлері. Українська збірна, що налічувала 35 чоловіків і жінок, здобула 32 медалі. За кількістю медалей Україну обійшли тільки США та Австралія.
“«Ігри Нескорених» ― це не про медалі, а про відновлення”
“Найголовніше в цьому спортивному заході ― що це не змагання, це не про спорт, а саме про відновлення і реабілітацію”, ― починає розмову Артур Милін, володар двох бронзових і однієї золотої медалі на “Іграх Нескорених 2025”, науковий співробітник Інституту сорбції та проблем ендоекології НАН України, кандидат хімічних наук, ветеран, який був солдатом 131 батальйону 112 бригади тероборони й отримав важке поранення в селі Терни на Донеччині.
За словами Артура, саме цим і класні “Invictus Games”: неважливо, наскільки ти успішний і в якому саме виді спорту. Якщо ти фізично активний, тебе цікавить цей спосіб реабілітації, ці змагання ― для тебе.
“Девізом змагань для мене було to have fun”, ― каже Артур Милін. Водночас він зазначає: спорт ― це непросто, він вимагає постійної роботи й долання труднощів. Усі оплески стадіону для ветеранів і військових з пораненнями ― цілком заслужені.
Саме Артур Милін та Ілля Пилипенко принесли цього року перші медалі нашій збірній на “Іграх Нескорених”.
“Мої змагання почались в командному виді спорту ― баскетболі на кріслах колісних. Так вийшло, що я грав не в складі збірної України, а в складі Unconquered. Це такий тип команди, коли учасники з різних країн збираються і грають разом”, ― пояснює Артур.
Артур Милін (перший ліворуч) святкує перемогу у баскетболі на кріслах колісних
Він ділиться враженням: “Це було просто неймовірно. У команді були я з Іллею Пилипенком та американці. Ми зустрілись уперше орієнтовно о 7:00, а наш матч мав бути о 8:00. Ці американські хлопці також тільки зранку дізнались, що гратимуть в Unconquered. І ми просто домовились: «Давайте розважатись, ніхто ні на кого не тисне, ніхто нікого не повчає». Ми просто виїхали отримувати задоволення від гри, розуміючи, що шанси у нас дуже малі”.
Урешті команда Unconquered вперше в історії “Ігор Нескорених” виборола медаль: стали бронзовими призерами. Кожен учасник команди таким чином приніс по медалі своїй збірній у перший змагальний день.
“Підтримка від стадіону була неймовірною, бо ж прикольно вболівати за збірну якихось людей з різних країн, які ніколи не бачилися, але показують результат. І ми з Іллею були щасливі. Це був для мене реально один з найкращих днів у житті. Просто так зібратися зранку, не маючи надії ні на що, і вийти в дамки ввечері”, ― радіє Артур.
Артур Милін отримує першу медаль на “Іграх Нескорених 2025”
Чоловік називає себе жартома амбасадором України в інших командних видах спорту, тому що за інші дні змагань пограв ще у чотирьох командах Unconquered.
В одиночних змаганнях Артур Милін виборов також “бронзу” в біатлоні та “золото” у плаванні 50 м брасом.
Що таке “пощастило”
“Я це називаю пощастило. Але коли люди кажуть: «Та ну, як так пощастило?» То я починаю уточнювати, що мені пощастило знайти тренера, знайти людей, які були зацікавлені мені допомогти й підказали, що робити. Пощастило з сім’єю, яка заохочувала всі тренування, пощастило з підтримкою друзів, оточення. З цим пощастило і це все мені дозволило досягнути високого результату”, ― коментує Артур Милін.
Артур Милін під час змагання з плавання. Фото надане Артуром Миліним
“Гордість за те, що можеш показати світові незламність своєї нації”
Валерій Одайник, військовослужбовець, капітан 143 навчально-тренувального центру “Поділля”, зазначає, що на початку змагань у Канаді усіх переповнювали емоції: “Велика гордість за те, що представляєш свою країну і можеш показати світові незламність своєї нації. Донести, що ми боремося з жахливим ворогом, покладаємо все, що маємо, щоб убезпечити свою країну і своїх близьких від тої біди, яку несе нам агресор”.
Валерій ділиться, що на змаганнях відчував вантаж відповідальності за те, що представляє свою країну.
Валерій Одайник (крайній ліворуч) з засновником “Ігор Нескорених” принцом Гаррі
“І це був виклик для себе: показати самому собі, що на щось здатен. Що ти подолав певний рубіж і вже перебуваєш на певному етапі відновлення, зовсім не на такому, на якому був при пораненні”, ― наголошує чоловік.
Військовий вирішив брати участь у змаганнях насамперед для себе: щоб самому собі довести, що втрачаючи щось одне, ти здобуваєш щось інше. Це боротьба з самим собою, каже Валерій.
“Протягом року у нас була підготовка до цих Ігор і у мене в період між зборами були операції. На одних зборах під час тренування зламав ребра. Знову була боротьба з самим собою, щоб відновитися і до змагань прийти в максимально найкращій формі. Бо ти знову йдеш на операцію, знову з протезів переходиш в крісло колісне. Буквально за тижні два-три до того, як їхати в Канаду, я знову став на протези й почав заново ходити”, ― розповів Валерій Одайник.
Заклик до побратимів: усе досяжно!
Ще один важливий мотив участі в “Іграх Нескорених” для обох чоловіків ― показати приклад своїм побратимам в Україні.
“Показати побратимам, які зараз у такому стані, в якому ти був після поранення, що ти зараз цю планку взяв, тож насправді усе можливо”, ― каже Валерій.
Валерій Одайник (крайній ліворуч) під час командної гри. Фото надане Валерієм Одайником
Такої думки й Артур Милін. Він пригадує, що перед змаганнями діаспора України в Канаді організувала благодійний аукціон, на який попросила учасників української збірної передати особисті речі. Артур передав кофту, у якій починав свої тренування і провів певний період реабілітації. Художниця з Києва допомогла відобразити на ній шлях Артура до “Ігор Нескорених”: з серпня 2023 року по травень 2024-го, коли пройшов відбір у нашу збірну, він узяв участь у близько 20 змаганнях з різних видів спорту.
“Це було і плавання, і волейбол, і штанга, і гирьовий спорт, і кульова стрільба. Це були різні міста, різні дні. Тож «Ігри Нескорених», безумовно, ― це круто і дуже потужно. Але і в Україні дуже багато організацій, які розвивають адаптивний спорт і дають змогу змагатись, отримувати ті самі емоції та новий досвід. Це все також безкоштовно: організатори намагаються забезпечувати і транспорт, і проживання, і харчування”, ― розповідає ветеран.
Тому, переконує Артур, інклюзивний спорт в Україні є як для новачків, так і для тих людей, які вже мають певний досвід. На заходах Інваспорту (це система фізкультури та спорту осіб з інвалідністю, що функціонує в Україні на державному рівні, ― ред.) можна отримати офіційний спортивний розряд. Артур закликає всіх військових з пораненнями не нехтувати такими можливостями.
Найголовніше золото змагань
На думку Артура Миліна, головна медаль нашої збірної на “Іграх Нескорених 2025” цих змагань ― це золото Сергія Гордієвича. Він зазнав тяжкого поранення, має травму спини і не має контролю над своїми ногами. На тренувальному зборі команди в Буковелі спробував лижі.
“Два дні покатав і думав, що в нього нічого не вийде. Але тренери продовжили наполегливо його вмовляти спробувати ще. І врешті людина приїхала на змагання в Канаду і виборола золото. Я вважаю, що це найцінніше золото з усього набору медалей, що має наша команда. Бачити радість його доньки, бачити його емоції, коли він каже, що нарешті зміг відтворити той досвід, який мав до поранення, спускаючись на звичайних лижах, ― це, напевно, найголовніше”, ― вважає Артур.
Чому спорт важливий для реабілітації
Валерій Одайник, який до служби в ЗСУ викладав фізичне виховання і був тренером баскетбольної команди університету імені Огієнка, звертає увагу на те, що спорт дає різнорідний досвід.
Звична для поранених реабілітація ― це повторювані вправи у спеціально створених умовах, пристосованих для людей з інвалідністю.
“Завдяки спорту ми починаємо розвиватися в умовах, які для нас некомфортні. Це бар’єр, який треба подолати, ― і моральний, і емоційний. Але коли ми адаптуємося, пристосовуємося до таких умов, то стаємо більш підготовленими до побутових викликів. По життю це дуже допомагає”, ― переконаний Валерій Одайник.
Ігровий момент під час змагань з волейболу сидячи. Валерій Одайник тримає м’яч. Фото надане Валерієм Одайником
Артур Милін також звертає увагу, що “Ігри Нескорених” заохочують до сімейної реабілітації. Його близька людина відвідувала тренування з одного з видів спорту разом з ним, заохотила Артура брати в цьому участь. А він, своєю чергою, ― заохотив приєднатися друга.
“У той самий волейбол сидячи грають і здорові люди. Просто сідають поруч, просто перекидають м’ячик. Потім уже починають змагатись, грати вже в більших складах команд”, ― каже ветеран.
Артур продовжує: “Але головне, що емоції ти отримуєш ті ж самі, що у грі у волейбол стоячи. Треба мати і реакцію, і сильну подачу, і під правила підлаштовуватись, розуміти, як перехитрити свого опонента. Це дуже цікаво і дуже захоплює. І коли ти в процесі гри, то взагалі не розумієш, на ногах ти чи не ногах. Тебе це вже не хвилює”.
Крім того, участь у спортивних змаганнях дуже сприяє соціалізації.
Артур пригадує, як у початковий період реабілітації відвідав свого протезиста і на стандартне запитання про те, скільки годин на день користується протезом, відповів, що дві години. Тоді чоловік справді вдома майже завжди пересувався на милицях.
“А тепер мій час на протезі не дві години, а шість-вісім, тобто майже постійно”, ― каже Артур.
“Ігри Нескорених” цьому дуже посприяли. Артур наводить приклад: коли втратив ногу, то думав, що більше ніколи не їздитиме потягом. А виявилося, що треба їхати на навчально-тренувальний захід у Самбір Львівської області.
Артур Милін виступає у складі команди Unconquered. Фото надане Артуром Миліним
“І ти хочеш не хочеш, а їдеш на той потяг, сідаєш, якось уже пристосовуєш себе нового до старих ситуацій, які в тебе були попередньо. І розумієш, що в принципі пристосуватись можна, і нічого такого складного немає. Це суттєво вплинуло”, ― ділиться ветеран.
Тож тепер він просто не уявляє, як це два тижні сидіти вдома або рухатися на милицях.
“Життя стало таким активним, що в тебе просто варіантів немає сісти, розслабитися, нікуди не виходити п’ять днів. І мені хотілось би, щоб так було у всіх, бо знаю хлопців, які бояться пересуватись взимку. У мене таке саме було. Але для того ми й маємо досвід тих, хто дістав поранення раніше за нас, ― треба ним користуватися”, ― підсумовує Артур Милін.
Поштовх для розвитку адаптивного спорту в Україні
Цього року “Ігри Нескорених” уперше відбулися у гібридному форматі, з поєднанням зимових і літніх видів спорту. На думку Артура Миліна, поява нових зимових видів спорту в програмі дала поштовх розвитку цього напряму в Україні.
Учасники збірної почали тренуватися ще влітку минулого року в Буковелі, бігові лижі тренували на роллерах, сноубордисти тренувались в Києві на балансборді. А вже під час перебування в Канаді тренери постійно збирали зворотний зв’язок від учасників команди “Нескорених” ― щоб удосконалювати процес підготовки і донести аспекти, які варто поліпшити, закладам в Україні.
“Ігри Нескорених” ― це реальний поштовх для розвитку адаптивного спорту в Україні, вважає Артур Милін. І саме ветерани можуть давати цей поштовх, каже він.
“Іноді необов’язково мати великі кошти, або якесь суперобладнання, або суперспортзал, бо реально волейбол сидячи ― це сітка, один м’ячик, стандартний дитячий спортзал ― і вже можна грати”, ― наводить приклад Артур Милін.
Валерій Одайник зазначає також, що планує і далі займатися спортом і залучати по максимуму до нього інших поранених військових.
Валерій Одайник під час командних змагань. Фото надане Валерієм Одайником
Водночас військовий наголошує: важливо, щоб ветеранів і військових з інвалідністю долучали до інклюзивних проєктів. Про це він зазначив і під час зустрічі з обласною владою Хмельниччини, коли учасників збірної вітали з перемогами. Щоб проєкти доступності були не паперові, а реальні, це особливо потрібно на рівні невеликих громад.
А ще нашим Нескореним у Канаді було дуже важливо відчувати підтримку діаспори та канадців.
“Нам казали: «Ми розуміємо, що ви себе захищаєте. Ми підтримуємо те, що ви робите». Для мене це дуже важливо. Знати, що ти не один і ти ухвалив правильне рішення боротись. Так, ти втратив частину здоров’я, але воно того варте”, ― підсумовує ветеран Артур Милін.
Ольга Стукало