Фото: Олени Худякової / АрміяInform
«Саме в нашому відділенні гостро відчуваєш важливість простих людських реалій; справжні складові щастя; цінність того, що в тебе є руки, ноги, можливість бачити, чути, самостійно пересуватись. Це велике щастя! І коли бачиш наших поранених хлопців, то хочеться робити свою роботу максимально ефективно. Вони це відчувають».
Так говорить начальник відділення післягострої та довготривалої реабілітації ГВКГ полковник медичної служби Христина Табакарь. На цій посаді вона із серпня 2023 року. У ЗСУ служить уже 27 років.
Відділення, яким вона керує, займається реабілітацією поранених і травмованих військовослужбовців внаслідок російсько-української війни. Відмічає, що навантаження на відділення зростає в геометричній прогресії.
Про особливості реабілітації військовослужбовців після важких поранень, специфіку протезування, важливість роботи із психологом і виклики, які очікують нашу державу в контексті роботи з ветеранами, запитувала кореспондентка АрміяInform.
Відділення, яке очолює Христина Табакарь, здійснює для військових комплексну медико-психологічну реабілітацію шляхом злагодженої роботи команди. Має власний позитивний практичний досвід ефективної реабілітації, власні протоколи, рекомендації.
— Мені дуже імпонує, що хлопцям у нас подобається, як у мемі: так затишно, по-домашньому, інколи жартують вони (усміхається). Після проходження курсу реабілітації багато хлопців для повторного курсу обирають саме наше відділення. Ми з радістю їх зустрічаємо. Клінічні випадки, на які орієнтовано наше відділення, потребують періодичної реабілітації, нормалізації та корекції функціонального фізичного та психічного станів. Це переважно ампутації, важкі скелетні травми, важкі переломи, які потребують реабілітації не лише на місяці, а й іноді на роки. Наприклад, є фізіологічним, що кукси протягом деякого часу змінюються, і військовий знову звертається до нас. Важливо, що є таке відділення, як наше: є куди звернутися, військовий відчуває турботу, важливо, що ти не сам, — говорить Христина Іванівна.
Процес протезування для військового — це складний та енергозатратний шлях, який він має пройти. Військовослужбовець у цей період орієнтований на багатовекторну взаємодію: і з протезними центрами, і водночас на активну роботу з фізичними терапевтами, і з психологом відділення.
— Свого часу я думала, що робота з ампутованими кінцівками — це достатньо просто: ампутували ногу, після загоєння тканин спеціалісти підготують протез, і людина швидко встала на цей протез і пішла далі жити своїм життям. А насправді лише передпротезна підготовка займає декілька місяців. У найкращому випадку — до місяця, за умови, якщо ампутація не складна, і за умови відсутності ускладнень, якщо кукса нормально заживає, — то до місяця. Наш найбільш яскравий випадок — коли ми поставили пацієнта на навчальні протези та почали процес навчання ході за трішки менше ніж 4 місяці. Пацієнт був з ампутацією всіх чотирьох кінцівок. За 3 місяці, які пацієнт перебував у відділенні, фахівці з реабілітації якісно підготували кукси та розпочали процес навчання з користування протезами, — говорить Христина Табакарь.
— Це неймовірно сильний, мужній військовослужбовець. На війну пішов свідомо, дістав важке поранення в березні 2024 року обох верхніх кінцівок, нижніх кінцівок, черепно-мозкове поранення, обмороження обох кистей та стоп з розвитком гангрени. Згодом кінцівки довелося ампутувати. Військовому в 54 роки довелося спочатку вчитися робити на перший вигляд такі прості, але водночас такі складні речі — ходити, їсти за допомогою протезів. Справжній боєць дуже завзято займався, і з ним постійно була його вірна дружина. Олексій і Олена… вони для нас як єдине ціле, як приклад надзвичайної мужності, сили людського духу і тіла… — розповідає заввідділення.
«У протезних центрах черга на 1,5-2 тисячі людей»
Відділення післягострої та довготривалої реабілітації тісно співпрацює з низкою протезних центрів: і державних, і недержавних. Сумарно — із близько 15 протезними центрами. Це і Центр протезування «Без обмежень», клініка Стеценка, ProtezFoundation, Укрпротез. Також, зі слів Христини Табакарь, працюють із протезними центрами, які поки що не дуже відомі, але які зарекомендували себе дуже непогано: «Орто-Про» чи Antis-Orto.
— Військовим надають можливість побувати в різних протезних центрах, — зазначає вона. — Це їхнє законне право — обирати найкращі послуги. Як правило, критерієм вибору є швидкість і якість стосовно отримання протеза. У досить відомих протезних центрах дуже велика черга: 1,5–2 тисячі людей. Тобто це приблизно десь до пів року треба чекати, поки до тебе тільки дійде черга для того, щоб приїхати на примірку. А от протезні центри, які не дуже відомі, одразу роблять примірку і одразу готують комплектуючі. Там хлопці вже за місяць можуть отримати навчальний протез. І це дуже часто є таким критерієм вибору для наших військових.
Чи справляється ця індустрія з виробництва протезів з потоком поранених? Христина Табакарь відповідає заперечно:
— Не справляється. І напрям треба якось посилювати. Нині багато протезних центрів. Проблема в тому, що кожен випадок — індивідуальний, і потрібні різні складові. В Україні їх немає, ми їх не виготовляємо, змушені чекати з-за кордону: Німеччина, США тощо.
В Україні нещодавно з’явилася фірма «Ольбіонікс», дуже молода, лише почали роботу. Вони виготовлятимуть біонічні протези для хлопців. Важливо, що це біонічні протези саме верхніх кінцівок. Бо якщо нижні кінцівки виготовляють майже всі протезні центри, і таке протезування має великий досвід світовий, то з верхніми кінцівками дуже і дуже важко. Так, у світі є протезні центри, які виготовляють верхні кінцівки, але світ просто не стикався з такими викликами, як у нас, — у них їх мало. Зазвичай це бойова патологія верхніх кінцівок… Тому Україна в контексті цього досвіду може дати фору будь-якій країні іншій. Але, на жаль, таким шляхом…
«Люди змінюються після роботи з психологом»
Зі спостережень Христини Табакарь, із більшою приязню йдуть до психолога саме пацієнти-іноземці (іспаномовні та англомовні, зокрема).
— Вони з великим розумінням виконують усі вправи. У нас у відділенні просто такий психолог, що вона за характером настільки відкрита, щира і настільки легка в спілкуванні, що може знайти підхід до кожного. Вона з одним може пожартувати, з іншим може знайти слова, які він хоче в цей момент чути. Це, мабуть, такий дар, талант… Когось може пожаліти, комусь може стати за маму, а також може знайти необхідні слова мотивації тим, хто розгубився або відчуває відчай. Розкажу про один з незвичайних випадків, який яскраво демонструє необхідність у професійній допомозі психолога. Рік тому до нас надійшов пацієнт, який близько року сидів в інвалідному візку, і його процес реабілітації зайшов у глухий кут. У нього була ампутація одної гомілки та перелом іншої.
— Як виявила наш психолог, цей пацієнт мав хибне переконання, що інша неампутована кінцівка в нього ніяк не зможе залікуватися, і що якщо він стане на цю ногу, то вона знову в нього зламається. Тобто за нормальної кукси, вже готовій до ходи на протезі, саме неопрацьовані хибні переконання на психологічному рівні унеможливлювали подальшу фізичну реабілітацію. Пацієнт був переконаний у тому, що вже ніколи не зможе стати на протез, а якщо стане — то кістка другої ноги буде руйнуватися. Він надійшов у відділення із думкою, що і все його подальше життя — це крісло колісне.
Пані Христина продовжує:
— Під час спілкування наш психолог спитала: «Як ви вважаєте, що або хто вам допоможе вертикалізуватися і встати з крісла?» Пацієнт відповів: «Була лише одна людина, це бабка в Макарові, я до неї завжди ходив, і вона мені допомагала у складних ситуаціях життя. Але натепер її вже, мабуть, і в живих немає. Моє життя вже колісне. Все хороше закінчилося назавжди». Психолог порадилася з лікарем, розказала про свою незвичайну тактику опрацювання хибних переконань пацієнта, який погодився. Тоді наш психолог сказала, що в неї була родичка з таким даром, і що вона проходила курси біотерапевта. Запропонувала «почаклувати» над ногою в стилі «ахалай-махалай», покрутила руками, сказала, що вона володіє сильною енергетикою, і запевнила: «Все, тепер ви можете спробувати». І він спробував. І став на протез. Щобільше, став хорошим мотиватором для інших хлопців у палаті. Став прикладом сили для них, — говорить про таку «історію зцілення» пані Христина.
Це, каже, ще один доказ того, що люди змінюються після роботи з психологом. Є й інша історія — теж про результат.
— Військовий, невисока ампутація верхньої кінцівки. Немає одного ока, інше — теж зазнало кульового ураження, на ньому стрімко падає зір і формується катаракта. Військовий одружений, має доньку. Але дружина не обрала шлях завжди бути поруч із чоловіком, а залишила його. Це викликало депресію, він важко переживав зраду… Але наш психолог знайшла підхід до нього — і він зміг «переварити» і відпустити цю історію. Тепер він є прикладом сили і мужності для інших, має неперевершене почуття гумору, підтримує інших, налаштований на подальше лікування свого ока, працює зі своєю кінцівкою, отримав навчальний протез, працює і з ним.
«Вдома жити набагато складніше, ніж вони уявляли»
Христина Табакарь констатує, що життя після життя у відділенні реабілітації для військовослужбовців може бути дещо складнішим.
— За межами лікувального закладу, за відгуками військових, жити набагато складніше. Є реальність, в якій немає рівних асфальтових доріг і по яких дуже важко ходити на протезах, немає пандусів, обладнаних ліфтів, соціального супроводу, де важко знайти роботу, а інколи немає й простого людського розуміння потреб осіб з інвалідністю, інклюзійної культури. І це такі питання, з якими в майбутньому наше суспільство зіткнеться. І над цією проблемою треба буде працювати, бо на сьогодні поки що не вирішено нічого, — говорить заввідділення.
Пані Христина переповідає історію трьох військовослужбовців, котрі на російсько-українській війні втратили обидві верхні кінцівки. Двоє з них віком до 30 років.
— Вони обидва з Донеччини: Авдіївка, Маріуполь. Обом немає куди повертатися. І постає питання: в обох у них є протези, по одному закрили всі питання, звільнили з військової служби, направили документи для отримання групи інвалідності, — а куди тепер?.. Куди його виписувати? Йому немає куди йти, і він абсолютно, на 100% залежить від сторонньої допомоги. Він поки що перебуває в нас, зараз по ньому вирішується питання… Є люди, які знайшли йому квартиру, і є людина, яка має можливість оплачувати ту квартиру впродовж року. Але все одно йому потрібна людина, яка допоможе йому одягти той протез, зранку сходити в туалет, попити води, закрити двері на ключ і все таке інше.
Але це тимчасове розв’язання проблеми однієї людини. На мою думку, потрібно розвивати соціальний супровід, програми підтримки ветеранів на державному рівні. Вони захистили нас, думаю, що буде справедливим, щоб держава попіклувалась про них і створила нові можливості для їхньої самореалізації. Ці хлопці здатні творити великі справи.
Поради для військовослужбовців щодо реабілітації психологічної та фізичної від Христини Табакарь
Колаж АрміяInform
Як цивільним толерантно комунікувати з військовими із важкими пораненнями
Колаж АрміяInform
Людмила Кліщук, Олена Худякова
Фото Олени Худякової та з особистого архіву Христини Табакарь