Фото: ТСН
У 2014 році після мінометного обстрілу на Донеччині Вадим втратив руку й ногу і завдяки волонтерам отримав якісне протезування у США. «Маз» розповів, за яких обставин отримав поранення, хто допоміг йому реабілітуватися до мирного життя, а також поділився порадами, як не варто поводитися рідним бійця, аби не провокувати хлопців на конфлікти, інформує “Про все”.
Фото зі сторінки Вадима Мазніченка у Фейсбук
“Головне – не дивитися вниз”
Хлопець отримав поранення під час першого ж обстрілу їхньої позиції. Близько четвертої ранку тридцятого вересня Вадим почув жахливий звук і зрозумів ніби чогось не вистачає.
– Було таке відчуття наче не відчуваю руки й ноги… Перше, що прийшло на думку – не дивитися вниз, я прекрасно розумів, що цю картинку запам’ятаю на все життя. Тому вирішив, що треба перемотатися (накласти джгути, – ред.) і глянув на праву руку, а там лише три середні пальці в порядку, інші – вивернуті, тоді зрозумів, що сам себе не обслужу. Почав повзти на ліктеві здорової руки, хоча зараз не розумію чому, інстинкт, мабуть, – розповідає Вадим.
Коли хлопець зрозумів, що самотужки він нічого не зробить, почав кликати на допомогу.
– Коли прибігли хлопці і надали першу допомогу, я просив передати батькам, що їх люблю. У той момент здавалося, що не виживу, бо в нас не було навіть машини для евакуації. Ті «нісани», які видавали, то на них свої ж*пи возило командування десь на мирній території, – пригадує хлопець.
Після поранення Вадим потрапив до госпіталю в тоді ще Дніпропетровську, де місцеві лікарі намагалися врятувати ногу, але час від часу в операційній зникало світло й медикам нічого не вдалося. Руку лікарі хотіли врятувати вже в Одесі, але відірвану снарядом кінцівку просто не було як пришити, тому теж відрізали. Три місяці хлопець провів у госпіталі в Одесі, там отримав групу з інвалідності. Найважче для Вадима було порозумітися з рідними. У нього з’явилося таке враження ніби рідні не розуміють бійця і занадто опікуються пораненим.
– Я не вступав у відкритий конфлікт із ріднею, попросив прислати до мене психолога. Хотів отримати відповідь: Чи потребую психологічної допомоги? Після спілкування із лікаркою вона встала і подякувала мені. Виходить, що я сам допоміг психологу, а це означає, що зі мною все нормально, – пояснює хлопець.
Фото зі сторінки Вадима Мазніченка у Фейсбук
Як реабілітуватися?
Порада 1: Сходити до психолога
У першу чергу це потрібно зробити батькам бійця. Психолог допоможе у конкретних ситуаціях і підкаже, як правильно спілкуватися з хлопцями, що повернулися з війни.
– Я колись сказав батьку: «Сходи до психолога, бо ти мене не розумієш і те, як поводишся – не нормально». Проте, як більшість людей, він боявся цих лікарів. Але не варто такого робити, адже психологи не ставлять діагноз, вони дають чітку відповідь на поставлені питання: «Як спілкуватися із сином, що повернувся з війни», – радить Вадим.
Хлопець запевняє, що піти на сеанс до психолога – це те ж, що й отримати консультацію юриста, лікаря тощо, тобто тут немає нічого ганебного. Вадим Мазніченко впевнений, що такі консультації з батьками повинні проводити ще у військкоматах до того, як боєць повернеться додому.
Порада 2: Технічно створити комфортні умови, залежно від травм бійця
Батьки мають заздалегідь подбати про пандуси біля будинку, якщо це можливо. Будинок потрібно підготувати, щоб поранений боєць не почувався безпорадним.
– Коли хлопець повертається додому на візку, то щоб він не робив навіть зауважень батькам типу: «Чого ви не зробили пандус, або чому двері шириною 60 см, адже мій візок – 80 см». Адаптувати до потреб бійця треба все: від душу й порогів аж до вимикачів. Зробіть усе, щоб ветеран почувався нормально і міг робити елементарні речі самотужки, – коментує Вадим.
Що за жодних обставин не можна робити?
З якими б пораненнями не повернувся хлопець, він залишається тим, ким і був до війни. Якщо йому потрібна допомога, він сам прийде і попросить. Не оточуйте його тотальною опікою.
– Не треба говорити типу: «Синку, а давай я тобі куртку зніму». Це зайві слова, – пояснює Вадим.