Оксана Баландіна
Медсестра з Лисичанська Оксана Баландина розповіла “Телеграфу” свою історію
До великої війни 23-річна Оксана Баландіна працювала медсестрою у неврологічному відділенні Луганської дитячої обласної лікарні у Лисичанську. Повномасштабне російське вторгнення застало її на роботі – Оксана була на нічній зміні. Вдома на неї чекали семирічний син, п’ятирічна донька та коханий чоловік. Попри небезпеку, Оксана не евакуювалася – не могла залишити своїх пацієнтів. Вона продовжувала ходити на роботу — до того моменту, поки російська армія прицільно не обстріляла лікарню.
“Побачила снаряд, що стирчав із землі. Все сталося за секунду”
– Це сталося 2 березня – у мій, як виявилося, останній робочий день, – каже Оксана. – На щастя, більшість пацієнтів ми встигли вивезти. А тих, хто залишився, перевели ближче до бомбосховища. Наше лікарняне містечко росіяни фактично знищили. У палатах вилетіли вікна, нам перебили подачу газу та кисню. Я не постраждала, але продовжувати роботу в таких умовах вже було неможливо – ми навіть не могли надати людині допомогу у реанімації.
З того часу знаходилася вдома – разом із Вітею та дітьми ми практично не виходили з нашого так званого бункера – укриття на цокольному поверсі приватного будинку, який ми купили незадовго до початку повномасштабної війни. Росіяни інтенсивно обстрілювали Лисичанськ, і ми не знали, що гірше – сидіти у бомбосховищі чи спробувати виїхати та потрапити під обстріл.
Тим часом наші запаси продуктів почали закінчуватись, а більшість магазинів поблизу вже не працювали. Тому ми змушені були ходити по гуманітарну допомогу. Того дня, 27 березня, ми вийшли з дому саме за цим…
Разом з Оксаною та Віктором за гуманітарною допомогою пішов їхній друг. Повертаючись, вони вирішили скоротити шлях і пішли добре знайомою стежкою між річкою та дачними будиночками. Оксана йшла попереду і була першою, хто побачив снаряд, що стирчав із землі.
– Звісно, я його не чіпала. Все сталося за секунду, — каже Оксана. — Я тільки встигла гукнути чоловіка: “Заю, глянь!” І в цей момент стався вибух. Вітя з другом знаходилися далі, тож вони не постраждали. А я була зовсім поряд… Мене підкинуло у повітря, після чого я впала обличчям на землю. Мені здається, я весь час була притомна, хоча, можливо, й відключалася на кілька хвилин. Пам’ятаю, як відчула, що мені немає чим дихати. Я задихалася і намагалася в паніці розривати одяг – мені здавалося, що так стане легше.
Вітя намагався мені допомогти. Я ще не бачила своїх ніг, але бачила, як Вітя, розірвавши на собі футболку, намагався їх мені перев’язати. Хлопці викликали “швидку”, але вона не могла під’їхати до місця, де ми знаходилися. Тому Віті з моїм вітчимом, який зміг швидко приїхати, довелося довго нести мене на ношах…
Коли вони донесли мене до “швидкої”, дівчинка-фельдшер, яка була там, злякалася. Я не бачила себе, але, мабуть, видовище справді було моторошним… Я почала її заспокоювати. Сказала, що я також медик, і знаю, де мені краще поставити венозний доступ, як розрізати на мені куртку.
“Зрозуміла, що ніг немає, і попросила фельдшера вбити мене”
Тоді Оксана вже зрозуміла, що вона не має ніг.
– Я побачила свої роздроблені кістки, уявила, що цей жах побачать мої діти… І попросила фельдшера вбити мене, — згадує Оксана. – На той момент я справді не хотіла жити. Без обох ніг, без пальців на руці (я побачила, що їх також відірвало). Навіщо мені таке життя? Навіщо це моїм дітям, для яких я стану тягарем? Потім почав діяти препарат, який мені ввела фельдшер, і я ненадовго провалилася в сон… Отямилася вже в лікарні, де побачила свою маму. Вона медсестра і якраз була на зміні. Я тільки встигла її гукнути й знепритомніла.
Оксана втратила обидві ноги та чотири пальці на руці, багато крові. У лікарні, куди її привезли, залишався лише один лікар, і не було життєво необхідних для Оксани препаратів. Врятувати життя медсестри допомогли військові лікарі, які опинилися поряд. Через три дні Оксану вдалося евакуювати до Дніпра.
– Цей період був для мене найскладнішим. Деколи було зовсім нестерпно, — зізнається Оксана. — Прокидаючись уранці, я сподівалася, що це був якийсь страшний сон. Але потім бачила своє тіло та розуміла, що це жахлива реальність. Мені треба було вчитися жити наново і шукати в житті нові сенси. Допомогла підтримка рідних. Вітя та моя мама весь час були поруч. Вони розповідали мені історії людей, які теж втратили і руки, і ноги, але за допомогою сучасних протезів можуть вести практично повноцінний спосіб життя, навіть займатися спортом.
Оксана Баландіна: “Мені треба було вчитися жити наново”
Я боялася, що для дітей це стане серйозною психологічною травмою. Але Іллюша з Діаною стали для мене додатковою підтримкою. Спочатку вони, звісно, були розгублені. Коли їх вперше привели до мене в лікарню, і Іллюша сказав, що “мати не має ніжок”, Діана бадьоро відповіла: “Її вилікують, і в неї будуть інші ніжки”. Іллюша уважно її вислухав, дочекався від мене підтвердження, що все так і буде, і помітно повеселішав. І я теж – бо вже розуміла, що життя на цьому справді не закінчується. Воно продовжується, але стало трохи іншим.
“Іллюша з Діаною стали для мене додатковою підтримкою”, – каже Оксана
“Викладаючи відео, сама собі хотіла показати, що життя триває”
“Вчимося жити по-новому” — так Оксана написала в соцмережі TikTok, де до трагедії навіть не думала вести блог. Зараз у неї вже 35 тисяч підписників, які чекають на нові відео про те, як триває реабілітація. Оксана показує, як вчилася тримати баланс, правильно сидіти, пересідати з коляски на ліжко. Потім — як освоювала свої перші протези і як вчилася все робити однією рукою. Оксана зізнається: викладаючи перше відео, робила це насамперед для себе.
– Таким чином я, напевно, сама собі хотіла показати, що життя триває, — каже Оксана. – Навіть подумати не могла, що відео подивляться тисячі людей. І що стільки людей напишуть підбадьорливі коментарі та побажання. Але, мабуть, найважливішим для мене стало коротке повідомлення про те, що моє відео врятувало людину від самогубства. Я зрозуміла, що мій приклад може комусь допомогти, і вирішила вести блог.
Одне відео з блогу Оксани показали не лише українські, а й багато закордонних ЗМІ. Воно не про реабілітацію, а про… весілля, яке Оксана з Віктором зіграли прямо у лікарняній палаті у Львові. Оксана зізнається – думок про свято на той момент не було. Реєстрація шлюбу була, скоріше, необхідністю – для того, щоб Віктор зміг виїхати разом з Оксаною до Німеччини, де вона мала проходити реабілітацію.
Оксана з Віктором одружилися у лікарняній палаті у Львові
Віктор з Оксаною хотіли просто розписатися, але волонтери зробили їм сюрприз, організувавши свято – з весільною сукнею, тортом та гостями.
Для Оксани та Віктора влаштували справжнє весілля
Потім у житті Оксани було ще багато знакових подій – нагородження президентом України медаллю “За врятоване життя”, від’їзд на реабілітацію до Німеччини, перші протези. Те, як до них звикала, і як, тримаючи за руку чоловіка, робила свої перші кроки, Оксана показувала у своєму блозі.
Оксана активно тренується
– Зараз у мене тимчасові навчальні протези, – каже Оксана. – Я активно їх використовую, але найближчим часом будуть нові – з електронними колінами. Дуже чекаю на цей момент. Також незабаром має з’явитися протез руки. Чоловік та діти зі мною, і це зараз найголовніше. Вони моя підтримка та опора. А я дуже рада, що можу бути підтримкою для людей, підписаних на мій блог.
Чоловік допомагає Оксані вчитися ходити на протезах
Оксана зізнається, що зараз її мрія – скоріше освоїти протези та повернутися додому – до мирного, звільненого від окупантів Лисичанська. І вона не сумнівається, що цей момент настане вже дуже скоро.
Дмитро Романов