«Це наш дім, і ми повинні його захистити», — каже 28-річний полтавець Дмитро Устименко. З початком широкомасштабного вторгнення чоловік залишив роботу IT-шником та взяв до рук зброю, щоб боронити свій дім Україну від навали окупантів. На найгарячішому напрямку фронту — під Бахмутом (де й зараз тривають бойові зіткнення) Дмитро втратив ногу. Зараз він тільки вчиться ходити на протезі, однак трагедія війни не змогла зламати захисника, пишуть «ФАКТИ».
«Зрозумів, що треба брати зброю та валити окупантів»
Дмитро Устименко добре зрозумів, що таке війна, ще з 2014 року, коли став займатися волонтерством та допомагати фронту. Далі було цивільне життя, робота в охоронних компаніях та IT-секторі.
Звістка про початок широкомасштабного вторгнення застала чоловіка під час відрядження на заході України. В той же день Дмитро вирушив до рідної Полтави.
«24 лютого я провів в дорозі. Бачив всі ці колони техніки, паніку у людей, які виїжджали на захід. Це було дещо страхітливо, коли ти їдеш з заходу на схід через всю країну, а всі їдуть навпаки зі східної частини на західну», — пригадує військовий.
Чоловік пішов до місцевого військкомату, але одразу до ЗСУ не зміг мобілізуватися — не було військового досвіду та воєнної спеціальності. А потім була Буча…
«Ми з хлопцями побачили новини про Бучу, всі ці катівні, численні випадки зґвалтувань. Тоді я зрозумів, що не має значення, є у мене якась спеціальність чи немає: треба брати зброю та валити окупантів», — каже Устименко.
Маючи досвід роботи в IT, чоловік зміг потрапити в підрозділ аеророзвідки, що виконує бойові задачі на півночі країни та Харківському напрямку.
Завдяки досвіду роботи в IT Дмитро потрапив в підрозділ аеророзвідки
Та Дмитро прагнув більшого.
«В січні 2023 нам сказали вирушати на Донецький напрямок. Ми з хлопцями тоді подумали: «Нарешті! Дочекалися», — згадує Дмитро.
«Бахмут перевершив все по інтенсивності боїв»
На сході чоловік потрапив в пекло на землі — на околиці Бахмута.
«Ми утримували позиції під цілодобовими обстрілами. Бахмут перевершив все. Інтенсивність боїв така, що не було хвилинки навіть перекурити», — пояснює військовий.
Позиції Дмитра та його побратимів з усіх боків були щільно оточені окупантами: справа збройні сили рф, зліва зеки-найманці з так званої ПВК «Вагнер».
«Виглядало це так: ідуть двоє військових, а за ними йде третій з автоматом. Він доводить їх до позиції, забирає з неї двох інших і уводить. Це точно виглядало так, як конвоїр веде зеків», — розказує чоловік.
Разом з побратимами Дмитро утримував позиції під Бахмутом довгих 12 діб. Однак у день, коли чоловік мав вийти на ротацію, він отримав важке поранення.
«За добу до поранення по нашій позиції працювали снайпери й ми не могли їх ніяк вибити. Єдине, чим можна було зарадити, щоб їх прибрати, це застосувати РПГ. Я вилажу з окопу, відбігаю на декілька метрів, по орієнтирах в темряві наводжуся і роблю пуск, потім біжу назад за новим снарядом, а хлопці в рацію мені доповідали, влучив я чи ні, та корегували вогонь. З третього пуску одного снайпера мені вдалося підбити, але мою позицію ворог запримітив.
Наступного дня на позиції заходили хлопці з іншої бригади, які мали нас замінити. Я думаю, що ворог просто помітив рух та дочекався, поки я відійду від позицій. Я відійшов від позиції метрів на 10 і почув одразу пуск. Обертаюся і бачу, що це конкретно по мені. Починаю тікати вправо і бачу, як снаряд змінює траєкторію, тікаю вліво, і він знову змінює траєкторію, і на останньому маневрі мене догнав. Швидше за все це був ПТУР. Це ж наскільки я їх дістав, що на мене одного використали ПТУР. Я вважаю — це рівень!” — іронізує військовий.
Після влучання снаряда, Дмитра відкинула потужна вибухова хвиля.
«Я намагався підвестися і зрозумів, що щось не так. Перевернувся на спину, піднявся на ліктях і побачив, як моя кров розходиться по білому снігу. Мені це тоді здалось навіть красивим. По суті мене врятувала рація: я доповів, що я „трьохсотий“, дав орієнтири побратимам і почав сам собі надавати першу допомогу. Якби рації не було, то, мабуть, мене група помітила б лише тоді, коли добралася до точки базування і зрозуміла, що я не дійшов», — пояснює Устименко.
Під щільним мінометним обстрілом Дмитра евакуювали.
«Є ті, хто „забив“ на війну»
А потім були лікарні, операції, та врешті ампутація.
«Не буду геройствувати. Коли я прийшов до тями й побачив, що зі мною трапилося, то перша думка була — напевно, краще б я був „двохсотим“… А потім життя тобі дає певні задачі й ти трохи змінюєш свій світогляд. Я став концентруватися на малих доступних цілях. Наприклад, щоб нога нормально загоїлася та не було реампутації, адже мінно-вибухова травма лишає великий ризик інфекції. А потім мене перевели в київську лікарню, де було більше людей з пораненнями, як у мене, і ця комунікація з людьми витягує, досвід передається. Найважче було не усвідомити, що ти без ноги, а робити ті речі, які ти робив раніше з ногою. І коли у тебе без ноги виходить якась побутова дрібниця, яку ти робив раніше, то починає потроху відпускати. Головне, не замкнутися», — запевняє Дмитро.
Після завершення реабілітації та протезування Дмитро мріє повернутися до свого підрозділу
Справжнім випробуванням для чоловіка під час реабілітації стали фантомні болі.
«Це максимально паскудний біль. Він майже не лікується медикаментозно і дуже індивідуальний. Спочатку я приймав ліки, а потім відмовився від них вже на другий тиждень після поранення. Я для себе прийняв рішення, що мені простіше змиритися з цим болем і він швидше пройде», — розказує військовий.
Дмитро впевнений в перемозі, однак вважає, що є багато українців, які могли б робити для неї набагато більше, ніж зараз.
«У нас є дім. Ми не у когось в гостях, ми вдома. І та самовідданість, з якою хлопці приймають бій — не передати словами. Єдине, що мене в цій ситуації напружує, це те, що для багатьох людей війна або вже скінчилася, або „десь там“. У нас велика кількість громадян, які допомагають армії. Але мені здається, що їх все одно менше порівняно з тими, хто просто „забив“ на цю війну. Особисто я не раз чув фразу про „ваш вибір“ і „ми вас туди не відправляли“. Це наш дім, і ми повинні його захистити. Якщо ти його не захищаєш, то це вже не твій дім», — резюмував військовий.
Після завершення реабілітації та протезування чоловік мріє повернутися до свого підрозділу, щоб і надалі служити задля перемоги.
Дізнатися більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу можна у спільноті EnableMe.
Світлана Симоненко, спеціально для «ФАКТІВ»