Екс-воротар рівненського «Вереса» взяв участь у Паралімпіаді-2024

Чоловіча збірна України з волейболу сидячи потрапила на Паралімпіаду всього лише третій раз за всю історію незалежності.

Переборов усе, коли, здавалося, життя втратило будь-який сенс

Екс-воротар «Вереса», футбольна кар’єра якого обірвалася через інвалідність, взяв участь у Паралімпіаді-2024 у складі збірної України з волейболу сидячи

З Парижа Андрій Сікальський повернувся без медалі. Звісно, дещо засмучений, але абсолютно не розчарований. Адже, виступивши на одних з найпрестижніших змаганнях світу, нехай і не на футбольних, як сподівався, втілив свою заповітну мрію. Ще в дитинстві уявляв себе воротарем збірної України з футболу, а сталося так, що у свої 38 років взяв участь у Паралімпіаді-2024 у складі збірної України з волейболу сидячи.

У перспективі світила зіркова кар’єра

До Паралімпійських ігор Андрій Сікальський уже двічі побував у Парижі. У складі команди ДЮСШ «Верес» виступав на міжнародному турнірі Кубок Жозе Карпентьєра. У 2003 році рівняни, серед яких були й вихованці тодішнього тренера і директора дитячої футбольної школи Володимира Поліщука, повернулися з Франції з головним трофеєм. Місцеві газети подали цю подію, як сенсацію, вийшовши з матеріалами під назвами «Український сюрприз» і «Несподіванка з України». До речі, футболом Андрій в 11-річному віці почав займатися, як твердить, завдяки своєму наставникові.

– У дитинстві з друзями зранку до вечора ганяли м’яча на шкільному майданчику, – згадує Андрій, – там мене якось і побачив мій перший тренер Володимир Петрович Поліщук і запропонував прийти на тренування в ДЮСШ «Верес». А оскільки я вирізнявся посеред інших високим зростом, мене відразу поставили на ворота.

Хлопець завжди відзначався неабиякою працелюбністю, викладаючись на максимум на кожному тренуванні. Отож не дивно, що Андрій невдовзі став у команді основним голкіпером. А в 16 років його і ще кількох вихованців Володимира Поліщука взяли в команду майстрів «Верес» (Рівне).

Кумиром Андрія був Едвін Ван Дер Сар

– Це була дуже хвилююча подія, – зізнається Андрій Сікальський. – На той час за рівненську команду грали такі видатні футболісти, як Володимир Новак, Сергій Вознюк, Віталій Шевчук, Роман Байрашевський, Сергій Сташко та інші, які мали досвід виступів у першій і вищій лігах. Ми, молоде поповнення «Вереса», рівнялися на них і намагалися грати на їхньому рівні.

А в мене, до всього, кумиром був ще й Едвін Ван Дер Сар. Мені подобалася його гра на лінії, а також – ногами, що на той час було рідкістю. Отож старався бути схожим на нього…

Старанність Андрія не змусила довго чекати на результати, відтак невдовзі впродовж сезону він був основним голкіпером ФК «Верес». А щоб мати більше ігрової практики, виступав за різні команди в чемпіонаті області.

Хтозна, можливо, молодий воротар рівненської команди колись навіть перевершив би свого кумира. Адже перед ним відкривалися широкі перспективи. Зокрема, після кубкового матчу, в якому «Верес» вибив з турніру команду вищої ліги «Закарпаття» (Ужгород), Андрій Сікальський мав шанс перейти з другої ліги відразу у вищий дивізіон. Утім, клубам не вдалося дійти згоди щодо його трансферу.

Напевне, якби відбувся перехід Андрія Сікальського в ужгородське «Закарпаття», в його житті склалося б усе по-іншому. Однак доля розпорядилася по-своєму.

Шлях випробувань і пошуків

Повернувшись зі служби в армії, яку проходив у десантній бригаді у Львові, Андрій у 2013 році під час гри у футбол з хлопцями у дворі свого будинку зазнав, на перший погляд, банальної травми.

– Але все скінчилося вкрай драматично, – зітхаючи, каже Андрій. – Мені ампутували ногу. Спочатку подумав, що життя у 27 років на цьому завершилося, і більше ніде не зможу себе реалізувати. Вибратися з депресійної прірви певною мірою допомогла підтримка від родини, друзів, близьких і навіть чужих людей, яких я не знав. Та й, напевне, футбол, який навчив ніколи не опускати руки, щоб не сталося в житті. Як би там не було, а тоді, коли обсіли сумні думки, несподівано усвідомив, що треба жити далі, приносити користь людям, і тоді добро неодмінно повернеться й до мене!

Життя Андрія почало налагоджуватися після того, як одного дня йому зателефонував тренер з «Інваспорту» Вадим Полюхович і запропонував займатися спортом.

Обрав для занять веслування на байдарці

– Я довгий час відмовлявся,– розповідає Андрій Сікальський, – але все ж таки прийшов туди, і це змінило все моє життя. Спочатку обрав для занять веслування на байдарці.

Після неповного місяця тренувань, які проходили на Басовому куті, Андрій поїхав на чемпіонат України з параканое. І сенсаційно посів друге місце!

– Мені було цікаво займатися веслуванням, – каже він, – але я виявився трохи завеликим для цього виду спорту. Тому пристав на пропозицію Вадима Полюховича і перекваліфікувався на пауерліфтинг. Хоча, скажу чесно, спочатку не дуже хотів, а коли спробував – мені сподобалося.

Згодом став тренером з … футболу

Згодом Андрієві запропонували роботу тренером з футболу в «Інваспорті», на що він одразу погодився. Відтак уже понад вісім років працює зі спортсменами з вадами слуху і наслідками ДЦП.

– Тренерська робота дуже захоплююча і нелегка водночас, – зізнається співрозмовник. – Мої підопічні мають інвалідність, тому потребують особливого й індивідуального підходу. Мені хочеться зробити так, щоб, незважаючи ні на що, вони могли через спорт реалізувати себе.

Певною мірою тренеру це вдається – його команда не раз ставала переможцем і призером різних турнірів. А двоє з його вихованців ввійшли до складу збірних України. Більше того, Сергій Фролов став срібним призером Дефлімпійських ігор, а Дмитро Кравець – чемпіоном Європи серед спортсменів із наслідками ДЦП. До слова, Дмитро нині готується до Кубка світу з футболу серед спортсменів з наслідками ДЦП.

Тренуючи футболістів, Андрій Сікальський водночас упродовж семи наступних років займався парапауерліфтингом.

– У нас – хороші тренери, зі всіма спортсменами подружився, з теплотою згадую ті часи, – продовжує співрозмовник. – Перші роки, коли результати потрохи зростали, це надихало піднімати ще більшу вагу. Постійно посідав призові місця на чемпіонатах України, в Дніпрі став срібним призером, виконавши норматив кандидата в майстри спорту. Уже впритул підійшов до того, щоб виконати норматив майстра спорту України – на тренуваннях віджимав від грудей 170 кг.

Усе на свої місця розставила несподівана пропозиція

Згодом Андрій таки став майстром спорту, але не з пауерліфтингу. Новий виток у його житті стався три роки тому. На чемпіонаті України з парапауерліфтингу в м. Дніпро до нього підійшов тренер збірної України з волейболу сидячи Павло Михлик і запропонував спробувати свої сили в цьому виді спорту.

– Він уже знав, – зауважив Андрій, – що в минулому я грав у футбол, отож мені знайомі ігрові види спорту. Про волейбол сидячи я тоді взагалі ніякого поняття не мав, у Рівному раніше не було такої секції. Але цю ідею відразу підхопив очільник Рівненського «Інваспорту» Андрій Олександрович Демчук і створив усі умови, щоб я міг тренуватися. Наразі в нас одні з найкращих умов для проведення тренувань з волейболу сидячи. Наші Герої після поранень на війні також тренуються з нами.

За рік потрапив на чемпіонат світу з волейболу сидячи

Новим для Рівного видом спорту також дуже захопився й Олександр Шевчук, який тренує спортсменів з вадами слуху в класичний волейбол. Власне, завдяки йому, зі слів Андрія Сікальського, за рік часу він не лише потрапив до національної збірної, а й виступив на чемпіонаті світу з волейболу сидячи.

– Почав багато тренуватися, – веде далі співрозмовник, – а невдовзі мене запросили на збори в збірну України з волейболу сидячи, побачили перспективу. Коли потрапив на перші збори, дуже хвилювався і водночас дуже радів, бо грати за збірну України – була моя дитяча мрія.

Минув рік і Андрій Сікальський поїхав зі збірною на чемпіонат світу в Боснію і Герцеговину.

Кожні змагання залишають свій слід у пам’яті

– Переживати, – згадує він, – почав ще за тижні два до змагань, перед першою грою з Руандою пів ночі не міг заснути, але коли вийшов на майданчик, спробував м’яч у руках, занепокоєння зникло. І хлопці мене підтримали, в підсумку ми виграли той матч, а я відіграв усю гру в основному складі.

Торік Андрій у складі національної збірної виборов в Італії бронзові медалі чемпіонату Європи, неодноразово був переможцем і призером міжнародних турнірів.

– Кожні змагання залишають свій слід у пам’яті, – ділиться співрозмовник, – це великий досвід, який на тренуваннях не здобудеш. Але найбільшою метою в нас була Паралімпіада в Парижі. У ній беруть участь 8 найсильніших команд світу. Сім місць уже було зайнято переможцями своїх континентів, господарями, чемпіонами світу та володарями Кубка світу. Залишалася одна путівка, яка розігрувалася в Китаї, де 8 найсильніших команд, що не потрапили на Паралімпіаду, виборювали між собою цю ліцензію. Збірна України обіграла всіх й здобула право на виступ у Парижі.

Команда була неймовірно рада цьому досягненню. За всю історію незалежності – це тільки третій раз чоловіча збірна України з волейболу сидячи потрапила на Паралімпіаду, і вперше – гравці з Рівненщини (крім Андрія Сікальського, Юрій Ковальчук, – прим. ред.) представляли країну у цій спортивній дисципліні.

Навіть сьоме місце – неабияке досягнення

Підготовка до Паралімпійських ігор у Парижі, як розповідає Андрій, була дуже нелегкою, війна внесла свої корективи. До слова, один із гравців збірної – Дмитро Мельник, якого довго не хотіли брати до ЗСУ через інвалідність, уже другий рік воює на передовій оператором дронів. Тренування національної команди проходили в Дніпрі, де постійно лунали вибухи, над головами літали ракети, у спортзалі часто не було світла… Душевної тривоги додавало й те, що фактично в кожного з членів збірної рідний чи близький – на війні, дехто з них уже загинув, інші отримали поранення.

Незважаючи на всі негаразди, чоловіча збірна України з волейболу сидячи вирушила в Париж з рішучим наміром поборотися за медалі.

– Паралімпіада – це особливі змагання, – ділиться Андрій, – вона відрізняється від чемпіонатів світу і Європи. Складається враження, ніби весь світ з’їхався в одне місце. Неймовірні враження справило відкриття Паралімпійських ігор. Коли вийшла наша делегація, майже весь стадіон встав і почав нам плескати, навіть президент Еммануель Макрон стоячи аплодував українській команді. До нас підходили люди, висловлювали слова підтримки через війну в нашій країні, а дехто вітався «Слава Україні!».

Потрапити на Паралімпійські ігри – це вже велике досягнення

Попри те, що чоловіча збірна України з волейболу сидячи не змогла вибороти нагороди, в Андрія Сікальського про Паралімпіаду-2024 збереглися здебільшого приємні спогади. Адже, як вважає, потрапити на Паралімпійські ігри – це вже велике досягнення.

– Наша команда потрапила в дуже сильну групу, – розповідає він. – Проти нас грали перша, третя і п’ята збірні світового рейтингу, ми в ньому – сьомі. На жаль, ми програли в групі Ірану, Німеччині та Бразилії, а в грі за 7 місце обіграли господарів – французів. Звичайно, хотілося зайняти вище місце, а в ідеалі – виграти медалі. Але цього разу суперники виявилися сильнішими за нас, будемо більше працювати, щоб наступного разу краще виступити.

Наразі в Андрія Сікальського – нетривалий відпочинок, після якого знову почнуться напружені тренування. Адже наступного року – чемпіонат Європи. – Наостанок, – підсумовує співрозмовник, – хочу сказати людям, які мають інвалідність: не закривайтеся вдома, а шукайте, як можна реалізувати себе в цьому житті. А також подякувати всім захисникам і захисницям, які боронять нашу землю від навали загарбників. Завдяки вам ми можемо займатися спортом і представляти Україну на міжнародній арені.

Василь Герус

Газета “7 днів”