У Національному реабілітаційному центрі НЕЗЛАМНІ на базі Першого медичного об’єднання Львова синові військового встановили протез одного із найкращих світових виробників. Хлопець втратив руку, коли допомагав мамі по господарству.

Вийшовши з метро, я випадково зустрівся зі старим товаришем. Вирішили піти поговорити в одну з численних кав’ярень. Там на нас очікувала велика черга. Всі відвідувачі щось жваво обговорювали. Мою увагу привернула сім’я, що стояла попереду нас. Точніше один з хлопчиків, років 6-7. Він щиро всім посміхався, при цьому це не було…

Незламну силу духу і велику волю до повноцінного життя демонструє хлопець із Житомирщини. Йому 22 роки. Три останніх він прикутий до ліжка через травму хребта. Інваліда доглядає лише батько. Матір живе окремо і до сина майже не навідується. Відтак чоловіки роблять дива удвох. Завдяки батьковому тренажеру хлопець вже стоїть і відчуває біль у ногах. А це позитивний момент. Він дає надію на повноцінне одужання.

Часто ми вживаємо дуже поширений вислів: «Така вже його (її) доля!». Інколи роздумуючи над своїм життям, невдачами та успіхами, у наших думках пульсує: «Так мені й судилося!». Мільйони людей, незалежно від раси, матеріальних благ, здібностей бодай раз у житті думали, казали саме так. Насправді на фоні інших доль наші проблеми не є вже такими глобальними, а їхнє розв’язання – не таким уже складним завданням.

Кілька десятків людей тупцювали на автобусній зупинці. Всі вони квапилися додому. З великими і малими сумками, чоловіки, жінки та діти поверталися з базару.

Більшість із них привозили в Городок молочні продукти, вишні, птицю. Виторгувавши сяку-таку копійчину, вони тут-таки і прощалися з нею.

Віра в Бога та мистецькі виконані макети церков врятували 32-річного Миколу Ленчовського із села Раковець Городенківського району, що на Івано-Франківщині, від страшної депресії та відчаю, дали можливість боротися за життя. Нині чоловік на інвалідному візку, але сповнений надії та оптимізму.