Вийшовши з метро, я випадково зустрівся зі старим товаришем. Вирішили піти поговорити в одну з численних кав’ярень. Там на нас очікувала велика черга. Всі відвідувачі щось жваво обговорювали. Мою увагу привернула сім’я, що стояла попереду нас. Точніше один з хлопчиків, років 6-7. Він щиро всім посміхався, при цьому це не було награно, скоріше наївно. Він, здається, насолоджувався цим процесом. Інколи він повертався до свого меншого братика та гладив його по голові. Через це в того на лоб сповзала шапка. Він її поправляв і не виказував жодного незадоволення. Мабуть звик, подумав я.
Підійшла їх черга. Голова сімейства замовляв собі лате, дружині – капучінно, а обом синам – гарячий шоколад та какао. Раптом в однієї дівчини з кишені випали гроші. Дивний хлопець помітив це, відірвався від брата, підібрав їх з підлоги та рішуче підійшов до неї.
Вона спочатку не зрозуміла, що він хоче. Мати хлопця спокійно сказала:
– У Вас випали гроші і Ярик хоче їх повернути.
Хлопець простягнув їй руку з зіжмаканими купюрами. Дівчина обережно взяла їх з долоні. Через секунду він міцно обійняв її. Це було так зворушливо. До сліз. Вона спочатку застигла але потім обняла його теж.
– Ви не бійтеся, таких як він в Україні називають “діти з особливими потребами”, але насправді він лише трохи інший – сказала мати.
Від таких неочікувано зворушливих обіймів на щоках дівчини виступили сльози, помітно затремтіли губи…
…Ярик по-діловому взяв від батька паперовий стакан, акуратно вставив туди соломину та обережно передав брату…А сам чекав на свій напій і продовжував щиро посміхатися, радіючи життю…
