Проєкт Благодійного фонду АІК «Наші історії війни» включає 14 історій про те, як люди з інвалідністю опинилися віч-на-віч із війною.
Війна безжально увірвалася в наші життя, змінивши плани, мрії та сподівання кожного із нас. Але чи не найважче в перші дні повномасштабного вторгнення довелося тим, хто опинився в ув’язненні власної квартирі, бо у висотках вимкнули ліфти; тим, хто не міг здолати бар’єрність українських міст і не зміг спуститися в безпечний простір підвалів, метро або паркінгів; тим, хто не чув сигналу повітряної змоги, бо мав проблеми зі слухом…
Наші історії війни – про те, як люди з інвалідністю опинилися віч-на-віч із війною. Про те, як кожен з них перетнув свою межу страху, здолавши нездоланне, щоб опинитися в безпеці.
Хтось із них виїхав за кордон, деякі вже повернулися звідти а інші так і не змогли нікуди виїхати…
Родина Мітяєвих з Ірпеня. Їм довелося покинути з такою любов’ю облаштоване доступне житло, де все було облаштоване для того, аби Наталя могла вправно пересуватися на кріслі колісному. Вони встигли вхопити лише рюкзак із документами та ліками, коли ворожа техніка стояла в кількох десятках метрів від їхнього будинку. Їм пощастило, бо вдалося проскочити переїзд на стоянці, яка саме в той час прострілювалася орками. Сьогодні Наталя з чоловіком, сином та собакою знайшла прихисток у Франції, але поки що так і не змогла справитися з посттравматичним синдромом.
Денис Портной родом із багатостраждального Нікополя, який знаходиться біля Енергодару (де знаходиться атомна станція), який і сьогодні активно прострілюється ворожою артилерією. В Дениса, який сам пересувається на кріслі колісному, була задача не лише евакуюватися самому, а й вивезти у безпечне місце маму, яка не може витримувати довгі переїзди через хворобу ніг, та трьох котів, у яких від стресу була постійна нудота. Задача була із зірочкою, тому що тварин ніхто не хотів брати. Та йому пощастило – знайомі погодилися довезти «табір» до Львова. Хоча один кіт все ж таки під час відпочинку подався до ТРО, решта тварин сьогодні живе у Німеччині. Евакуацію Денис згадувати не любить: важко було всім, а йому через недоступність до туалету, душу під час подорожі довелося зовсім не солодко.
Киянку Іву Репницьку війна застала у Львові. Й вона на власні очі бачила, як тисячі людей намагаються сісти на потяги до Польщі й при цьому не зважаючи у натовпі ні на хворих, ні на дітей. Їй пощастило купити квиток на автобус і до цього часу вона вважає, що навіть 12 годин на кордоні – то не завелика плата за страх людини з інвалідністю перед натовпом. «В мене була просто паніка перед натовпом, бо я не уявляла, як із хворими ногами зможу пересуватися в ньому… Здавалося, що мене затопчуть», – розкаже потім вона. Зараз вона перебуває у Британії. В неї немає жодної вільної хвилини, бо вона волонтерить, збираючи гроші на потреби ЗСУ, згуртовує українську громаду, організовуючи благодійні ярмарки, надає психологічну підтримку українським дітям.
Одесит Ігор Васильєв вважає, що жахи війни, які довелося пережити людям з інвалідністю, майже оминули його стороною… Адже на початку повномасштабного вторгнення він жив в Одесі, у власному будинку. Тож йому не потрібно було користуватися ліфтами, що масово вимикалися в перші дні по всій країні й перетворювали на заручників людей в квартирах. Він не мав бігти в укриття. Все одно бомбосховища чи якось підвалу поруч із будинком не було. Але при цьому він скромно замовчує те, що, маючи інвалідність, під загрозами ракетних обстрілів вивозив з Одеси за кордон жінок з дітьми та літніх людей.
24 лютого замість весільної подорожі маріупольці Катя з Ігорем опинилися в епіцентрі ракетних обстрілів рашистів. Проте ні хвороба Каті (вона людина з інвалідністю), ні двоє малолітніх дітей не змусили їх з чоловіком ховатися в укриттях Маріуполя. Вони до останнього їздили по місту й розвозили продукти, воду, памперси. Вивозили людей у безпечні місця. А коли побачили перші трупи, зрозуміли – треба їхати. Було кілька невдалих спроб покинути дім, поки вони знайшли спосіб виїхати з міста. Але якою була дорога? В колесі машини застряг осколок снаряда: чоловік не діставав його, а просто підкачував шини кожні 10 кілометрів. І при цьому не боявся їхати в 5 см від протитанкових мін, лавіруючи посеред осколків та снарядів, що летіли. Катя дивилася в очі рашистів на блокпостах, сподіваючись зрозуміти, за що вони так із її рідним містом. Але військові лише відводили погляд, коли бачили простріляну машину, маленьких дітей та її стареньке крісло колісне (адже новий електровізок довелося кинути вдома, бо був занадто важким для «пораненої» машини). Їхня родина виїхала за кордон, але за кілька місяців вони зрозуміли, що треба повертатися хоча б до Києва, аби бути трішечки ближче до Маріуполя.
Житомирчанку Марину Грицько-Анненкову з донькою, старенькою мамою та собакою (бо котів довелося залишити) благополучно вивезли за кордон волонтери з Польщі. Але втрапила в халепу вона вже в Іспанії, де приймаюча родина розраховували мати з українців користь. Вони очікували, що одна українка піде одразу працювати (українцям по приїзду одразу видають дозвіл на роботу – прим.) й віддаватиме їм зароблене. А друга – буде наглядати за домом: прибрати, готувати їсти, забирати дітей зі школи. Тож родині довелося декілька разів змінювати місце прихистку.
З початком війни в Марії Нікітіної з Чернівців новий етап життя, коли їй телефонували й писали знайомі та незнайомі люди, що намагалися виїхати в безпечні місця саме через її місто. Вона всім відповідала, намагалася знайти волонтерів за кордоном або на кордоні, контактувала з прикордонними службами, їздила на пункти пропуску Україна-Румунія. Одночасно колегами з громадської організації «Чернівецьке об’єднання «Захист» працюючи над відкриттям тимчасового прихистку в ресурсному центру громадської активності в Чернівцях. І це при тому, що Марія, як і тисячі людей з інвалідністю, не могла захистити ні себе, ні свою подругу з маленькою дитиною, яка приїхала до неї з Києва. В ті перші дні війни вони обоє навчилися в одну секунду реагувати на повітряну тривогу: схоплювалися й на кріслах колісних, не створюючи ніяких аварійних ситуацій, тікали в безпечне місце – в коридор між двох стін. Ситуація з безпекою, до речі, не змінилася й сьогодні: під час повітряних тривог, що регулярно лунають в Чернівцях, Марія з колегами з ГО «Захист» не ховаються в укриття, якого немає поруч. Дівчатам тільки й залишається, що опустити жалюзі на вікнах, аби убезпечити себе від можливих скалок, взяти за руки одну колегу, яка найбільше потерпає в ці хвилини від страху, й говорити про плани, мир та майбутнє.
Батько киянки Насті Шелухіної-Яблочко став переселенцем у 2014 році, тікаючи від війни на Донеччині. Вона з родиною була змушена покинути рідну, хоча й орендовану квартиру в Києві у 2022. Перебуваючи в укритті церкви, в підвалі якої вона сховалася з родиною, вона благала чужих людей забрати в неї довгождану донечку, аби ті вивезли її в безпечне місце. Тому що в її родини не було машини. А потім була перша спроба евакуації: із знайомими доїхати вдалося лише до Білої церкви. А за кілька тижнів змушені були повертатися до Києва, щоб уже в евакуаційному потязі виїхати за кордон. Вибухи та панічний страх за чоловіка, уродженця Донеччини, якого не хотіла пропускати на блокпосту, хоча він віз на кріслі колісному дружину та донечку (тому що машина застрягла в заторі й довелося пішки добирати до вокзалу) – ось і все що пам’ятає Настя.
Анастасія Стельмах 24 лютого планувала їхати на тренування з боча, але війна змусила спати в коридорі, шукати прихисток у паркінгу, що став домівкою на 4 дні. За ці дні Настя зрозуміла, що ховатися у паркінгу на кріслі колісному, то випробування, яке їй не по силам, навіть не зважаючи на її чудову спортивну форму. Тому було прийнято рішення про евакуацію до Польщі, де довелося дуже складно пристосовуватися до умов життя. Сьогодні Настя Стельмах повернулася до України, бере участь у змаганнях з боча і волонтерить, допомагаючи ЗСУ. Незважаючи на все ще високу бар’єрність Києва, вона має змогу діставатися навіть в центри, де нарізуються салати та готуються страви для українських захисників.
Наталія Мороцька – адвокат, яка маючи 1 групу інвалідності, більше хвилювалася не за себе, а за сина з аутизмом та чоловіка. Тому що дуже боялася, що в дитини на фоні випробувань непристосованим під укриття підвалом відбудеться відкат у розвитку (коли дитина втрачає набуті до цього навички – прим.). В укриття її відносив чоловік. Вони обоє розуміли, що довго так Наталя не протримається, бо вона не могла там спати (в Наталі ДЦП, група інвалідності 1А – потребує постійного стороннього догляду – прим.). Тому доводилося вночі сидіти, а вдень повертатися до квартири й відсипатися. АЛЕ одного дня комунальники вирішили, що треба вимкнути ліфти, ув’язнивши родину Мороцьких на 14 поверсі. В ці дні вона також молилася за сестру близнючку, яка була у Бучі… Сьогодні вона живе в Гаазі й щиро вірить, що зможе взяти участь у тому самому гаазькому процесі, про початок якого так мріють всі українці!
Війна застала лубенчанку Олександру Вовченко в столичному гуртожитку, де вона готувалася до захисту дипломної магістерської роботи та планувала працювати за контрактом зі Школою моделей. Але замість спалахів фотокамер та привітань на неї чекав гул літаків та ракет над головою, й довга дорога додому, бо дуже важко було вибратися з Києва в ті дні, – в невеличке містечко на Полтавщині. Там було все – і сльозі, і намагання сховати у підвалі, куди навіть кішки із собою брали. А за кілька днів розуміння, що у підвал на кріслі колісному не набігаєшся… Тож поступово вони з мамою звикли не ховатися, а лише переходити до коридору або у ванну. На всі прохання – виїхати за кордон, вона відповідає відмовою, тому що в ЗСУ тато та сестра. І вона навіть подумати не може про те, щоб їх кинути.
Киянин Олександр Єсипенко ні в укриття, ні навіть у якийсь паркінг не ховався. Бо має труднощі із самостійним пересуванням. До того ж живе на восьмому поверсі у київській багатоповерхівці на Оболоні. В перші дні війни і в його будинку перестав працювати ліфт. Але навіть якби він і працював, вони із батьками б не змогли дістатися навіть до найближчого підземного паркінгу. Адже укриття поряд із будинком немає. А підвал не пристосований, щоб ховатися. Тож вони з батьками вирішили, як буде так і буде… До речі, зараз під час повітряних тривог Олександр так само нікуди не ховається, бо старенькі батьки не можуть спустити його навіть на перший поверх.
Параолімпієць, баскетболіст, киянин Олександр Руденко, або Баларам, як його часто називають друзі (в перекладі з індійської сила – Прим.), в перші дні важко хворів на ковід і тому не розумів, що відбувається в країні. А коли за кілька днів під початку війни вийшов на вулицю в пошуках їжі та палива для машини, майже став безхатьком – в будинку вимкнули світло й він не міг потрапити до власної квартири на 7 поверх. Допомогли сусіди, які на руках занесли в квартиру. Під тиском рідних та друзів здався й вирішив виїжджати за кордон на власній машині. В дорозі так заморився, що одному блокпосту навіть не витримав і попросив про прихисток, аби просто десь хоч трохи поспати. Але в школі, де для нього знайшли місце, щоб переночувати, було забагато сходів. Тож довелося погодитися на допомогу випадкового знайомого з блокпоста… Дістався до кордону, де в одній черзі з усіма стояли люди з інвалідністю і яка рухала дуже повільно. Сашко навіть з машини не міг вийти, аби не втратити чергу, а з туалетом взагалі не склалося – ні на одній місцевій заправці в туалет не проходить його крісло колісне. Але найстрашніше на нього чекало на кордоні, де ні довідка із мсек, що була видана ще 15 років назад, ні документи параолімпійця – не змогли підтвердити його інвалідність. Жінка-прикордонник з байдужим виразом обличчя порадила їхати до військкомату, який знаходиться в 50 км від кордону, проходити комісію, отримати військовий квиток і тільки тоді повертатися на кордон. Олександр пройшов комісію лише дивом: допомогло втручання місцевих чиновників, які змусили працювати персонал лікарні 8 березня. Тому що жінки в лікарні застрайкували й відмовилися оглядати людей з інвалідністю. Мовляв, вони симулюють й тікають від війни, а в них сьогодні святковий день, тож вони мають право на відпочинок.
Саша Шматко через свою інвалідність не мала змоги спуститися в найближчу станцію метро, аби там заховатися від обстрілів. Тому що боялася вимкнення світла й можливості бути заблокованою в підземці, з якої без ліфта вибратися б не змогла. Тож єдиним її укриттям був «бункер». Так вони з мамою називали «міні-укриття»: для облаштування якого відсунули від стіни диван, а потім між стіною та диваном поклали матрац, великі м’які іграшки. Й там ховалися під час обстрілів.
Сьогодні вони знаходяться у більш менш безпечних умовах, пристосовуються до обставин, волонтерять або збирають донати на дрони та тепловізори. І намагаються не згадувати весь той страх, що довелося пережити. Можна сказати відверто, вдається це не всім. Багатьох він здоганяє навіть у безпечній Британії, коли над головою летить гелікоптер, або у стриманій Німеччині, де українські діти не можуть без страху чути гул літаків…