Богдан Муц із села Кокошинці Гусятинського району власним прикладом доводить, що, навіть залишившись без обох ніг, людина може жити повноцінним життям. У свої 57 років він обробляє 25 сотиків городу та робить усе, що треба по господарству, а ще працює в облаштованій кузні й столярній майстерні, впевнено водить власноруч сконструйований мотоцикл, тракторець і стареньку легківку, яку переробив на машину з ручним керуванням. «Золоті руки в чоловіка», – кажуть про Богдана Степановича в селі.
Господаря обійстя застала за роботою. Вправно керуючи мотоблоком, він підливав помідори й перець на городі. Порядок усюди, багато квітів. Під крислатим деревом – затишна альтанка, обвита виноградом. Тиша навкруги, спокій.
Розмовляючи з Богданом Степановичем – привітним і усміхненим – не могла не запитати:
– Як ви всьому даєте раду?
– Життя змушує. Та й не звик я без діла сидіти. За роботою день збігає так швидко, що й не зоглянешся.
Руки пана Богдана до будь-якої роботи вправні. А ще він безвідмовний, коли потрібно зробити якусь корисну справу на благо громади.
– Немає такої людини в селі, яка б до мене за допомогою не зверталася. Комусь треба косу поклепати, хтось просить держак до сапи зробити…
А ще Богдан Степанович уміє пожартувати. І жодних нарікань-скарг, хоча випробування, які випали на його долю, іншого зламали б.
Той стрибок з парашутом розмежував життя молодого десантника Богдана Муца на дві частини: до і після невдалого приземлення.
– Наказ стрибати надійшов, коли літак був над сосновим лісом. Як потім пояснили, штурман помилився – подав сигнал на три хвилини швидше. А на сосну падаєш, як на борону. Із 31 солдата-десантника в живих залишилися 14. Для сімнадцяти цей стрибок виявився останнім у житті. Я при падінні вдарився об дерево спиною. Опритомнів уже у вертольоті дорогою в лікарню. Медики діагностували перелом хребта. В лікарні в тодішньому Ленінграді мене, можна сказати, склали заново. Додому з армії 1976 року повернувся, спираючись на паличку.
Та молодість брала своє й життя налагоджувалося. Знайшов собі пару, одружився. В щасливому шлюбі народилися двоє діток.
Травма нагадала про себе з віком. Почала боліти ліва нога. Ніякі ліки не допомагали. Згодом прозвучав грізний діагноз: гангрена. Спершу хірурги ампутували мізинець, потім великий палець і, зрештою, – всю кінцівку. Але гангрена перекинулася на другу ногу. І знову лікарня, операція.
– Уже п’ять років живу без обох ніг, – зауважив Богдан Степанович.
– Що робилося в душі, коли стали інвалідом І групи?
– Втратити ногу було страшно. Занепав духом, не знаючи, як далі жити. А потім вирішив: не піддамся біді. Додавала сил любов і підтримка рідних. Щоб не нудитися в міській квартирі – переїхав з Тернополя до села. Природа тут розкішна, а клопоти по господарству змушують жити активним життям.
Богдан Степанович запрошує подивитися його столярну майстерню. Облаштував її у вагончику на подвір’ї.
– Комусь вікно треба зробити, комусь двері. Священик попросив іконостас для церкви виготовити. Робота завжди є, аби здоров’я було її переробити.
Замолоду Богдан Степанович закінчив Косівське училище ужиткового та декоративного мистецтва, до армії працював у сувенірному цеху, потім – на тернопільській меблевій фабриці різьбярем, керував бригадою майстрів, яка укріпила старовинну дерев’яну церкву Іоанна Богослова в селі Скориках Підволочиського району.
– Кажуть, 1649 року перед походом на Збараж у тій церкві сповідалися та причащалися гетьман Богдан Хмельницький зі своїми козаками. Ми її розібрали, залили фундамент і з нових брусів поставили заново.
Дерев’яну церкву під гонтом у Скориках називають прикладом ретельної і дбайливої реставрації. Нині, як і колись, тут правлять Службу Божу. І це не єдиний храм, який відновлював Богдан Муц.
– Минулої зими виготовив іконостас для церкви в селі Курівка на Хмельниччині.
У його руках оживає не лише дерево, а й метал. З- поміж живих квітів на подвір’ї помічаю виковану з металу троянду.
Поруч з невеличкою кузнею припарковані старенькі «Жигулі» з ручним керуванням.
– Переробив машину, щоб керувати нею без допомоги ніг, – пояснює Богдан Степанович.
Машина для нього – це «вихід у світ».
– Їжджу нею і в Тернопіль, і в Гусятин, і в Сатанів на базар. А це мотоцикл, який я сконструював. Купив моторчик, кермо взяв від велосипеда «Орльонок», колеса від маленьких автомобілів для картингу, раму з металобрухту зварив…
Мотоблок переробив на свій лад, причіп до нього прилаштував. Усе ним роблю на городі.
Дружина Богдана Степановича працює в Тернополі. У подружжя дві дорослі доньки – Людмила та Лариса. Лариса за фахом біолог. Людмила закінчила економічний університет, нині трудиться далеко від дому.
З Тернополя до Кокошинців, звідки родом дружина, Богдан Степанович переїхав 10 років тому. Старенька глиняна хата, поки стояла пусткою, занепала, тож почав з ремонту.
– Ні газу не було в хаті, ні води, ні світла. Але якщо руки є – то все можна зробити, – каже господар.
Тепер у його чепурній хаті жити так само комфортно, як у міській квартирі. Під дахом зауважую супутникову антену. Над вхідними дверима – око відеокамери.
– Чи не шкодуєте, що переїхали до села?
– Анітрохи. Бо що б у міській квартирі робив? На балконі сидіти швидко набридло б.
На подвір’ї коло хати квітнуть троянди.
– Квіти дуже люблю, – розповідає Богдан Степанович. – Вазонків маю майже 60.
У затінку під деревом спав собака, поважно ходили кури.
– Маю ще кролів, бо зелених кормів вдосталь. А ще – капусти, кукурудзи, гарбузів…
– Косити траву не важко?
– У мене все механізовано. Сіна на зиму вже заготовив.
Його умілі руки з будь-якою роботою впораються якнайкраще, хоча й болять, бо щодня як не коса, то сапа або лопата… Ніколи не кличе майстра, щоб відремонтувати старенькі «Жигулі» чи іншу техніку. А ремонтувати машину доводиться дедалі частіше.
– Богдане Степановичу, як інвалід Збройних сил першої групи ви маєте право на пільгове забезпечення автомобілем.
– Уже 10 років у черзі. Донька недавно дізнавалася у департаменті соціального захисту, як просувається черга. Кажуть, років через два-три, може, й отримаю.
В інваліда армії І групи пенсія – 1100 гривень. Але Богдан Степанович – не любить скаржитися на труднощі. З любов’ю розповідає про рідних і з нетерпінням чекає зустрічі з онуком, який змалечку щоліта гостював у нього в селі. Вечорами дивиться по телевізору новини і дуже вболіває за наших бійців в зоні АТО. Як колишній десантник, він розуміє, що таке знешкоджувати терористів у населених пунктах, де залишилися мирні жителі.
– Моє рідне село Монастириха за дев’ять кілометрів звідси, а школу–десятирічку я закінчував в сусідній Луці. Як і моя дружина. Ми – однокласники. Дружина в мене хороша – добра, терпляча й господиня чудова. Хоча через мою хворобу натерпілася. Не дай Боже нікому таке пережити.
Родина у Богдана Степановича велика та дружна.
– Маю трьох сестер. Одна мешкає з сім’єю в Монастирисі, друга – в Тернополі, третя – у Великому Глибочку Тернопільського району. Коли приїжджають з дітьми, хата одразу наповнюється сміхом і радістю. Племінників у мене семеро. Полюбляють відпочивати, плаваючи Дністром на човні, тож на вихідні човен завжди до їхніх послуг.
– Увечері, як смеркне, сім’я їжаків приходить. Мама і вісім діток діловито прямують до собачої миски, де завжди залишається якась їжа. А поки їдять, так тою мискою калатають!
– А пес що? Не відганяє?
– Ні, лише спостерігає доброзичливо.
Про що просить Бога Богдан Муц? Насамперед про здоров’я – для себе та своєї родини.
Прощаючись, бажаю господарю, щоби здоров’я і гарний настрій йому ніколи не зраджували. Вже йдучи з подвір’я, побачила маленький український прапорець на тракторці, що його сконструював Богдан Степанович. Справді, все на доглянутому, затишному обійсті Богдана Муца говорить про те, що тут живе українець.
Лідія Хміляр