Життя під одним дахом двох інвалідів-візочників на перший погляд здається неможливим, адже обоє потребують сторонньої допомоги. Та львів’янин Степан Гірчак і кіровоградка Наталя Чущенко зуміли подолали всі життєві бар’єри і поєднати свої долі. Одне захоплення на двох, спільні плани на майбутнє, бажання долати перешкоди, любов до життя – це та інше поєднують сильних духом людей, яких варто ставити за приклад іншим.
Кохання з перешкодами
Степан і Наталя, попри те, що пересуваються на візках, живуть разом у цивільному шлюбі більше року. Степану – 39 і він зі Львова, кіровоградці Наталі – стільки ж має виповнитися в листопаді.
Закохані переконанні, що їхня особливість не повинна ставати на заваді почуттям. Познайомилася пара в інтернеті. Спочатку листувалися як друзі, але потім спілкування переросло в інше, набагато серйозніше почуття.
Коли зароджувалося кохання, Степан був зовсім лежачий і не міг зустрітися з Наталею.
– Я зліг давно. Пролежав десять років. Ніхто за мене не брався. В інтернеті я познайомився з Наташею, потім у скайпі побачилися. Я відчув, що у нас щось більше, ніж спілкування. Вона мені сказала, що треба лікуватися, – пригадує знайомство з коханою львів’янин.
Чоловік розповідає, як би сильно він не хотів поїхати до Наталі, через хворобу не міг. Та й для неї поїздка до Львова була неможливою.
– Ні я до неї, ні вона до мене. Вона інвалід першої групи, в неї дуже великий сколіоз, за нею догляд потрібен, – ділиться Степан.
– Коли зрозуміли, що є почуття, почали планувати спільне життя. Хоча разом жити ми не могли, бо кожному з нас потрібна стороння допомога. Це було тоді дуже складно. Мої батьки – літні люди, обоє пенсіонери, та і його батьки теж хворі і в них свої проблеми. Тому ми зрозуміли, що потрібно шукати якийсь вихід, – долучається до розмови Наталя.
Після спілкування з коханою у Степана з’явився стимул лікуватися.
– Ми знайшли для Степана лікування в Донецькій обласній лікарні. На той час ми вже спілкувалися два роки, – розповідає Наталя, як долали перешкоди разом.
Період лікування для чоловіка був не з легких, але він себе налаштовував на те, що незабаром зустрінеться з коханою.
– Мені зробили десять операцій, одна з них – ампутація двох ніг, – пригадує Степан, додаючи, що не знав, як далі бути, тому вирішив запитати в коханої. – Я написав Наташі: «Мені куди їхати – додому чи до тебе?» Вона каже: «Їдь до мене!» Ось так уже рік, а 21 квітня буде два роки, як ми живемо разом.
Відтоді пара не розлучалася. Та оскільки обоє потребували сторонньої допомоги, жили разом із батьками Наталі.
– Я повинна сказати величезне спасибі своїм батькам. Вони ніколи мене ні в чому не обмежують, завжди кажуть: «Якщо це тобі потрібно – роби. Це буде або твоя перемога, або помилка. Це твоє! Твоє життя», – ділиться з великою любов’ю і вдячністю Наталя.
Вона розповідає, що попри свій стан, Степан допомагає по дому – готує їсти, миє посуд.
Від кохання до бізнесу
Попри те, що закохані обмежені в багатьох речах, це не стає їм на заваді повноцінно жити. Наталя та Степан сильні духом. Вони ведуть активний спосіб життя, часто прогулюються Кіровоградом, бувають на різних екскурсіях, беруть участь в акціях. Та ще більшої колоритності цій парі додає їхнє спільне захоплення. Разом вони виготовляють натуральне мило.
– Ми хотіли, щоб у нас було одне захоплення на двох, щоб могли ним займатися разом, – з посмішкою каже жінка і пояснює, що процес миловаріння і, як результат – натуральне мило, захоплювало її ще раніше, але через проблеми зі здоров’ям сама не могла повноцінно займатися улюбленою справою.
– Миловаріння мені подобалося дуже давно, але я самостійного нічого не могла зробити, бо в мене надто слабкі м’язи. Там же потрібно нарізати, переколотити, заварити, додати, – говорить Наталя, пояснюючи, що щаслива з того, що її чоловік приєднався до захоплення.
У процесі миловаріння кожен із них має свої «обов’язки». Так, Наталя шукає рецепти, або ж вигадує самостійно, решта – справа за Степаном.
– Починали так: я кажу, а він робить. Мої рецепти, його руки, – уточнює жінка.
Уже за кілька місяців захоплення двох людей із інвалідністю переросло в невеличкий сімейний бізнес.
– Миловаріння в нас було як хобі. Коли вже почали пропонувати його своїм друзям, вони почали казати, що воно гарне, корисне і так далі. Тоді вже Степан вирушав у місто його продавати, – ділиться Наталя.
Про свій бізнес Степан розповідає стримано. Каже, день на день не випадає.
– От сьогодні я заробив шістдесят гривень. Буває по-різному – сто п’ятдесят, двісті, а було і таке, що двадцять гривень заробляв, тоді продав два невеличких бруска мила по десять гривень, – говорить він.
Обмежені без обмежень
Однак миловарінням ця сімейна пара себе не обмежує. Степан захопився ще й вишиванням картин із бісеру, а Наталя веде активне громадське життя.
На свою, нещодавно вишиту бісером ікону, чоловік витратив близько двох тижнів. Він її продає ще з літа.
– У мене тут матеріалів лише на 600 гривень. Але чому її не купують – не дивуюся. Час зараз такий, – каже чоловік, додаючи, що нині вишиває картину – лебеді на озері, а потім у планах вишити Матір Божу.
А взагалі творчість у Степана прокинулася з поезії. Проживаючи у Львові, дванадцять років тому йому навіть вдалося видати збірку своїх ліричних віршів під назвою «Втрачаю розум, я кохаю…». І тепер його на свята запрошують в рідне місто почитати поезію…
Наталя Чущенко зараз очолює раду обласної організації матерів дітей-інвалідів та інвалідів «Серце матері».
– Ми допомагаємо діткам. Я тут на загальних засадах. Намагаюся допомогти, як тільки можу. Я не юрист, але коли потрібно, можу знайти необхідні закони – боремося з бюрократичною машиною, – розповідає Наталя.
Жінка каже, що проблем, із якими звертаються мами дітей із інвалідністю, або ж самі інваліди, надзвичайно багато. І їх потрібно долати не кожному окремо, а всім разом.
– До нас постійно звертаються. Мами, в яких народжуються особливі діти, взагалі не знають, що їм робити, куди бігти і як із цим жити. Дуже багато прикладів, коли з’являється така дитинка, а немає психолога, який би допоміг мамі пережити цей стрес. Багато скарг і на допомогу в оформленні паперів, обраховують і в соцзахистах, і в інших установах. Мамочки не знають, куди звертатися, – пояснює Наталя Чущенко, додаючи, що в особливих людей виникають проблеми і в медичній сфері. – Є список ліків, які держава повинна видавати певній категорії дітей, але…
Жінка каже, що дуже важливо не просто допомогти у вирішенні якоїсь проблеми, а й морально підтримати.
– Головне – це підтримка. Я от показую своїм прикладом, що можна жити, що діти виживають, що є тоненька ниточка, за яку треба хапатися і рухатися далі. Проблем вистачає на кожному кроці, починаючи з народження, закінчуючи спілкуванням із людьми. Моє дитинство припало ще на часи Радянського Союзу, тоді від мене забирали дітей, бо думали, що від мене можна заразитися. Зараз аналогічне ставлення у дитячих садочках, на ігрових майданчиках. Інколи запитуєш: «А чому ти не граєшся з тією дитиною?», а у відповідь чуєш: «Мама сказала, що він заразний». Такі проблеми на кожному кроці. Їх потрібно вирішувати не в межах організації, має пройти час і вся громада, і наші організації повинні об’єднатися, – переконана голова ради «Серце матері».
Наталя каже, що її організація об’єднала багатьох людей. Там вони не лише знаходять підтримку і вирішення своїх проблем, а й проводять весело час.
– Останній раз ми побували на Хуторі Надія. Це була наша поїздка, спільна. Наша організація об’єднала дуже багато дітей і батьків. Ми всі, як одна сім’я, – говорить Наталя.
У Степана та Наталі хвороби від народження
Степан розповідає, коли він народився, лікарі діагностували спинномозкову грижу. Власне, вона й унеможливила його рух.
– Мама розказувала, що коли я народився, лікарі пробували голками по ногах колоти, то я ніжками дригав. Але вони сказали, що я все одно ходити не буду, треба оперувати, – розповідає львів’янин і додає, що з кожним роком йому краще не ставало, хвороба лише прогресувала.
Важке захворювання з народження отримала і Наталя. У неї спинально-м’язова атрофія – це захворювання м’язів і м’язової системи, яке з кожним роком ускладнюється.
– Це таке захворювання, коли м’язова маса втрачає свої властивості. Від цього іде викривлення хребта, внутрішні захворювання… Коли я закінчила школу, у мене повністю відмовила права рука. Тому я не можу зараз писати, гачкувати, вишивати. Нині гірше працює і ліва рука. Але я перестала на це звертати увагу і шукати цьому причини. Їх може бути багато, зокрема і генетичне захворювання, – пояснює Наталя.
Я не знаю слова «не можу»
Степан та Наталя зараз мріють про спільну подорож за кордон, аби не просто відпочити, а й з користю провести час.
– Ми зараз хочемо зробити закордонні паспорти. Хочемо побувати у теплих країнах. Але треба ще грошей назбирати, – зауважує Наталя.
Крім відпочинку, жінка хоче подивитися, у яких умовах за кордоном живуть люди з обмеженими можливостями, чи там таке ж до них ставлення, як у нас, в Україні.
– Два роки тому я була з мамою у Фінляндії на консультації у лікаря. Я була така задоволена і не думала, що може бути настільки хороше ставлення до таких людей, як я, – ділиться кіровоградка.
Та якими б не були складними життєві випробування, пара переконана: ніколи не потрібно зупинятися на досягнутому, треба весь час іти вперед, пізнавати нове, відкриватися світу…
– Я не знаю слова «Не можу», – каже насамкінець Наталя.
Вікторія Семененко, спеціально для “КП”