ГО “ВООзІ “Велід” у партнерстві з Адвокатським об’єднанням «Жованник і партнери» розпочало соціологічне дослідження якості життя осіб з інвалідністю в Херсонській громаді в рамках соціального проєкту “Сильні духом”.

Люди з інвалідністю не герої і їх не треба жаліти, – Христина Стефінів.

Перші кроки Христина самостійно зробила у 24 роки. А на власних курсах з риторики вчить людей впевнено заявляти про себе світові.

Киянин Олександр Стадніченко, що вже тривалий час пересувається на візку, на своєму прикладі показує, як повноцінно жити, коли здається, що життя зупинилася.

Любов до життя та саме вміння жити людей з інвалідністю іноді вражає. Кожному з нас треба б повчитися не звертати увагу на всі негаразди та проблеми, а просто жити. Звісно життя не зупиняється, коли у лікаря ти чуєш цей страшний діагноз, тому люди з інвалідністю продовжують жити повноцінним життям, одружуватися та продовжувати рід.

Частенько буває так, що, переживши нещасливе кохання, втрату дорогої людини чи зазнавши травм у якійсь аварії, люди, як кажуть у народі, не бачать світла в кінці тунелю і, відповідно, махають на все рукою: мовляв, це усе, це вже кінець.

Що зі мною сталось? Про аварію. Як я це пережила? Як змінити своє життя? З чого почати?

На довгих життєвих гонах ми боїмося втратити найдорожче — ясний розум та… зір, бо саме з втратою зорових функцій згасають серед пітьми надії, вмирає в очах той пам’ятний останній побачений день із глибокою прозорістю небес, побатований шаленим буйством теплого сонця, що вже сіло за виднокрай та ніяк не хоче щезнути разом із запізнілими променевими щедротами…

Василь Косминя із дружиною Оксаною – інваліди зору. Чоловік із дитинства не бачить. Жінка хоч і народилася зрячою, з кожним роком усе більше сліпне. Проте саме хвороба поєднала цих людей, а найважчі удари долі не зуміли вкрасти найдорожчого – щастя!..

Наталя Шишолик із Маневичів не може ходити. З народження. Але здатна підкорити вершину Карпат, долає чималі дистанції на лижах, бере участь у перегонах, займається благодійністю, заробляє собі на життя і працює над проектами, які покликані полегшити побут таким, як сама. То хіба вона – жінка з обмеженими можливостями?

На запитання про те, ким себе почуває, пані Тетяна каже – людиною. 20 років відносної самотності завершились для неї порятунком, який вона знайшла у театральній сцені.

Почуватися людиною – це не так просто, як здається. Це не лише бути розумною істотою з руками, ногами, головою і потребою дихати, їсти. Це – й бути одним із членів суспільства.