Життя у повній темряві не завадило йому стати людиною з великої літери

Історія цього чоловіка вражаюча й повчальна, особливо сьогодні, коли триває війна, що несе стільки горя, а з ним і депресії, зневіру та відчай. Надзвичайно щирий і людяний. Ерудит, оптиміст, гуморист, патріот. Співає в хорі незрячих, ходить до церкви, викладає кілька предметів у Центрі реабілітації для незрячих дітей, який сам і створив, — усе це про відмінника народної освіти, заслуженого працівника соціальної служби України Юрія Прокоповича Симончука

Народився 3 березня 1943 року на хуторі Новин Клеванського району Рівненської області. У родині підростало четверо дітей. Батько Юрка був ройовим під псевдо Каштан. Діда Михайла органи НКВС вислали до Сибіру, де він і помер. Малий Симончук ходив пішки до школи села Голишева, що за 7 кілометрів від хутора. Коли навчався у п’ятому класі, то знайшов на полі якусь дивну гільзу часів Другої світової війни. З цікавості почав її розглядати, а вона вибухнула, відірвавши кисть правої руки і безнадійно покалічивши ліве око.

Два місяці хлопчик перебував у лікарні й цілий рік гоїв рани. Незрячий на ліве око, він навчився писати лівою рукою і знову почав відвідувати школу. Але випадкова травма спричинила відшарування сітківки правого ока, і хлопчик повністю осліп. Утім величезне бажання вчитися привело його в школу для незрячих у селищі Верба, потім у таку ж міста Львова. Після отримання атестата Юрія скерували на роботу в Краматорськ Донецької області, а потім у Лисичанськ Луганської, де були спеціальні цехи для незрячих.

У 1962 році Юрій Симончук вступає до Львівського державного університету ім. Івана Франка на філологічний факультет стаціонарно, а згодом, працюючи учителем, закінчує заочно історичний факультет Луцького педінституту. Ще за радянських часів стає головою міського товариства сліпих (УТОСу). У 1993 році очолив його обласне правління, а відтак організував осередки УТОС майже в кожному районі Волині і створив таку хорошу базу для реабілітації незрячих дітей, якої, либонь, нема в Україні. Юрій Прокопович вивчав досвід соціального забезпечення інвалідів у Швеції, Фінляндії, Грузії, Польщі та в багатьох наших містах. І це при тому, що в нього І група інвалідності по зору.

Нині під його керівництвом 1982 особи. Жартома вони іменують свого голову вожаком або ж генералом. У приміщеннях на вулиці Шевченка в Луцьку, які належать товариству, завжди тепло, світло і затишно, а влітку територія потопає у квітах. У різні періоди частина незрячих трудилася в цехах із пошиття ковдр, виготовлення картонних коробок, шнурівок для взуття тощо. Те, що зараз працює лише семеро, — його біль, а має стати болем і проблемою всього суспільства, адже з кожним днем до своїх родин повертається дедалі більше покалічених жорстокою війною на Сході України.

І наостанку — про головне. Своїми очима Юрій Симончук називає дружину, з якою познайомився ще у Львівському університеті, а одружився в 1970 році. Молода тернополянка закохалася у сліпого безрукого студента, довірила йому свою жіночу долю, народила двох дітей. І в парі вони вже 45 років, мають четверо внуків. Ось так, живучи у повній темряві, Юрій Прокопович не втомлюється дарувати іншим знедоленим світло своєї благородної душі.

Тетяна Байда-Барбелюк, член УТОС, письменниця

На фото: Хоровий спів став для цих людей сенсом життя (на фото зліва направо): Леся Хижук, отець Олександр (Мазурак), Юрій Симончук, Інна Хомяк, Людмила Матвійчук.
Фото з газети “Факти”

“Волинь”