Фріда Кало — образ водночас трагічний і стоїчний. Але стоїчний, характерний, непохитний — насамперед. Не тільки тому, що цей образ здатний вселяти надію і впевненість у приречених. Запаморочлива, нелюдська стійкість (у Фріди все позамежне, безбереге, як океан) вивела її в категорію жінок, які вміють влаштовувати своє життя. Вона продемонструвала можливість знаходити смисл життя в умовах, майже несумісних із самим життям. Конвертування болю в мистецтво вирізняє її навіть у когорті видатних жінок. Таке терпляче поборюване трагічне начало вкрай рідкісне, його можна побачити хіба в долі ще одної великої жінки — Лесі Українки, пише «ZN.UA».
Фріда Кало вирішувала проблему фізичного і душевного болю переважно на ментальному рівні, часто спираючись на інтуїцію, і тим самим істотно обмежила себе, ніби звузивши коридор можливостей свого буття. Вона склала свій образ зухвалим, кричущо випнутим і часто незграбним. Та все ж, маючи перед собою образ Фріди Кало, правдивий, без натурних викривлень, ми розглядаємо лише версію проходження трагедії. Траєкторію неповну, в сенсі зцілення, не до кінця подолану, але нескінченно живу, зворушливо-життєву, чарівну й запальну. Причому щедро засіяну повчальними зернами. Одне слово, достойну для використання в ситуаціях, коли нам здається, ніби поїзд нашого власного життя раптово зійшов із рейок.
Звикання до страждань у дівчинки липня почалося з перших днів усвідомлення себе, та й сама особистість формувалася, сповита болем, глузуваннями і відчуттям неповноцінності й відсутності любові. У неї були всі підстави для надто раннього дорослішання та парадоксального погляду на світ. І батько, хворий на епілепсію, і мати, яка раз у раз впадала в депресію, і перенесений у 6 років тяжкий поліомієліт, що нагадував про себе обтяжливою для дівчинки кульгавістю (її права нога залишилася частково паралізованою, трохи тоншою за ліву, і їй усе життя доводилося приховувати фізичне каліцтво довгим вбранням). Обділена материнською любов’ю, відчужена від усього світу, не прийнята дітьми-однолітками (її дражнили “Фріда, дерев’яна нога!”), вона жила, як найчастіше буває в таких випадках, у світі солодких ілюзій та потаємних мріянь.
Але й це ще не все! Здається, якісь невідомі прокльони впали на тендітну, нещасну істоту, щоб остаточно розчавити її. Чи, може, загартувати, як сталь для переможного меча. Фріді не виповнилося й 18 років, коли вона пережила ще одну, можливо найжахливішу, трагедію свого життя: в автобус, у якому їхала дівчина, врізався трамвай. Потім Фріда назвала його автобусом, “що розірвав мене на шматки”. Потрійний перелом хребта, потрійний перелом таза, одинадцять переломів правої ноги, проколоті живіт і матка уламком однієї зі сходинок (“як шпага прохромлює бика”) визначили все її подальше життя. Але спочатку були десятки операцій та місяці болісних катувань у лікарнях.
“Моя мати місяць була шокована, вона так і не відвідала мене. Коли про мене сказали сестрі Анріані, вона зомліла. А батько від сумної звістки занедужав, і я побачила його тільки через три тижні”. Можна лише уявити собі переживання покаліченої, практично кинутої дитини.
“Ось так я втратила цноту… […] Щоразу, коли мене перевертають у ліжку, я проливаю потоки сліз… […] Одне добре: я починаю звикати до страждання… […] Я залишилася жива, до того ж мені є заради чого жити. Заради живопису”, — це її потік свідомості, але уривки фраз промовлені в різний час. Це саме той випадок, коли для виживання необхідно знайти смисл, інакше неминуча смерть, повне зів’янення від невиліковного зараження свідомості. Але дівчина знайшла смисл подальшого існування, — ним стає живопис. Можливо, вона згадала, що її батько (якого вона дуже любила) був фотографом і художником. А можливо, прикута до ліжка, вона просто не могла фізично робити щось інше. “Мати влаштовує над її ліжком щось схоже на балдахін і прикріплює там дзеркало, аби дівчина могла бачити й малювати себе, — повідомляє Жан-Марі Гюстав Леклезіо, її біограф. — Це ліжко й це дзеркало пройдуть через усю її творчість: знову, як у дитинстві, вона знайшла шлях до іншої Фріди, яка весела й граційна, вічно танцює і якій можна довірити всі свої секрети”. Живопис став ключиком від таємних дверей, за якими відкривався інший, дивний світ, несхожий на надто сувору реальність. Так-так, це була втеча, рятування від дійсності. Але й несподіване відкриття переходу, можливості трансформації віртуальності в дієве буття.
Укотре історія конкретної людини демонструє можливість пошуку шансу в, здавалося б, безнадійній ситуації. Можливість отримати і спосіб самовираження, і джерело душевних сил для подолання. Спосіб піднятися над недугою й смертю, перетворитися з потвори, яку виганяють із соціуму, на життєздатну, енергійну і навіть привабливу жінку. Немає більшої стійкості, ніж зусилля приреченої людини, не згодної з рішенням долі. З кошмару народжується нескорима творча одержимість. Справді, саме жахливий стан дівчини визначив крутий поворот у її житті. Не будучи інтелектуалкою, народжена в бідній сім’ї, дівчинка з фантастичною ретельністю взялася за книжки, — нові знання відкрили нові можливості. Вона зуміла вступити до університету серед 35 представниць своєї статі, поряд із двома тисячами чоловіків, — це, безперечно, щось означає.
На момент, коли у 22 роки Фріда стала дружиною відомого в країні художника Дієго Рівери, вона прожила вже все життя. І це життя було переважно лежачим: у ліжку вона писала перші картини, у ліжку вона заковтувала книжки, як пиріжки, у ліжку ж складала листи й вела щоденник, вигострюючи мову. Їй випали випробування, яких із горою вистачило б на кілька людей і кілька життів. Звісно, найтяжче було прийняти рішення жити, але саме це зробило її привабливою для оточення, і саме це стало іскристим світлом, на яке прийшов чоловік.
Кожна вагома особистість залишає на нескінченному аркуші історії цивілізації траєкторію, відзначену пунктиром, із ключовими точками вчинків. У Фріди Кало ці точки вочевидь збіглися з моментами подолання фізичної немочі та душевної розгубленості — двох взаємозалежних складових її тяжкої ноші впродовж усієї подорожі по житті. Ці точки схематично могли б вишикуватися в такий ланцюжок безперервних відчуттів і вражень. “Розвинути терпіння до страждань. — Вчитися малювати, щоб забутися. — Здобути знання, щоб розвинути здібності. — Читати книжки, щоб відволіктися й поліпшити знання. — Любити, щоб зрозуміти себе і світ. — Писати полотна, щоб самовиразитися й жити. — Терпіти, щоб вижити. — Любити, щоб жити. — Писати, щоб жити”. Але це лише схема. За нею — непрохідна драговина самотності та безмежної туги. Екзальтація, баламутство, бунт, єхидство, зла іронія, прихована агресія як спосіб спілкування з навколишнім світом. Зрештою, доля позбавила її всього, навіть любові. Навіть материнства, якого вона прагнула і боялася. Зрозуміло, полотна слугували заміщенням, із певного часу вони були її дітьми.
То чого вона зуміла досягти? І чи зуміла?
Аварія започаткувала зростання, розвиток особистості. Потім виникла ланцюгова реакція. Знання закріпили смисл, дали можливість самовираження, відкрили шлях до таких вершин буття, про які дівчина з бідної родини не наважувалася й мріяти. Завдяки розвитку таланту, старанності та знанням, помноженим на самоіронію, сприйняття свого життя, Фріда зуміла привабити неабиякого, відомого в усій країні чоловіка-художника. Шанованого в суспільстві, любимого багатьма іншими жінками, такого, що встановлює певний стандарт мислення. За крихкістю й показною веселістю чоловік відчув таку сильну натуру, якої не доводилося зустрічати ніколи. І це зробила вона сама — невтомним доланням і самовихованням. Усі його колишні жінки з’являлися й лишалися лише жінками, натомість тут була глибока, багата особистість. Така може чимало дати творчому партнерові. “Вперше на його шляху зустрічається жінка, для якої, як і для нього, живопис — насущна потреба”, — вносить своє пояснення Леклезіо. Її суть, зміст її особистості затуляє навіть живопис. Це вже безумовне досягнення її діяльності у процесі подолання трагедії. І хай її не врятувала “надлюдська любов”, — сформовані структури не підлягають переплавці, але любов наповнювала її саму, давала сили жити далі, змінюючи якість життя.
Звісно, не варто ідеалізувати шлях Фріди Кало. Він — як ледь помітна стежина до вершини, що часом губиться, та й вона сама частіше йде навпомацки. Вона задовольнялася мінімумом, як голодний, котрому не терпиться насититися, а якість продукту не така вже важлива. Хоча Фріду неможливо звинуватити у відсутності старання. Наприклад, вона намагалася стати матір’ю, попри смертельний страх і неабиякі проблеми зі здоров’ям. Прагнула бути подругою й дружиною, що виявилося для вчорашнього безнадійного інваліда більш ніж складно. Вона перебувала з чоловіком скрізь, навіть тоді, коли під ногами земля ходором ходила, — в часи його комуністичних поглядів. Ніхто з жінок художника не був залучений у його творче життя так, як Фріда.
Вона нестримна в емоційній сфері: у ній засіло багато небезпечних емоцій, які вона не намагалася подолати так, як свою фізичну недугу. Вона просто не розуміла, що психічна хвороба руйнує не менше, ніж фізична, але діє ще більш віроломно й потай. Фріда майже усвідомлено викликала ревнощі чоловіка-художника до власного сенсаційного успіху. До речі, саме після її виставки в Парижі, коли навіть Лувр придбав одну з картин, Дієго Рівера заговорив про розлучення. Втім, згодом вони знову одружилися. І хоча вибудовували відносини інакше, тільки як творчі партнери, — коли через три роки після смерті дружини пробила смертна година Дієго, він заповів, аби прах його змішали з прахом Фріди.
Так, вона зростила себе до чудової зірки (реалізованим зіркам, як відомо, не боляче падати). До дуже яскравої особистості. Але нітрохи не турбувалася про фізичне тіло. Не знала? Швидше, не шукала. Надаючи вмістилищу душі значно меншого значення, ніж самій душі. У результаті, погано вибудуваний храм почав розсипатися надто рано. Фріді ще тільки виповнилося 43 роки, а вже через гангрену їй ампутують пальці на правій нозі. Потім — надскладна операція на хребті, з пересадкою кісткової тканини. Вслід за невдалою операцією було ще 6. Повне сум’яття, прострація знеструмленого організму. Фріда не втрачає самовладання, — для нового подолання вона виконує все за своїми, раніше розробленими правилами. І в цьому теж її козир, оскільки демонструє ставлення до життя. Приміром, художниця розписує палату, себе в похмурому корсеті з гіпсу й сталі, так, у веселому, напівжартівливому, сардонічному маренні фотографується з чоловіком. Головний ворог, із яким у цей час намагається звести порахунки Фріда, — безнадійність. Це дуже підступний і підлий супротивник. “Я не страждаю. Тільки втома, і звісно, часто охоплює розпач, розпач, якого не описати словами”.
Фріда ще більше звертається до пензля, він стає чарівною паличкою. На одному портреті вона зображує на полотні своє серце з артеріями, що його тримає в руці замість палітри, у другій — пензлі, пофарбовані її кров’ю. Чергова ревізія цінностей, особливо гостра насолода кожною хвилиною гаснучого, вислизаючого буття. Стоїчна й непохитна натура, вона вчиться сміятися й іронізувати над горем. “Справді, навіщо мені ноги, коли в мене є крила, щоб літати?” — записала Фріда у щоденнику, коли їй повідомили про необхідність ампутувати праву ногу через гангрену. Вона не тільки вчиться долати найгірше, нездоланне, а й учить — іти з життя достойно. Хай і з гіркою усмішкою на вустах. Останні спроби, пов’язані з ідеєю відшукати новий, чарівливий сенс у революційно-комуністичному русі, — самообман, яким слабка вже жінка намагається себе підтримати. І навіть знаючи про близьку смерть, вона поводиться велично, без відчутного страху смерті. “Сподіваюся, що кінець буде щасливим”, — її останні слова.
Така історія блискучої й похмурої Фріди, жінки з нездоланною волею, яка так і не пізнала справжніх законів буття, але судомно прагнула до духовності; яка долає завдяки спразі творити пласт отруйного мороку з болю, хвороби і нелюбові. Почавши життя серед темних демонів, вона зуміла завершити проект в оточенні поблажливих, збентежених місією янголів. Вона вичавила з неприхильної долі все, що можна було.
Валентин Бадрак