Хвора на церебральний параліч дівчинка закінчила університет.
Оленка Наконечна народилася у Вінниці. Жінка, яка її народила, покинула хвору крихітку у пологовому будинку. В Оленчиному свідоцтві про народження у графі “батько” прочерку нема. Як і нема тата. Є лише запис про нього…
Ліда Наконечна написала відмову від новонародженої дівчинки. Залишила хвору на церебральний параліч дитину на опіку чужих людей. Чому так зробила? Цього Оленка не знає. Як і не знає, чому мама за стільки років жодного разу не поцікавилася, де її крихітка… А Оленка, наперекір страшним діагнозам, не лише вижила, а й самостійно почала ходити, закінчила швейне училище, а потім і Львівський університет!
До восьмирічного віку Оленка перебувала у Вінницькому дитячому будинку. Дівчинку возили на інвалідному візку. Коли настав час йти до школи, її скерували в інтернат для… розумово відсталих дітей. Що пережила за сім років навчання у цьому закладі, знає лише вона і Всевишній. І ще ті добрі люди, які по краплинці зцілювали не лише Оленчине тіло, а й душу. Дівчинку скерували на лікування до Трускавця, де нею займався знаменитий фахівець Володимир Козявкін.
Коли Оленку перевели зі школи-інтернату у Бориславський спецінтернат для дітей з ДЦП, доктор Козявкін взяв її вдруге на лікування, цього разу за свій кошт. Володимир Ілліч бідкався: якби дитину привезли раніше, результат був би набагато кращий.
— Все життя буду дякувати Богові, що звів мене з Володимиром Козявкіним,— каже Оленка. — Якби не його методика лікування, не знаю, як би жила зараз.
Попри те, що Оленка закінчила Бориславську спецшколу з відзнакою, Самбірське швейне училище, в Одесі — комп’ютерні курси, а потім у Львові університет, нині не може знайти роботи. Живе у гуртожитку від університету. Але з вересня дівчині доведеться звільнити кімнату, бо прийдуть нові студенти. Куди має подітися? Якщо не знайде роботи і не зможе платити за квартиру, доведеться йти у… дім престарілих.
Її переводили з інтернату — в інтернат, з одного училища — в інше, аби вона мала дах над головою. Пригадує період, коли після закінчення Бориславської школи її відправили у село Буково (Дрогобицький район. — Г. Я.) у школу для дітей зі синдромом Дауна.
— Здавалося, що це — кінець,— згадує Оленка. — Світла у кінці тунелю я не бачила. Думала, ніколи не вийду звідси. Щоб не стати схожою на цих діток і не впасти у депресію, почала писати вірші. І просила у Господа лише одне: щоб простягнув мені соломинку, а я би вже вхопилася за неї. Чи то Всевишній почув мої молитви, чи доля змилосердилася наді мною, але у Буково приїхав директор Самбірського швейного училища. Попри те, що маю хворі ноги, вивчилася на швею. Мала дах над головою три роки. А головне — почала любити життя.
Склавши ЗНО після училища, Оленка Наконечна стала студенткою філологічного факультету. Одногрупники зустріли її насторожено. З дівчиною-інвалідом ніхто не спілкувався… Вона не ображалася, думала, вони не мають належної інформації про таких людей, як вона. Тому й сприймають людей з вадами через викривлену призму. Можливо, одногрупники боялися, що Оленка вимагатиме до себе особливого ставлення, проситиме допомоги… Але вона нічого і ні в кого не просила. Стиснувши від болю зуби, підіймалася сходами вгору і спускалася вниз. Сльози виступали на очі, коли сиділа довго на лекціях…
Поблажок їй ніхто не робив: готувалася до заліків та іспитів нарівні з іншими студентами. Викладачі казали: якщо ти сюди прийшла вчитися, значить, можеш… Після першої сесії одногрупники змінили ставлення до Оленки. Пропонували допомогу, коли треба було зійти зі сходів, цікавилися, може, щось потребує.
— За всі ці роки твоя мама тебе не шукала?
— Мабуть, ні. Колись я написала на передачу “Ключовий момент”. Вони мені зателефонували і запросили на передачу. Я не зрозуміла: чи вже знайшли маму, чи тільки її будуть шукати, якщо я приїду. Це було взимку. Боялася зайвий раз виходити на вулицю, щоб не послизнутися. Та й супроводжувати мене до Києва не було кому. Довелося відмовитися від участі у програмі. Я писала на стару адресу, де колись у Вінниці жила мама. Мені прийшла відповідь, що така громадянка за цією адресою не проживає. Давала запит у паспортний стіл. Звідти відповіли, що моя мама проживає у Ладижині, але змінила прізвище. Написала за вказаною адресою. Хоча і не сподівалася отримати відповідь, лист надійшов. Жінка писала, що не є моєю мамою, має іншу сім’ю, виховує доньку, і побажала успіхів у пошуку моєї мами.
Галина Ярема