«А дружину собі я просто вкрав… Привіз додому – а там вже міліція, прокуратура…»

1 25 5 k-y-nvaly-dam 3. життя

  1 25 5 k-y-nvaly-dam 2Родина Олексія Гладкого та Надії Могилят з Петроострова нічим би не відрізнялася від багатьох тисяч добрих сімей, якби не одна маленька деталь…

Олексій є інвалідом третьої групи (кілька років тому втратив в автомобільній катастрофі двох друзів і ногу, яку ампутували вище коліна), а Надія хвора на ДЦП. Познайомилися й зійшлися вони два з гаком роки тому, своє спільне життя будують всупереч всьому. Вони не дочекалися підтримки від своїх близьких, але це не заважає їм бути щасливими, пише «Точка доступу».

– Останні 10 років перед тим, як я потрапив в аварію, я жив в Одесі, а працював на будівельних роботах, – розповідає Олексій. – Освоїв всі види робіт, ми зводили обʼєкти для мільйонерів і мільярдерів, використовуючи найсучасніші технології й імпортні матеріали. А після того, як я втратив ногу, раптом все змінилося – насамперед я усвідомив, що став нікому не потрібним. Навіть своїй сімʼї – мене виписали з батьківського дому. Тоді я приїхав у Петроострів, купив собі скромну хатинку і налаштувався на самостійне життя…

У Надії – свої трагедії у минулому. Вона була інвалідом дитинства, проте пробувала влаштувати особисте життя. Втім, через рік подружнього життя її фактично вижила свекруха, незадоволена вибором сина. Дівчина повернулася додому й 16 років фактично не виходила з двору. З Олексієм познайомилася завдяки подрузі, яка посприяла тому, щоб двоє самотніх людей обмінялися телефонами. Півроку передзвонювалися, а потім наважилися на спільне майбутнє.

Домовилися, що зустрінуться – і відразу ж поїдуть жити в Петроострів.

– Якщо чесно, то страшно було – при першій же зустрічі їхати з чоловіком, якого ти вперше побачила, – зазначає Надія. – Але ж я вже пообіцяла! Я не могла не стримати свого слова.

Мати Надії у добровільність цього вчинку не повірила – і звернулася до правоохоронних органів.

– Мене у Новомиргородському районі міліція від цих нападок захищала, теща довго не могла заспокоїтися, – розповідає Олексій. – Надя написала пояснення, що ніхто її силоміць не тримає. Сільська голова підтвердила, що у Наді є й гроші, й документи, і доступ до мобільного телефону й інтернету – було б бажання поїхати, ніхто б її не втримав. Але теща приїхала з Рівненської області до нас тільки через півроку – чи то боялася, чи то сподівалася, що дочка набʼє шишок – і через півроку сама попроситься додому. Не так сталося, ми живемо разом вже майже три роки – і досі не знайшли часу, щоб посваритися.

Часу на щось знайти при такій активності, як у цього подружжя, дійсно важко. Той факт, що Олексій пересувається на протезі, а Надія має одну ногу дещо коротшу за другу, та ще й нога й рука паралізовані, не став на заваді створенню райського саду на окремо взятому обійсті. У хаті є все – від санвузла і до теплої підлоги, «щоб Надя босими ніжками ходила». Там, де Надя сказала, посаджені троянди, щоб не сумувала, завели для неї перепілок. Красу жінка дуже цінує, вона примудрялася навіть гаптувати одною рукою!

Але і це ще не все! Надія й Олексій люблять мандрувати – причому використовують для цього мотоцикл. На далекі відстані, наприклад, у Миколаїв, їздять «Уралом» з коляскою, а на близькі – наприклад, у Городище Черкаської області – до родичів Олексія – їздили скутером. Побували нещодавно, наприклад, у Мліївському науково-дослідному інституті садівництва імені Л. Симиренка. Не всі наші читачі знають, що не так вже далеко від нас є цей цікавий і для аграріїв, і для туристів обʼєкт – а хтось туди, попри всі труднощі, поїхав! Якщо у планах немає далеких доріг, чоловік просто катає свою кохану на скутері селом – щоб не нудьгувала.

– Вона дала мені друге життя, – зізнається Олексій Гладкий. – Надя – дуже розумна жінка, вона пише вірші, розводить в інтернеті дебати з «ватниками». Наші матеріальні пожертви на потреби воїнів АТО значно менші, як ми б хотіли, а підтримати їх хочеться хоча б чимось. От, намагаємося тримати інформаційний фронт. Був момент, коли я думав, що нікому більше не буду потрібен – а зараз почуваюся щасливим.

Надія у свою чергу щаслива з того, що зараз у неї є чоловік, який пишається її талантами, представляє її всім друзям, запрошує додому гостей – і не зациклюється на тому, що його дружина має обмежені фізичні можливості.

– Вони живуть краще за багато родин, де всі до одного – цілком здорові, – підбиває підсумки розмови сільська голова Тетяна Єфіменко. – Олексій – майстер на всі руки, та ще й не пʼє взагалі. Активний настільки, що протеза надовго не вистачає. Надя – типова західнячка, вихована на гаслі: «Бог, родина, Україна». Обоє мають відчуття відповідальності один перед одним і замість нарікати на труднощі, цінують те, що мають.

– Я хочу звернутися до солдат, які повертаються з війни, втративши здоровʼя, – наостанок говорить Надія Могилят. – Памʼятайте, що ви живі, що Господь вирішив залишити вам життя. Що хтось загинув, щоб ви вижили. Ви дуже багато зробили для країни, але про ваш героїзм прийде час – і багато хто, особливо у владних кабінетах, забуде, як забули про те, скільки всього зробили для цієї країни, наприклад, чорнобильці. Але ви залишаєтеся такими ж цінними для тих, хто вас по-справжньому любить. Не бійтеся закінчувати депресію – і починати життя спочатку.

…А хтось і досі вважає крутими хлопців з голлівудських бойовиків, захоплюється інтригами зі світських хроні, а про справжню красу глибоких почуттів сподівається щось довідатися з поезії Срібного століття?

Наївні… Все найкраще треба шукати в українському селі…

Олена Белінська, “Новомиргородські вісті”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*