Фото з мережі Інтернет
Доля Івану Олександровичу вділила шматок життєвого поля, засіявши поміж добрим зерном усілякими клопотами. Коли вперше відвідували цього чоловіка разом із працівниками структур виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Тернопільській області, зайшли на подвір‘я оселі Кульчинських, застали голову сімейства, найстаршого у селі чоловіка, за буденними клопотами: він на розкішному сонці сушив і пересівав насіння цибулі. Все було б звичним, якби не те, що чоловік без обох ніг. Ще й не виповнилось йому й тридцяти літ, як через нещасний випадок на роботі Іван Олександрович став, як тепер кажуть, особою з інвалідністю. І вже 65 років живе не завдяки, а всупереч. Всупереч обставинам, прогнозам лікарів, навіть логіці…, пише «TeNews».
Та, певно, не було такого дня, коли цей чоловік здався, опустив руки. А йому вже 94-й рік…
В День пам’яті і примирення начальник Кременецького відділення управління Фонду соціального страхування в Тернопільській області Людмила Станько та працівник відділення Світлана Ониськів та Петро Барабаш відвідали ветерана другої світової, потерпілого на виробництві, якими опікується структура Івана Олександровича Кульчинського зі села Старий Тараж Кременецького району.
Чоловік зрадів, аж просльозився. Хоч односельці навідуються до дідуся, та йому хочеться спілкуватися. Пам‘ять Іван Олександрович має добру, тільки глухота, каже, вчепилася та очі трохи затьмарює:
– В 1944-му ще своїми ногами дійшов з другим Білоруським фронтом майже до Східної Прусії. Там заслаб на плеврит – відправили до госпіталю в Пензу. В санаторії туберкульозників лічили, дали пів року відпустки. Потім перекомісії – з міста в місто. Опинився в Одесі, служив в авіачастині, в ремонтних майстернях відновлювали бойові літаки. Демобілізувався звідти аж в 48-му році.
Після війни повернувся в рідне село, влаштувався на місцевий млин, оженився. Минулого року овдовів. Тепер мешкає разом із сином та невісткою, тішиться дворічним правнуком Артемчиком, який не дає дідові Іванові заскучати.
А тоді, в 1953-му життя тільки почало налагоджуватись. Мав свою кузню, всі сусіди плуги, клямки, сапи, інший реманент йшли до нього робити та ремонтувати. Та й на млині давав раду. Все вийшло випадково: на млині полив водою пас і проходив біля центрального валу трансмісії, де його підхопило за куфайку болтом з валу, закрутило і почало ним кидати, вдаряючи ноги об перекладини. Нижні частини ніг в лікарні ампутували. В рішенні суду визнали, що нещасний випадок трапився з вини правління колгоспу, яке в порушення правил безпеки праці не обладнало болти на валу відповідними щитками. Зобов‘язали стягувати з колгоспу 35 трудоднів щомісячно. На той час це було 40 кілограм зерна.
Решту життя Іван Олександрович всі проблеми вирішував лише своїми руками. Навчився і без ніг працювати в кузні. Хоч сини не продовжили батькової науки, однак працюють із сучасним залізом: ремонтують автомобілі, трактори, іншу техніку.
Односелець діда Івана розповідав, що таких різаків до січкарні, підков, як той коваль, ніхто не міг зробити. Пам‘ятає, як малих нечемних дітей колись в селі лякали ковалем без ніг, який прийде та забере в свою кузню. Але сам дід Іван, каже, добряк.
А воно й видно, що добряк, бо очі Івана Олександровича, хоч уже й добре не бачать, та світяться добром і щедрістю.
«Мав коняку, – каже, – їздив якесь врем‘я на базар, продавав сапи, інше залізо. Колись рибалку любив. Старався без роботи не сидіти, бо без діла слабіє сила».
«Як їздив на коні?» – здивувалися працівники Фонду, адже чоловік відмовився від протезів вже давно. Ще перші протези йому зробили після травми у Львові – не зміг ходити на тих дерев‘яних ногах. Важкі були, на коня не міг заскочити. А без них навчився пересуватися: має легкі, маленькі дерев‘яні милиці, до ніг виготовив резинові підметки, наче лижі. Та й рухався – ближче до землі. Потім, вже коли Фонд почав свою діяльність, знову виготовили для нього протези, дали інвалідний візок, оплачують різні види догляду та медичного забезпечення. Та він без ніг навіть на дерева навчився лазити, колись сам дах хати перекривав.
Працівники управління та Кременецького відділення управління Фонду соціального страхування в Тернопільській області постійно цікавляться: що потрібно чоловікові, чим допомогти? Днями привезли йому подарунки до Дня примирення, і щирі зичення здоров’я, бо перед силою духу такої незламної людини можна лише схилити голову. 65 років, практично, ціле життя будучи неповносправним, давати раду і собі, і господарству мало хто спроможний. Дуже хотілося б, щоб люди, з якими стаються нещастя, не втрачали віру в себе. Як Іван Олександрович.
Зоряна Замкова