Не нарікати, а боротись – це основне правило, яке допомагає нашим співрозмовникам, незважаючи на хворобу та інвалідність, вести активний спосіб життя, радіти кожному прожитому дню, відчувати себе самодостатніми у цьому світі. А щире та взаємне кохання додає натхнення боротись з щоденними побутовими труднощами, вірити у власні сили.
Після закінчення школи м’язова дистрофія змусила юну красуню Ірину Завгородню з Крижівки Рожищенського району пересісти в інвалідний візок. Звичайно, погіршився і психологічний стан дівчини. Питання «Кому ж я така потрібна?» просто виїдало зсередини. Морально підтримала старша сестра, переконала не опускати руки.
Згодом, опанувавши себе, Ірина пройшла курс фізичної реабілітації та здобула професійні навики оператора комп’ютерного набору у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів на Київщині.
Заняття з медиками та психологами, розповідь про досягнення випускників центру, широко висвітлені на інформативних стендах закладу, додали Ірині віри у власні сили. Коли ж вперше побувала у санаторії для візочників у Саках в Криму, пересвідчилась, що не самотня у своїй біді, й інвалідність – не вирок, а швидше, спосіб життя, який просто потрібно прийняти.
Саме у Саках Бог подарував Ірині зустріч, яка змінила її життя. Аби урізноманітнити відпочинок у санаторії та повправлятись у стрільбі з рушниці, Ірина відправилась у тир, де й зустріла Олексія із Запорізької області, котрий працював у місті та зайшов навідати знайомого. Думала, випадкове знайомство, а зустріла долю. Згадуючи події шестирічної давнини, Олексій Завгородній зізнається, що симпатична Ірина з першого погляду полонила його своєю красою. Він і не відразу помітив, що дівчина на візку.
Хвороба не стала перепоною для щирих почуттів. Місяць Олексій приходив до Ірини на побачення, дарував квіти, а в останні дні перебування дівчини в санаторії повідомив, що вирішив їхати з нею на Волинь.
З пересторогою поставилися до приїзду хлопця родичі Ірини. Але час все розставив на свої місця. За шість років знайомства і п’ять у шлюбі, в щирості
відносин Олексія до дружини переконались уже не тільки родичі, а й односельці.
За цей час чоловік, який заробляє на життя сім’ї ремонтами, у батьківському помешканні Ірини, де вони проживають, облаштував усі зручності, аби кохана відчувала себе комфортно. За цей час навчилися разом долати побутові проблеми, а найголовнішим досягненням їхнього спільного життя став допитливий та вертлявий чотирирічний синочок Дмитрик.
Сьогодні 29-річна Ірина Завгородня кожного, кого хвороба обмежила в русі, закликає не нарікати на життя, не обмежувати свій світ чотирма стінами, а вірити у власні сили, знайомитися та спілкуватися з друзями, яких спіткала подібна біда, не чекати співчуття, а намагатись радіти життю, кожному прожитому дню. І доводить це на власному прикладі. Ось і на нещодавніх спортивних змаганнях для людей з особливими потребами, що проходили в Маневичах, Ірина виборола два других місця – зі стрільби з лука та пневматичної гвинтівки.
На «до» і «після» поділила хвороба життя і Володимира та Марини Мажул із села Замшани Ратнівського району, з якими познайомилася на відбіркових спортивних змаганнях серед людей з обмеженими фізичними можливостями, що проходили в Дубищі Рожищенського району. Але не зламала.
Через прикрий випадок у двадцять два втратив здатність рухатись Володимир. Чоловік зізнається, здавалось, що життя закінчилось. Ніяк не міг себе сприйняти таким. Довго і болісно повертався до життя. І зробити це допомогло спілкування з інвалідами-візочниками, котрі не підкорились обставинам, а перебороли їх. А також активна реабілітація за різноманітними програмами, бажання змінитися.
33-річна дружина Марина родом з Миколаєва. Проблеми зі здоров’ям почались у жінки ще з дитинства, поступово набирали прогресуючого характеру і, врешті, змусили життєрадісну, ініціативну та талановиту Марину сісти на візок.
Володимир та Марина теж зустрілися у Саках п’ять років тому. Побралися і переїхали на Волинь.
Енергійні, веселі, їхні очі горять любов’ю до життя та один до одного. А енергії та завзяття можуть позаздрити здорові. Аби забезпечити сім’ю фінансово, Володимир закінчив спеціальні курси з ремонту техніки. Тепер лагодить усе: від праски до комп’ютера. А ще шукає підробітки в інтернеті.
Мистецьки обдарована Марина передає власне бачення краси довкілля на полотні за допомогою пензля та фарб, малює картини на замовлення.
Як активні учасники художньої самодіяльності, Мажули долучаються до багатьох культурних заходів, що проходять як у рідних Замшанах, так і в районі. Невимушено та милозвучно ллється пісня з вуст Марини, примушуючи кожного глядача замислитись над цінністю людського буття, вчить цінувати те, на що деколи здорова людина зовсім не звертає уваги, спонукає переглянути свої життєві цінності.
Володимир та Марина Мажули, як представники районного осередку інвалідів «Інваратне», активно займаються громадською роботою, пропагують спорт серед людей з обмеженими можливостями, не тільки приймають участь у різноманітних фестивалях та спортивних змаганнях, а й самі їх успішно організовують.
Коли ж випадає вільна хвилина, завжди поспішають на природу, від якої і черпають сили до життя. Тихе полювання приносить їм неабияке задоволення, а взимку з гордістю смакують власноруч зібраними та законсервованими грибами, щедро пригощають ними друзів. Для того ж, щоб виїхати на природу, мають спеціальні електровізки. Так і живуть, підтримуючи один одного (бо ж побутові проблеми ніхто не відміняв), прагнучи до самореалізації, і найголовніше – ні на що не нарікаючи, бо вважають себе самодостатніми у цьому житті.
Тетяна Боярин