А в душі я танцюю…

Доля може забрати в тебе здоров’я, вкрасти в тебе ноги, посадити на інвалідний візок. Але Бог ніколи не забере в тебе найдорожче – Душу, яку він подарував тобі назавжди і вдихнув у тебе при народженні, кусочок Себе, твої Крила. Він любить тебе настільки, наскільки ти любиш себе сам! Про це йдеться в матеріалі gk-press.if.ua.

«З ТАКИМИ ТРАВМАМИ НЕ ЖИВУТЬ!», «з такими травмами не живуть..», «…не живуть!..» Цю фразу Яна Зінкевич чула у всіх інтонаційних варіаціях, на різних мовах світу, у різних станах: при свідомості, без свідомості, крізь марення, по телефону, крізь свої і чужі сльози, крізь свій несамовитий постійний біль…

Чорний день. 5 грудня 2015 року. “Командир батальйону «Госпітальєри», боєць-доброволець Яна Зінкевич потрапляє в автокатастрофу, повертаючись на базу. Повний перелом хребта (зі зсувом більше ніж на 1,5 см) L1- L2, гемопневмоторакс, перелом ключиці, переломи семи ребер, контузія серця та легень, численні забої внутрішніх органів, масивна крововтрата, кома…

Уже на ранок вся країна з жахом чує страшний діагноз, бачить криваве місиво, в яке перетворилося тіло юної дівчини, яка є символом мужності і милосердя на фронті. Ангел військово-польової медицини, сильна і смілива українка, яка сама витягнула з поля бою і врятувала понад 200 бійців, створила та очолила медбат «Госпітальєри» , стала начмедом спочатку «Правого сектора», а опісля (вже в інвалідному візку) продовжила свою справу в Українській добровольчій армії, а тепер і сама потребує допомоги та молитви.

Усі, хто знає її особисто, усі, хто чув про цю вісімнадцятирічну тендітну і разом з тим вже легендарну Яну, затамовують подих і вірять. Відчайдушно вірять в чудо. Бо тільки Бог може вдихнути ще раз життя в неї. В нашу Яну. Мабуть, Творець сам, через мамину руку, витягує її з того світу. Він сам слідкує за віртуозною роботою лікарів, яким вдається по кусочку скласти хребет, кістки.

Він почув молитву і Яниних друзів, і врятованих нею бійців, і українців з усього світу – і відкрив їй очі. Дарує їй нове життя, але тепер воно альтернативне – в інвалідному візку.

Янине життя – це випробовування на міцність і подвиг щодня. Одне з першого, що почула Яна, коли прийшла до тями (від консиліуму лікарів), – що після отриманих травм вона ніколи не зможе мати дітей. В Ізраїлі, куди Яна потрапляє після аварії, біля Стіни Плачу, вона з жалем думає і про те, що ніколи не почує до себе «Мамо!».

А через два місяці, коли вона вже потроху починає оговтуватися після аварії, коли вже навіть починає (дуже помаленьку, мікрокроками) відновлюватися, дізнається, що вагітна. Всі лікарі одноголосно кажуть, що вагітність її вб’є, і навіть якщо буде шанс вижити, вона втратить свій “золотий рік” для відновлення і втратить дитину. На війні, коли Яна витягувала поранених під обстрілом, вона не думала про смерть, а лиш аби врятувати чиєсь життя. Зараз мова йде про її ненароджене дитя, і вкотре вона стоїть на рубежі вибору: Життя чи Смерть.

Яна приймає рішення, що вбите ненароджене її немовля – то не просто гріх, а смертельний гріх проти Бога, який дав їй шанс таки почути «Мамо».

Вона приймає рішення виносити, чи правильніше, вивозити і народити свою дитинку…

В ту ж мить Яна змушена відмовитися від всіх препаратів, які можуть зашкодити дитині. Відтепер її постійний супутник – жахливий біль, який не закінчується ніколи. Це угода, на яку свідомо пішла Яна, – нестерпне, жахливе, безперервне фізичне страждання.

Весілля. Зрада. Розлучення… Папір стерпить все, але окрім трьох крапок про подружнє життя і щастя Яни, сказати нічого.

Компенсацією за всі страждання є маленька, Богом дана дівчинка.

Богданка. Богдася. Наша Зефірка, яка так хоче жити, що здивування, віра, надія і любов відроджуються в серці миттєво і щохвилинно, і Яна відчуває Божий промисел, що аж тим маленьким дитям чудуєшся. Зараз Богданка вже міцно тримає своїми малесенькими пальчиками і долонькою мамину руку!

Незважаючи на всі песимістичні прогнози лікарів, Яна жива і живіша за будь-кого! Вона успішно керує батальйоном. За час існування «Госпітальєрів» врятовано майже дві з половиною тисячі українських бійців, 2500 людських світів.

Яна Зінкевич – жива легенда і приклад того, як твердо сказати «НІ» приреченості.

Вона каже: «Те, що ти живеш на інвалідному візку, означає тільки те, що ти бачиш світ під іншим кутом! Коли ти маєш можливість ходити, ніколи не тішишся з того, не цінуєш. Але навіть коли тобі видали довідку, де вказано, що ти людина з особливими потребами, – це виклик! Вір у себе, це неможливо пояснити науково, з точки зору медицини, але ти сам здатен розірвати замкнуте коло своїх обмежень! Я багато тренуюся і знаю, що маю встати заради своєї доньки. Тренуватися важко, це не тільки заново вчитися ходити, але ще і заново вчити хребет триматися купи, вчити мозок посилати імпульси. Мабуть, цю частину зрозуміє тільки «спинальник». Це болісно, але я вже зламала не один стереотип. Найголовніше – це хотіти жити повноцінно.

Ти мрієш, хочеш, а ще і мусиш жити так, як до травми: ходити в кіно, спілкуватися з друзями, готувати їжу, гуляти з собакою, читати книги, любуватися квітами, слухати спів пташок, любити і дозволяти любити себе, деколи сваритися, мріяти, грішити і сповідатися! Моє життя – це війна. Війна в прямому сенсі, я повністю керую і контролюю ситуацію в батальйоні.

А ще і війна з собою: біль, зневіра, журба – це те, що здатне отруїти навіть фізично здорову людину і призвести до депресії. Я знаю, що за мене багато і щиро моляться, може, звідтіля у мене сили. Знаю, що на мене дивляться і вірять, що я не зламаюся, – це ще одне джерело моєї сили.

Я не належу тільки собі, я першопроходець і приклад, а також маю виправдати високу довіру людей, які опинилися в схожій ситуації. У мене є донечка, батьки, друзі, побратими та посестри – вони мені допомагають жити так, ніби я пливу в повноводній ріці. Недавно я сіяла хліб, знімалася в кліпі (незабаром прем’єра), взяла з притулку собаку, готуюся до вступу в медичний університет (це моя мрія, для цього я повторно мушу здати ЗНО), збираюся сісти за кермо автомобіля і водити його сама, проводжу госпітальєрські вишколи, займаюся військово-патріотичним вихованням школярів, в тому числі і з дитячих будинків, особисто їжджу міняти ротації на передову.

У мене багато обов’язків, які я взяла на себе – батальйон, військові справи, і повірте, ніхто з бойових командирів, з простих бійців не називає мене страшним словом “інвалід”.

Ніхто з найближчого оточення не псує мене співчуттям і жалем – мене не треба жаліти і оплакувати! Я сама себе не жалію. Ніколи тобі не дадуть важчого хреста, ніж той, який ти зможеш нести. Живи! Будь сильним, але не бійся попросити про допомогу, часто поруч є ті, хто готовий тобі допомогти.

Я вмирала сама… Бачила, як вмирають інші… Рятувала від загибелі… Я багато разів зустрічалася зі смертю за останні три з половиною роки війни і вже навіть звикла до цього флірту з нею. Моя дорога нелегка, і я навіть не всюди можу проїхати на своєму візку. Але закінчимо війну, і я буду боротися на професійному рівні за здоров’я, реабілітацію, права і можливості людей, покалічених війною чи долею. Людей з інвалідністю, не з обмеженими можливостями, а з особливими потребами. Людей, які бачать світ під іншим кутом!»

Котик Аліса

1 реплік к “А в душі я танцюю…”

1. Микола :

   23.05.2017 о 12:33

   Дуже тяжко буває у житті, але ми повинні брати приклад з цsєї людини.

   Відповіcти