Художник-самоучка з Курахового Володимир Яницький, незважаючи на вкрай слабкий зір, пише картини олією і з 2014 року допомагає українським військовим.
У Трускавці відбулася благодійна виставка-продаж картин Володимира Яницького «Врятоване мистецтво». Художник народився і жив у Кураховому на Донеччині. Після масштабного вторгнення росії в Україну, коли у квітні фронт наблизився до його дому, був змушений виїхати з сім’єю на захід України.
Він зміг вивезти 50 своїх картин, згодом близько десятка йому ще довезли волонтери. Говорить, що виїжджали з Курахового вп’ятьох в одній машині, для робіт місця було мало. Але для сім’ї ці полотна були безцінними: Володимир, який з дитинства був інвалідом по зору, писав їх, вкладаючи всю душу… Він переніс понад 20 операцій на очах, втрачав зір майже до нуля, але не кидав малювання. «Я завжди знав: аби бути щасливим, треба створити довкола себе та в собі порожнечу і потім наповнити її світлом», – каже Володимир.
Про те, як почав малювати, як волонтерив із дружиною та допомагав українським військовим, як виїхав та продовжує наближати перемогу, художник розповів у нашій бесіді.
СЛАБКИЙ ЗІР І “РОЗУМНІ” РУКИ
Зі слів Володимира, проблеми із зором у нього були з дитинства. Батьки спершу навіть не знали про це. Мама працювала в дитсадку, і він був весь час із нею. Там усі діти малювали, а він тільки ліпив щось із пластиліну.
«Я добре ліпив обличчя, фігурки, що не властиво для такого віку. Згодом сам дивувався, коли побачив свої дитячі роботи», – каже Володимир.
Він навчався у звичайній школі, хіба що весь час сидів на першій парті. Та й окуляри одягнув лише коли до школи пішов. Нарікає, що з боку деяких педагогів відчував непоштиве ставлення, поблажок через його поганий зір ніхто не давав.
“Тоді як було – якщо сліпа чи слабкозора дитина, батьки не повинні працювати, на дитину платили три карбованці на місяць. Мало хто вже пам’ятає, що таке було три карбованці. Але люди, які стикалися з такими труднощами, коли допомога по догляду за дитиною три карбованці, але ти не маєш права працювати, знають, про що я кажу… Тому батьки не оформляли цю допомогу. Їм пропонували відправити мене до спецінтернату, але вони не захотіли”, – розповів митець.
Зір до закінчення школи не став кращим, операцій тоді серйозних не робили, і тому професію собі Володимир вибрав з урахуванням поганого зору – масажист. Оскільки руки в нього були дуже чутливі, навчився і почав працювати.
Малював він ще в школі, але по-серйозному, олією, почав уже років із 18-ти. До художньої школи вступити не зміг, знову-таки через поганий зір.
«У 15 років у мене виникла ідея вступити до художнього училища у Донецьку, – згадує він. – Привіз туди свої роботи, але цього виявилося замало – на іспиті потрібно було ще намалювати капітелі. У мене був дуже низький зір, лише кілька відсотків, я подивився вгору – і нічого не побачив. Тоді й зрозумів, що не зможу вступити до жодного художнього училища».
До всього Володимир доходив сам. Жив у Кураховому, працював масажистом та малював. Купував фарби у мистецькому магазині у центрі Донецька. Їхній колір відчував і відчуває пальцями: кожна фарба трохи відрізняється за щільністю, вони хоч і хімічні, але все одно містять різні компоненти, порошки.
“ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЇ СВІТ НІБИ ВІДКРИВСЯ”
У 2012 році Володимир уже настільки погано бачив, що знадобилося хірургічне втручання. Операцію робили в Донецьку, і завдяки досвідченим фахівцям зір помітно поліпшився – з 1% до 70%.
«Після операції світ ніби відкрився. Я в шоці був. З поганим зором мені люди видавалися маленькими, і раптом стали такими великими, машини великі, я людей почав впізнавати (сміється). Раніше до мене сотні людей приходили, але я їх не бачив, тільки на слух упізнавав і навпомацки. Якщо хтось на вулиці говорив «привіт», я не міг зрозуміти, хто це», – пригадує Володимир.
Якісне покращення зору підштовхнуло його до малювання ще сильніше. Дружина Ганна переконала, що тепер він зможе багато чого, і Володимир вирішив спробувати – йому захотілося зробити подарунок лікарці, яка його лікувала. Купив у лавці художника полотно, фарби та написав портрет жінки в капелюшку.
«Підбирати полотна, робити ґрунтовку – всьому навчався сам. Раніше замість полотна використовував звичайну лляну скатертину. Звісно, зараз і полотна, і ґрунти, і підрамники за якістю набагато кращі… Почав писати картини, а люди на масаж приходять – вау! А чи можна купити на подарунок? Скільки коштує? Я відповідав – скільки дасте. Із цього все й почалося. Я не мав на меті писати картини на продаж», – каже Володимир.
Окрім малювання вони з дружиною почали займатися невеликим підприємництвом – відкрили крамничку, де продавали сувеніри. Також виготовляли на замовлення меблі, жалюзі, ролети, різне начиння.
У ТРАВНІ 2014-ГО ПРИКРАСИЛИ МІСТО СИНІМИ І ЖОВТИМИ КУЛЬКАМИ
Але у 2014 році все це одразу рухнуло – росія анексувала Крим, відхопила частину території Донеччини. Тоді ж у Володимира знову почалося загострення, зір почав падати, життя ніби закінчилося. Деякі лікарі взагалі не хотіли братися за лікування, погодилася лише лікарка з Дніпра, з обласної офтальмології. Наразі Володимир переніс близько 20 операцій на очах. Зараз на правому зір – нуль, на лівому – 30 відсотків.
Згадуючи той час, він розповів, що востаннє у Донецьку був із дружиною у червні 2014 року.
«Поверталися додому, а на блокпостах уже «зелені чоловічки» з автоматами, людей змушували стояти з піднятими руками. І, звісно, ми зрозуміли, що це була наша остання подорож до Донецька. Адже ми у Кураховому у травні працювали в дільничній комісії на наших президентських виборах. А до того ще жовтих і синіх стрічок накупили, кульок таких само, і в ніч на 1 травня все місто цими стрічками та кульками прикрасили – просто хотілося людям нагадати, що Україна про них не забула…», – розповів Володимир.
З його слів, уже тоді вони із дружиною почали допомагати українським бійцям.
«У березні-квітні 2014 року ми допомагали нашим військовим під Кураховим, підгодовували їх. Завантажували машину продуктами, вигадували, що їдемо на поминки, дружина вдягала чорну хустку на випадок, коли орки зупинять… Наші військові тоді стояли без опізнавальних знаків на блокпостах. Свої, не свої – одразу не зрозумієш. Ми під’їхали, вони українською говорять, ага, отже, наші. Виявилося, 51-ша бригада з Волині. Пам’ятаю, ми дістали продукти, банки з молоком, кажемо: «Хлопці, ми з вами їстимемо, щоб ви не подумали, що вас отруять», – пригадує Яницький.
З його слів, нашим солдатам вони привозили футболки, бо вже було спекотно, а військові ще в зимовій формі. По два-три рази на день доводилося до них їздити, і все, що тоді заробляли Володимир із Ганною, все їм віддавали.
У пам’яті спливає ще один випадок: «Нам у Кураховому якось сказали, що з іншого боку міста бородаті чеченці стоять. І ми взяли та й поїхали на розвідку прямо до тих «чеченців». Бачимо – стоять танки, поруч бородаті хлопці… Перевірили у нас паспорти, а потім один нахилився, і в нього з-за коміра випадає хрестик на жовто-блакитній стрічці. Ми: хлопці, ви звідки? А вони: ми десантники із Миколаєва. – Боже, наші! І у дружини сльози…».
Подружжя заприятелювало з хлопцями з 51-ї Волинської бригади і намагалося завжди тримати з ними зв’язок та допомагати. Вже набагато пізніше, цього року, після початку широкомасштабної війни, коли постало питання, куди виїжджати, військові порадили їхати до них, на Волинь.
ЯК МИСТЕЦТВО НАБЛИЖАЄ ПЕРЕМОГУ
«Це у квітні нинішнього року було, коли обстріли стали дедалі ближчими. Ми забрали батьків дружини, завантажили картини, фарби, мольберти і поїхали. До Дніпра 200 км їхали вісім годин, машин було дуже багато. На Волинь приїхали, я одразу до військкомату пішов – може, подумав, якось знадоблюся, щоб не було жодних питань. У мене військовий квиток радянський ще – «придатний у воєнний час». А у військкоматі посміялися: ти що, йди звідси! – розповідає Яницький.
Володимир із дружиною та батьками живуть у селі Чаруків Городищенської громади. Коли приїхали, одразу скопали собі город, посадили овочі, картоплю. Печі в будинку немає, вода та туалет у дворі, але вони раді й даху над головою. Щоправда, зимувати там не планували, але зараз уже купили обігрівач, плівку, щоб вікна закрити… Взагалі їм пропонували до Німеччини поїхати, і до Польщі, а брат дружини Ганни живе в Естонії. Але це клопітно: на картини треба дозвіл оформляти, і з батьками важко їздити. Поки що не виходить.
Володимир продовжує малювати, брати участь у благодійних виставках та допомагати українській армії. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, у нього виник якийсь ступор і малювати не виходило. Було дуже складно емоційно, стрес давався взнаки. Крім того, довго сиділи без опалення, через холод писати картини було неможливо фізично. А коли приїхали на Волинь, Володимир почав потроху робити замальовки олівцем і разом із дружиною думати, як допомогти нашим військовим.
Голова Городищенської громади запропонувала йому провести виставку-продаж картин. І виставка відбулася наприкінці липня, на день Володимира. Тоді було продано три картини, а також провели збір коштів на допомогу ЗСУ. Виручили близько 14 тис. гривень, на які купили генератор та відправили на фронт.
Потім провели виставку у Луцькій обласній бібліотеці ім. Олени Пчілки, зібрали ще трохи грошей, передали їх на купівлю дрону для ЗСУ та причепа.
Потім – виставка у Трускавці, потім у Рівному. І попереду ще багато планів, багато справ. Тому що потрібна допомога армії, треба разом наближати нашу перемогу.
“ВСЯ УКРАЇНА КРИЧИТЬ…”
Зі слів Володимира, сюжети його полотен народжуються самі. Ось на одній із картин, намальованих 2014 року, – карта України, і півострів Крим зображений у вигляді дівчинки, яка сидить. У центрі країни – обриси людини, котра тривожно кричить про щось.
«Коли люди цю картину бачать, запитують: Володя, а як ти знав, де війна буде? А я про це ніколи не думав. Я малював так, із голови. Але тут Україна вся кричить… Полотном для цієї картини стало звичайне простирадло, яке було оброблене, загрунтоване, бо тоді у нас не було можливості купити полотно», – розповів художник.
Минулого, 2021 року, він возив цю роботу до Краматорська на обласну виставку, присвячену 30-річчю Незалежності України.
Ще одна символічна картина: дівчина сидить у круглому отворі стіни, в руках у неї український вінок, погляд спрямований у далечінь.
«На картині – це наша Донеччина. Такий ось символізм – людина вросла у свій дім. І ця дівчина вросла у своє житло і не йде. Вже 8 років тут триває війна, свята ніякого немає, вона зняла вінок…», – каже Володимир.
На картині, яку назвав «Там, де гримить, там, де горить», зображені соняхи. «Начебто звичайні квіти, – коментує художник, – але той, хто був на сході України, бачив там поля, знає, що це своєрідний символ Донбасу – соняхи завжди піднімають свої голови до сонця, до світла, до чистоти, і ми теж так піднімемося».
Свою картину «Спогади про Маріуполь» Володимир написав на Волині. Вона теж символічна – на ній внизу зображена сива бабуся, яка пережила ще Другу світову війну, а згори – дівчинка, шматочок моря і паперовий човник.
“Було дуже тяжко бачити Маріуполь, що з ним коїться, розуміти, що туди не дійде допомога… Так народилася ця картина”, – згадує Володимир.
Взагалі про кожну картину він ладен розповідати цілу історію: як зароджувалась ідея, як створювалася, що приходило потім, під час написання полотна.
Одна з останніх, під назвою «Мотанка», уособлює Україну – це гарна дівчина у національному костюмі, у вінку, яка тримає пшеничне колосся, перев’язане блакитною та жовтою стрічками.
«Це такий образ України. Тут і сила, і гідність, і стійкість, і краса, і наше багатство… Ми матимемо благополуччя і, звісно, буде наша перемога і закінчення війни», – впевнено говорить Володимир.
