Герої України: Василь Штефко – повернувся з моргу і нищить окупантів

Непересічний воїн, який став прикладом для багатьох побратимів. Своєю незламністю і жагою до життя він щоденно показує, як сильно любить Батьківщину. На війну хотів йти ще з 2014 року, але у військкоматі його не брали, довелось обманом стати до лав ЗСУ

Еспресо розповідає про українського військового Василя Штефка, 55-річного уродженця Іршавщини, з села Кушниця, який нищить російських окупантів, не маючи обидвох ніг, у складі 128-ї бригади першого гірсько-штурмового батальйону.

Повернувся з того світу: “Виявилось, що я живий, пульс відчули”

Василь Штефко вже 18 років як не має обидвох ніг. Втратив їх у Росії, на заробітках. Тоді його сильно побили і він отримав обмороження всього тіла. Привезли пана Василя відразу до моргу.

“Втратив обидві ноги в 2004 році, я тоді був на заробітках в Росії, мав там невеликий бізнес. Мене настільки сильно побили, що вже без свідомості, без документів і одягу привезли просто до моргу. Коли оглядали, виявилось, що я живий, пульс відчули. Подзвонили на швидку допомогу, звідти забрали до лікарні, але через обмороження всього тіла, а найбільше ніг, лікар сказав, що може врятувати життя, лише якщо ампутує обидві кінцівки”, – пригадує Василь Штефко.

Забрати його з чужини приїхали рідні сестри. Наприкінці 2007 року пан Василь навіть звернувся до тодішнього президента України Віктора Ющенка, аби сприяв у наданні протезів.

“Після цього приїхала до мене комісія, цілий консиліум лікарів обстежував тоді. Направили в Київ, в ортопедичний інститут і я там майже півроку був на лікуванні”.

“Я теж здоровий, просто дечого не вистачає”

Пан Василь навіть після складної операції і реабілітації не вважав себе хворим чи немічним, до війська просився ще з 2014 року. Але допускати у воєнкоматі його не хотіли. Потрапив лише тому, що не сказав правду про два протези, зізнався лише про один.

Як чули, що я у протезах, то одразу відправляли чи на волонтерку, чи просто водієм. Наш воєнком лише пропонував роботу на телефоні, але така робота мене не влаштовувала.

“В військкоматі не взяли, в добровольчі батальйони ходив – теж не взяли. Вони як чули, що я у протезах, то одразу відправляли чи на волонтерку, чи просто водієм. Наш воєнком лише пропонував роботу на телефоні, але така робота мене не влаштовувала. А зараз я вже просто не міг втриматись. Возив багато хлопців у воєнкомат і вже тоді, як нікого у воєнкоматі не було з нашого села, що мене знали, прийшов до дівчат і записався у 128 бригаду. Переконав, що маю авто, можу їздити і точно стану в нагоді. От, працюю для своєї Батьківщини”, – ділиться Василь Штефко.

Вдома на воїна чекають дружина, старша сестра та 11-річна донечка. Дружина дізналася, що чоловік пішов на фронт, коли той уже був у потягу. В родині Штефків йти на війну, попри заборони – сімейна традиція. У 1944 році його батько також пішов на війну, не маючи 18 років, а лише 15. Всі прийшли записатися добровольцями, пішов і він.

“Я все це своїй дружині повторював. А вона мені каже: так він здоровий був. А я теж здоровий, просто дечого не вистачає. Протези мені замінюють ноги. Інколи буває важко, але найважче не фізичні вади – найбільше боявся їхати, щоб не побачили мою проблему і не завернули. У батальйоні ніхто не знав про мої ноги, але якось сталась прикра ситуація – зламався протез. Пошкодилась різьба, і протез повністю потребував заміни. Попросив свого напарника, аби мені поїхав купити деталь, відремонтувати протез. Він сказав начальству, що в дяді Васі болт випав з ноги. Аж тоді ротний дізнався, що в мене протези”,- зазначає військовий.

Мрія – просто жити

По закінченню війни, після перемоги пан Василь має нехитру мрію – просто жити, як і до війни, тішитись життю. Зараз радіє тому, що ситуація змінюється. Зокрема тішиться, що є вже помітні зміни у мовному аспекті.

Я ще після Майдану про мову казав, що треба за цим слідкувати. Бо якщо в нас забирають мову, то це вже все.

“Я ще після Майдану про мову казав, що треба за цим слідкувати. Бо якщо в нас забирають мову, то це вже все. От питаю іноді, чому російською розмовляєте, – відповідають: бо так звик. Але ні. Не так звик, а так навмисне робиш, щоб нас принизити. Зараз не можна і не треба терпіти. В мене в машині було багато російськомовної музики, то я попросив хлопців, аби мені поставили лише українську чи зарубіжну якусь, але не російську”.

Тетяна Яворська