У серпні Любешівщину облетіла нехороша новина – під Бахмутом отримав серйозні поранення наш земляк Василь Труш. Із того часу вже пройшло більше п’яти місяців, упродовж яких боєць бореться за відновлення здоров’я.
Важко навіть уявити, що довелося пережити сержанту Трушу того жахливого 7 серпня. То вже нині, через місяці, він детально розповідає про ті події, котрі навіки змінили його життя. Але за цими словами – величезний океан фізичного й душевного болю, море виплаканих сліз рідних та незліченні ріки надій і сподівань всієї родини. Бо ж надто довгою і складною є дорога до відновлення сил у нашого земляка. При цьому навіть нині він ні на хвильку не шкодує, що пройшов воєнне пекло і, якщо потрібно буде, знову готовий піти воювати. Бо ж головне, за його словами, – вигнати клятих ворогів із території України. Аби його синочки, котрих любить понад усе на світі, не знали жахіть війни.
Саме для цього ще наприкінці березня Василь Труш з’явився у військкомат. А вже 4 квітня пішов служити. Спочатку трохи побув у Львові на навчанні, далі ж вирушив у саме горнило новітньої війни – на Бахмутський напрямок. У складі штурмового підрозділу витісняв рашистів із рідної землі. Там, усього за якихось десять кілометрів від Бахмута, й отримав тяжкі поранення.
«В окоп наших хлопців потрапив снаряд. Серед поранених тоді був і житель Любешівської Волі Олександр Гриневич. Особисто я його витягував із обваленого бліндажа. А Діма Зімич із В’язівна, який у жовтні загинув, тоді відвозив їх із позицій. Коли ж приїхала машина вдруге по хлопців і ми були геть біля неї, прямісінько в авто попав міномет…» – пригадує ті страшні хвилини Василь Труш.
Біль… Невимовно сильний. Очі нічого не бачили. Але розум узяв гору – любешівець усвідомлював, що потрібно якнайшвидше відбігти від машини, бо ж вороги продовжуватимуть її обстрілювати. Не помилився. Упав за кілька метрів і самотужки наклав турнікети. А в голові лиш одна думка: «Маю жити заради своїх синочків… Вони мене чекають…»
«Якби я не зупинив собі кров, то навряд чи вижив би. Та й загалом, тоді вдалося врятуватися лише мені. Інші хлопці загинули», – притишеним голосом розповідає наш земляк.
Військовий медик засунув пораненого бійця в окоп. Однак відвезти на безпечніші позиції відразу було нереально. Тож годин зо п’ять Василь залишався в окопі, хоча поранення виявилися дуже тяжкі: відірвало руку, порвало ноги, пошкодило зір, загалом тіло було прошите осколками та обпечене.
Ще два дні Василь Труш перебував у польових шпиталях, аж поки його не доставили до Дніпра. Коли прийшов там у свідомість, відразу ж попросив медиків дати знати рідним, що він живий. Тож саме від лікарів дружина Юлія і дізналася, що з її коханим сталася така біда. І вже буквально наступного дня разом із його мамою вирушила до своєї половинки. А вже коли через деякий час Василя перевели у Львів, завезла туди і двох синочків. Хоча на той час тато не зміг їх навіть побачити, бо ж упродовж місяця через травми зір узагалі був втрачений. Та головне – він нарешті мав змогу обійняти своїх кровинок.
Не злічити, скільки за ці місяці Василю Трушу довелося перенести операцій: на руку, ноги, очі. На щастя, нині він може ходити. Помаленьку відновлюється зір. Планують встановити протез на руку. Тобто попереду ще чекає довгий, нелегкий період реабілітації. Але найважливіше, що жахіття війни – позаду. Тепер любешівець насолоджується митями зустрічі з рідними, друзями, знайомими під час коротких відвідин домівки. Бо ж, як зізнається, підтримка у такі миті дуже важлива.
«Коли те все сталося, дружина розповіла, як мої земляки відгукнулися й допомагали нам фінансово та матеріально. Я дуже всім за це дякую. Адже повірте, роль такої підтримки не описати. Особливо – моральної. Ось навіть коли до нас у реабілітаційний центр приходили волонтери з «миколайчиками», то аж сльози на очі наверталися. Тоді просто хочеться жити…» – зізнається любешівець Василь Труш.
Наталія Муха
Фото з особистого архіву Василя Труша